Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Не було би щастя, та нещастя допомогло

Не було би щастя, та нещастя допомогло

   То не море шумить, то не буревісник кричить. То з першою ранковою зорею далеко від берега, там, де море і небо зливаються в одне ціле, закипіли – забурлили води. І на поверхню, розриваючи піну морську, вилітав пісок. І щоразу його ставало все більше і більше. Так із сходу на захід, із півдня на північ простягнувся посеред моря диво – острів. Густі тумани ховали його від ока людського. Прекрасна Дана перекинула над ним розписне коромисло, окропила живою водою. Дажбог, проїжджаючи на золотій колісниці по синьому небу, зігрів своїм промінням. Макош нитку Долі розпустила, а Числобог крутив колесо часу. І зітхнула Матінка – Земля, і замайоріла зелена травичка, вужиком звився струмок, проросли молоді пагінці могутніх дерев, розпустилися чудові квіти, і забриніли дивовижні пісні чарівних пташок. Закипіло, завирувало життя.

   Лебідка біла – володарка морська, до острова припливла, срібну мушлю на золотий пісок поклала, окропила її, крильми по воді забила. Мушля розкрилася, а з неї викотилася рожева перлинка. Покотилася вона по теплому піску і, так катуляючись, почала рости. І раптом, коли та мушля повністю розгорнулася, і стала перлинка диво – дівою. То не ранкова зоря сходить над островом, то не сонце сідає – то морська царівна по острову гуляє. Лебідка біла очей з неї не зводить, милується донечкою і ніяк не натішиться. Травичка клониться до ніг царівни, квіточки голівки схиляють, птахи над нею літають і щебечуть, звірі до ніг туляться. Кожен дивується її красі, кожен тішиться і радіє.

— Бути тобі Радомирою, – промовила лебідь, – бо у кожного, хто на тебе дивиться, серце радіє.

— Спасибі тобі, матінко, за ім'я веселе, за слово добре, – вклонившись, відповіла царівна.

— Жити тобі, доню, на цьому острові і горя не знати, – мовила морська володарка, – бо далеко ти від людського ока, далеко від людських турбот.

   Числобог рахував дні і ночі, говорячи Богові свої числа, чи бути дню Сварожому, чи бути ночі. І змінюючи одна одну, приходили чотири сестри – суперниці. Спочатку з далекого півдня прилетіли маленькі пташки. Вони принесли на своїх тендітних крильцях Весну. Це була чарівна квітуча дівчина з довгим хвилястим волоссям. На голові у неї був вінок з барвистої трави, з листя і білих квітів. Діл і рукави її білої сукні були розшиті зеленим мереживом трави, з-поміж травинок проліски, фіалки, конвалії. Зеленкуваті очі дівчини були радісні й щасливі, хоча чекала на неї кропітка робота. Потрібно було розбудити Матінку – Землю від довгого зимового сну, зігріти її теплом Ярила – сонця, засіяти ниву, визволити ріки від крижаних пут, вдихнути життя у дрімотну природу, одягнути її в яскраво зелені шати. Від дотику Весни оживало все довкола: потріскуючи бруньками, розпускалися перші листочки, боязко виглядала із землі перша травичка, лагідний теплий вітерець веселився на просторі.

   У народі Весну називають "ключниця", бо з-за моря – океану приносить вона пару ключів. Одним ключем замикає Весна сестру – Зиму на далекому сході, іншим відмикає сестру – Літо. І тоді приходить до людей багата, безтурботна і пустотлива дівчина Літо. її радо зустрічають грізний Перун і доброзичлива Дана. Громовержець б'є у громи і розкидає блискавки. Богиня дарує дощик, і, мов обіймами, огортає Землю веселкою. А весела і щаслива струнка русява блакитноока дівчина в різнобарвній сукні, сміючись, несе в дарунок Ладі різноманітні квіти. А сміх її дзюркоче струмком, бринить водограєм, ллється пташиним щебетом так голосно і радісно, що далеко на сході у сестриці – Зими в казані топиться лід і худнуть снігові перини. Та за Літом завжди приходить щедра Осінь в яскраво барвистій одежі, із золотим вінком листя на голові. Її супроводжує пташиний гамір і заплакана донька Мокрина. В Осені карі очі: в них відображається прозора далечінь. У неї, як у і Весни, багато роботи: необхідно пофарбувати листя в жовтий колір, зібрати врожай, загорнути Землю – Матінку у теплу листяну ковдру, а до того ж мусить Осінь плаксиву доню забавляти. Мокрина дуже вередлива дівчинка, і якщо щось не так, як її хочеться, одразу починає плакати. Як тільки заклопотана матінка – Осінь хоч на мить перестає приділяти їй увагу, Мокрина поливає землю дощем. Що тільки не придумує Осінь, щоби забавити доню: вона то зриває пожовкле листя і підкидає його під хмари, то крутить його у дивному танку, то вигинає дерева так, що аж стовбури риплять, то намовить Стрибога, і він, крадучись, похапцем зриває з перехожих шапки, чи жбурляє в обличчя листям. Та поступово прозора далечінь в очах у стомленої матері затягнеться туманами, в яких ледь помітні сніжинки – перлинки.

   На зміну Осені в скрипучих санках з білими кіньми з сірих хмар, немов розколюючи сиве небо, з'являється Зима з маленьким хлопчиком. Це поважна сувора жінка в дорогих шатах, які ховаються під білою хутряною шубою. В неї сиве волосся, хоч на вигляд їй років тридцять, не більше. У неї сірі холодні очі, від крижаного погляду яких стигне кров у жилах. Вона дуже скупа. Вкриваючи Матінку – Землю периною з перлів і діамантів, вона і жменьки прикрас не дозволить взяти людям, перетворюючи їх на студену воду. Інколи велична Зима викрадає лінивих діточок і примушує їх цілий рік збивати і витрушувати важкі перини. Тих. хто добре справляється з роботою і не лінується, вона відпускає додому і дозволяє взяти з собою один дорогоцінний камінь, ті ж, хто і далі ледарює, вона назавжди залишає в царстві холодного сну. Хлопчик, з крижаним обличчям і сніжинками замість вій, у білій баранячій шубі, завжди сидить в санках поруч із Зимою це її син Сніговій. Коли мати накаже, то він сипить сніг із рукава. Та часом він дрімає, і снігу в нього не допросишся. За нею слідом приходять її брат і сестра. Брата звуть Морозом. Його ніхто не бачив, але усі чують, коли риплять його велетенські чоботи. Він буває лютим, але чомусь дуже любить слухняних дітей. Для них він покриває ріки і калабані льодяними дошками, і малеча може досхочу ковзатися по них. А ще він приносить… дарунки. Сестра Метелиця полюбляє бешкетувати і піднімає стовпи снігу від землі до самого неба, кружляючи в тому стовпі до незмоги. В білих лискучих шубах спить природа, і лише інколи морозяну тишу порушує каркання ворони чи плескіт голубиних крил. Та скоро в одній тонесенькій сукні й босоніж прийде рум'яна Весна і прожене Зиму.

   Радомира, як завжди, вийшла до світанку на берег зустрічати сонце. Та в цей ранок разом з першим промінням прилетіли жайворони.

— Здрастуй, здрастуй, Радомиро! Як у тебе справи? Ти стала ще гарнішою, ніж торік… – щебетали радісно вони.

— Та ти чомусь сумна. Невже не рада, що ми повернулися? Не рада Весні?

— Здорові були, мої щебетухи. Звичайно, я рада вас бачити і тішуся, що прийшла Весна красна. Та якось мені не по собі, – відповідала дівчина. – Щоранку радо зустрічаю Сонце – батечка, радію обіймам маминих вод, та серденько якось незрозуміло щемить, немов Мара тугу насилає.

— Ой, не Мара це… – весело перебивали одна одну пташки.

— А хто ж тоді? – дивувалася красуня.

— Цвірінь – цвірінь, – щасливо гомоніли жайворони.

— Це торжество Лади приходить, – промовила одна пташка, – час тобі відкрити серце для кохання. А тоді велика Богиня запалить у твоєму серці вогонь, і згорить у ньому туга.

— А де ж мені шукати свого судженого? Хто він? З ким мене Доля пов'язала? – питала Радомира.

— Це ти краще у Макоші спитай, їй краще знати, – відповіли птахи і, здійнявшись під хмари, із щасливим гомоном розсіялися над островом.

   Довго не роздумуючи, підняла Радомира руки до неба і щиро промовила:

— Макоше, велика прядильнице Долі, повідай, з ким мені суджено життя прожити! Хто мій коханий?

   Затремтіло сонячне проміння, заграли хвилі, заворушилися тумани над водою, і почула Радомира солодкий і ніжний голос:

— Далеко, на північ, де води моря розбиваються об кам'янисті скелі, живе красень Зван. Він – твоя доля.

— Як мені відшукати його? Як побачити? Допоможи мені. Матінко – Доле, – благала Радомира.

— Не треба тобі його шукати, він сам тебе знайде. У ніч на Купала довір водам вінок кохання, а хвилі донесуть його до крутих берегів. Зван знайде вінок і піде шукати тебе, – бринів у піднебессі голос.

— А як же я впізнаю Звана, якщо ніколи його не бачила? – здивувалася дівчина.

— Серце тобі підкаже… Та якщо хочеш, вдивися зараз в гущу туману, я намалюю тобі його.

   З трепетом у серці спостерігала Радомира за туманом, який хутко заворушився, то скупчуючись в одному місці, то розсіваючись в іншому. За мить чарівний образ красеня з довгим хвилястим волоссям постав перед дівчиною. Радомира не могла побачити ні кольору його очей, ні волосся, лише розгледіла красиве обличчя, сильні руки, що стискали меч, і широкі плечі. І цього було достатньо, щоб закохатися.

— Спасибі, тобі, Макоше! – радісно вигукнула дівчина, коли малюнок щез.

— З ким це ти тут розмовляєш? – спиталася біла лебідь, випливаючи з туману.

— З Макошею, мамо, – весело промовила Радомира. – Вона показала мені мою долю.

— І яка вона, твоя доля? – поцікавилася лебідь.

— Красива, сильна, смілива, розумна. Він такий, такий… – дівчина не знаходила слів, щоб описати своє захоплення.

Та мати все зрозуміла.

— Ти закохалася?!

— Не знаю, – збентежилася донька.

— Ну що ж, тоді мусиш підготуватися. Твій вінок – кохання має бути не такий, як у всіх інших дівчат. У нього треба вплести квіти, які ростуть лише на нашому острові і ніде більше. А ще потрібно виткати і вишити рушник, щоб зустріти дорогого гостя.

— Я почну просто сьогодні, – пообіцяла Радомира.

   Завзято й бережно взялася дівчина ткати рушник, зосереджено вигадуючи узори для нього. Радомира хотіла зобразити Макош, яка розповіла їй про Звана, хотіла розповісти про красу і багатство свого острова, про дивні рослини, що ростуть на ньому. Довгі три місяці, які пролетіли, мов три дні, дівчина підбирала узори, та нарешті диво – рушник був готовий. Його краї були вигаптовані загадковою мережкою, за якою, мов хвилі моря, вимальовувалися ламані лінії. На ньому квіти дивної краси, а поміж них – велична жінка з піднятими в гору руками. Ніхто раніше не вишивав таких рушників.

— Мамо, поглянь, яка краса! – вигукнула Радомира, вибігаючи на берег.

— Який замислуватий взір. Звідки ти це взяла? І так чітко поєднані: вода, земля, квіти і Макош серед них, – дивувалася лебідь. – А ти вінок сплела? Сьогодні Купала.

— Забула, – схаменулася донька, – та я хутко.

   Радомира побігла в ліс. Їй неважко було знайти квіти, які ростуть тільки на їхньому острові, хоча вона ніколи не полишала його. Та жайвори, ластівки, граки літають по світу, вони бачили багато на своєму віку і, звичайно, розповідали про це Радомирі. Тому дівчина звернулася до своїх крилатих друзів:

— Пташки мої любі, пташки мої милі, ви, що приносите на крилах Весну. Ви по світу літаєте, багато бачите, багато знаєте, підкажіть, як зібрати квіти дивної краси, що ростуть лише на нашому острові.

   Зграя птахів здійнялася над лісом і розлетілася у різні боки. А за деякий час вони почали повертатися, несучи у дзьобиках по квітці. Клали вони квіти до ніг Радомири. З цих квітів сплела дівчина вінок кохання. Неподалік від берега розвела вона багаття, принесла славу Богам і пустила вінок по воді. Хвилі одразу підхопили його і, передаючи одна одній, понесли далеко від берега. Радомира лише встигла промовити:

Ти пливи, пливи, віночок,

Та й до милого в крайочок.

Хвилі най оберігають,

І дорогу прокладають.

А сама сіла біля багаття і засумувала.

   А далеко на півдні, там де хвилі розбиваються об скелястий берег, вийшов на кручу зустрічати сонце юнак. Він щоранку приходив сюди і починав свій день із привітання сонцю. Та цього разу, мабуть, він спізнився, бо далеко, там, де море сходиться з небом, вже сяяло сонце. Правда, було воно не на сході, як завжди, а десь посередині моря. Юнак дивився і дивувався, як таке може бути. Та раптом на сході забриніли, зажевріли перші промінці, і золотий диск, розливаючись у водах, почав рости на небосхилі.

— Що за диво? Два сонця? Такого не буває. Що це? – питав сам у себе юнак.

   У цю ж мить велетенська хвиля піднялася над своїми сестрами, розбіглася і, одним стрибком доскочивши до кручі, винесла до ніг хлопця вінок. Здивуванню юнака не було меж.

— Вінок кохання у морі? Хто ж послав його мені?

— Дівиця дивної краси тобі його сплела. На острові далекому вона, мов сонечко зійшла, – прощебетав жайворонок над головою юнака.

— Напевне, я ще сплю, і це все мені сниться: і два сонця, і вінок, і птах, що розмовляє, – промовив про себе Зван.

— Якщо ти ще спиш, то скоріш прокидайся, бо доля твоя на тебе чекає, тебе виглядає, – цвірінькав жайвір.

   Юнак спустився з кручі, набрав у долоні солоної морської води і вмив нею обличчя. Піднявся знов на скелю і глянув у далечінь: як і раніше, два сонечка осявали море.

— То це не два сонечка у морі купаються? – перепитав Зван.

— Звичайно, ні. То Радомира, що красою може зрівнятися з сонцем, бережком гуляє, тебе виглядає. Вона вінок кохання учора на хвилі пустила, і він приплив до тебе, – пояснив птах.

— То чого ж я чекаю? Я зараз же, негайно, біжу споряджати корабель, і ще до полудня я буду у морі. Але як я знайду острів? Сонце в полудень підніметься високо в небо і осяє все довкола, заблищить все море під його промінням…

— Не хвилюйся, я покажу тобі шлях, – заспокоїв птах.

— А зможеш? Шлях не близький, – засумнівався Зван.

— Двічі на рік ми перетинаємо відстань тричі більшу, ніж ця, адже ми – перелітні птахи, – пояснив жайвір.

— Гаразд, чекай мене тут, я швидко повернуся, і ми вирушимо в дорогу, – наказав юнак і побіг просити благословення у родини.

   За деякий час закипіла на березі робота: посходився різний люд і всі почали готувати в дорогу свої човни. Та найбільше людей було біля великого красивого човна з головою сокола на кормі. На нього сильні чоловіки, весело наспівуючи пісень, вантажили бочки і скрині. Між них бігав, даючи команду, красень у білому вбранні. Це був Зван. Жайвір одразу впізнав його і здійнявся в повітря, зробивши коло над човном, примостився на щоглі. Як тільки човен спорядили, Зван наказав підняти вітрила і, довірившись Стрибогу і Водянику, рушив назустріч долі.

   Жайвір – провідник весь час летів попереду човна, показуючи шлях. Та в якусь мить по ясному небу поповзли чорні хмари, а з них стрімголов кинувся на жайвора великий чорний птах. Це все сталося дуже швидко і несподівано, та Зван, який постійно стежив за птахом, не розгубися. Він схопив лука, натягнув тятиву та випустити стріли не наважувався, бо між птахами зав'язався справжній бій, і були вони так близько один від одного, що юнак боявся, аби стріла, випущена ним, не зачепила жайвора. Та на якусь мить, відбиваючись від нападника, маленький жайвір відлетів убік, і тоді влучна стріла пробила тіло чорного птаха. З погрозливим криком він упав у море, чорні хмари розступилися. Глянув Зван у синє небо, та жайворона там також не було. Жалібне цвірінькання доносилося з човна. Маленька сіра пташка лежала біля корми. Зван підняв її і помітив, що закривавив собі руки. У провідника було перебите крило і поранений бік.

— Вибач, – промовила пташка. – Я підвела тебе і Радомиру, я не зможу летіти.

— Не хвилюйся, лежи спокійно. Я зараз трохи полікую тебе, а потім поговоримо, – запропонував Зван.

— Але ти врятував мені життя, я тепер у боргу перед тобою. Та не можу його віддати, бо…

— Невже сильна маленька пташка, яка долає відстань більшу за море, яка гостює у самому вирію, буде плакати, бо у неї зламане крило? У мене є чарівні трави, які швидко загоять рани. Так що лежи спокійно, бо я можу замість крила попасти у дзьоба, а трави мої гіркі і пекучі, – намагався заспокоїти Зван.

— Здається мені, що хтось хоче завадити тобі зустрітися з Радомирою. Без мене ти не доберешся, бо сонце вже високо в небі, і острова не видно. Накажи кинути якір, дочекайся, коли прийде вечір. Сила сонячного проміння почне слабнути, і ти зможеш розгледіти острів, осяяний красою Радомири. Тоді й рушай, – порадив жайвір.

— Добре, я так і зроблю, – промовив Зван і дав наказ зупинитися.

   А тим часом на далекому острові Радомира виглядала судженого. Розвеселити її серденько, розрадити її душу припливла її матір Біла лебідка. Махнула лебідка крилом, окропила себе морською водою, вийшла на берег і сіла біля доньки – вже морська цариця. Була вона в синій сукні, розшитій морськими водоростями, мала довге зеленкувате волосся з вплетеними мушлями і морськими зірками, з синіми, як морська глибочінь, очима.

— Не хвилюйся, доню, все буде добре, – намагалася заспокоїти мати.

— Чогось мені неспокійно, мамо. Лихо якесь відчуваю, – пояснила Радомира.

   І лише вона це промовила, як заклекотіло море, холодними бризками води вдарив в обличчя вітер. То не грім гримить, то не Водяник шумить – то зухвалий Тритон по морю їде. Тіло його, мов у змії, а з нього дві людські голови стирчать. Замість рук у нього клешні, ніг взагалі немає, лише є роздвоєний хвіст, схожий на хвіст кита. Їде він ні то на возі, ні то на човні і тягнуть його жахливі зубаті риби, а поряд пливуть, у воді звиваючись, великі довгі змії. Під'їхав Тритон ближче до берега, посміхнувся і, показавши свої гнилі смердючі зуби, грізно промовив:

— Давно я по світу плаваю, шукаю собі наречену. Та кращої за тебе, Радомиро, і годі шукати. Готуйся, за три дні і три ночі приїду я по тебе. Зіграємо пишне весілля, і заберу я тебе до свого підземного морського царства.

   Як почула це Радомира так і впала непритомна. А Тритон розреготався, розвернув своїх зубатих риб і поїхав геть, лише крикнув на прощання:

— Готуйтеся! Від свого слова не відступлю. Живою чи мертвою, а ти будеш моєю.

   Довго засмучена мати приводила до тями Радомиру. І перше, що промовила дівчина, коли отямилася, це були страшні, для матері слова:

— Краще я помру, ніж вийду за це опудало заміж, – сказала заплакана дівчина.

— Не переживай доню, ми щось придумаємо, – заспокоювала мати.

   У цей час Зван, чекаючи сутінок, вдивлявся в сині води моря. Раптом він помітив на воді перлини.

— Що це? – спитав здивований юнак.

— А що там? – перепитав жайвір, який лежав на палубі, закутаний у куртку Звана.

— Перлини, – промовив юнак, – то тут , то там. Плавають по одній.

— То сльози Радомири. Мабуть щось трапилося, – сказав птах, – пливи за ними, і ти знайдеш острів.

   Невдовзі безшумно, мов на крилах, пришвартувався до острова човен з головою орла на кормі. А з нього вийшов красень Зван. У руках він тримав свого маленького друга – пораненого жайвора. Здивований красою Радомири, Зван заледве вимовив:

— Доброго всім вечора.

— Як би він був добрим, – зітхнула морська володарка.

— Щось трапилося? – запитав Зван. – У досвіта я бачив, як два сонечка в морі купалися, потім хвилі винесли до ніг купальський вінок, пізніше ця хоробра пташка розповіла мені про красну дівчину, яка пустила цей вінок на хвилі, і погодилася стати моїм поводирем. Та я бачу, мені тут не раді.

— Ну, що ти! – сплеснула руками заплакана Радомира. – Я дуже рада тебе бачити, і по волі богів готова бути твоєю, та злий Тритон, брат Чорнобога, обіцяв за три дні і три ночі взяти мене заміж.

— Та хіба ж я не богатир, хіба я боягуз якийсь чи ледащо, щоб свою долю та й Тритону зубатому віддати? – вигукнув Зван.

— Не віддам я тебе нікому Радомиро. Я буду битися за тебе хоч з самим Чорнобогом.

Молодість гаряча, – прошепотіла морська володарка.

— Тритона силою не здолаєш, його хитрістю брати треба.

— Не личить богатирю хитрувати, – образився Зван.

   Та володарка морська хлюпнула на нього морською водою:

— Охолонь! Довести свою відвагу у тебе буде ще час. А поки що послухай, що я скажу, якщо хочеш одружитися з Радомиром.

— Добре, – погодився юнак, – кажіть, що треба робити.

— Глибоко на морському дні, під величезним каменем, живе Рак – відлюдник. Він знає, як можна Тритона обдурити.

— А як же мені до нього добратися? – спитав Зван.

— А це ти вже сам думай, – промовила мати, – тайну рак відкриє лише закоханим юнакам.

   Зажурився Зван. Та жайвір, який тихо дрімав у долонях, раптом заворушився:

— Не хвилюйся, юначе, я знаю, як до рака дістатися. Занеси мене у поле.

Зван низько вклонився Радомирі та її мамі:

— Вибачте, але я мушу йти. Де тут у вас поле? Радомира показало рукою в глибину острова.

— А може, відпочинеш з дороги? – запропонувала дівчина.

— Мені би цього дуже хотілося: посидіти з тобою, порозмовляти, – промовив Зван. – Але спочатку ми мусимо позбутися Тритона, а потім будемо відпочивати. Бувайте.

   Як тільки Зван відійшов на декілька кроків від Родомири, жайвір тихенько промовив:

— Я помилився, я можу бути тобі в пригоді, навіть із зламаним крилом.

— Що ти замислив? – спитав юнак.

— Нам потрібно йти до лісу і просити помочі у Лісовика.

— Для чого? – здивувався Зван.

— Рак живе глибоко у морі, ти не допливеш до нього, бо тобі забракне повітря.

— Згоден. А що далі?

— Отже, тобі потрібне повітря.

— Так, але Лісовик мені його не дасть в достатній кількості.

— Зван не міг здогадатися до чого веде птах.

— Звичайно, більше того кисню, що дають кожній людині дерева, Лісовик тобі не дасть. Але він може дати дещо інше. Те, що збереже повітря. – загадково натякнув жайвір.

— Так, звичайно. Як я сам не здогадався. З деревини я можу зробити щось схоже на бочку і у ній спуститися під воду. В бочці у мене буде повітря. Чому я сам про це не подумав? – дивувався Зван.

— Бо ти був причарований красою Радомири, і не міг ні про що більше думати, окрім неї. Тому я і просив тебе піти у поле, – пояснив птах.

   У лісі жайвір почав безупинно цвірінькати, та так голосно, як ніхто від маленької пташки не сподівався. Затріщало сухе гілля.

— Ну, що трапилося? Кому потрібна допомога? – почув Зван позаду себе гучний голос.

Жайвір знову зацвірінькав.

— Помалу, помалу. Не галасуй. – промовив кремезний чоловік, що вийшов на пташиний галас. – То, кажеш, Радомирі потрібна моя поміч. А що трапилося.

   І птах знову залився щебетом. А велетень уважно слухав і махав головою. За цей час Зван уважно розгледів чоловіка. То був чоловік середніх літ в короткій куртці і високих чоботях.

   За широким поясом стирчала сокира. Його довге волосся було зібране в хвіст, і де-не-де до нього причепилося листя. У нього були карі очі, які під час розмови з птахом то ставали суворими то світилися любов'ю, ніжністю. Птах розмовляв зі Званом людською мовою, а з велетнем – пташиною. Отже, він її розумів, то ж був він не хто інший, як володар Лісу.

— Гаразд, я допоможу тобі, – промовив Лісовик, звертаючись до Звана, – Радомиру тут усі люблять. Мені вона мов рідна донька, і я не хочу, що вона стала дружиною цієї нечисті морської тварини. Зараз лягайте спати, а коли покинетеся, бочка буде готова.

— Спасибі тобі, государю лісу. Ти дуже добрий до мене.

— Ти приплив сюди за ради Радомири, не залишив її, хоч їй загрожує небезпека. Чому б і мені не допомогти тобі. Лягай і відпочивай, – наказав лісовик, а сам вміло жбурнув сокиру в найвищу сосну.

   Сокира спочатку застрягла у стовбурі, а потім відскочила і почала обрубувати гілку за гілкою, так мов якась невидима рука керувала нею. Добре не розуміючи, чи спить, чи насправді все це бачить, ліг хлопець під могутнім дубом і заснув. Чи спав юнак, чи дрімав, чи був у повні марева, та спів жайвора поставив його на рівні ноги. Озирнувся юнак – світає, а коло ніг його стоїть готова бочка. Взяв він її і пішов до берега. Там вже чекали на нього Радомира і білий лебідь. Зі сходу одне сонечко сходило, а друге заливало світлом весь острів. Вклонився їм Зван:

   Не можу звикнуи до твоєї краси, Радомиро. Все ще здається мені, що я сплю промовив юнак, привітавшись.

— Якщо будеш спати, то побачиш інший сон, – відказала лебідь, – і щось підказувало мені, що він буде страшний.

— Так, ти маєш рацію, прекрасна лебідко. Та як я знайду рака – відлюдника? – поцікавився Зван.

   Лебідка вдарила кялом по воді, окропила себе нею і перетворилася у морського окуня з золотистою лускою.

— Я покажу тобі дорогу, – промовила риба.

— Краще тобі спускатися ось там, – показала рукою Радомира, там море набирає глибину поступово, і тобі буде легше спускатися у цьому дивному пристрої.

— Спасибі, красуне. Я обов'язково довідаюся у рака, як позбутися твого залицяльника, – посміхаючись, промовив Зван і пішов у вказаному напрямку.

   Там він одягнув бочку на голову і одразу ж помітив, що Лісовик не лише вмілий тесля, але й далекоглядний чоловік. Бочка була соснова, тому і легка, навпроти очей Звана у бочці були вирізані отвори і затягнуті чимось схожим на шкіру, так що юнак міг бачити усе, що відбувалося ззовні. До того ж внизу до бочки в середині були прикріплені ручки, за які Зван підтримував бочку руками, а не ніс її на голові. Завдяки усім цим премудростям юнак легко спустився у воду і через мить йшов по морському дну у супроводі золотистої рибки. Кому, як не морській володарці, знати всі підводні схованки. Знайти рака було нескладно, та вхід до його печери стерегли дві зубаті страхітливі риби.

— Я постараюся їх відволікти, промовив золотистий окунь, заглядаючи у бочку, – а ти тим часом вивідай все у рака.

   І володарка декілька разів пропливла біля жахливих чорних риб та ті не звертали на неї жодної уваги.

— Гей, ви, морські почвари, – вигукнув золотистий окунь, – ви що, втратили свою прить? Не годні вже й окуня впіймати?

   Охоронці бажаного входу, здавалося, навіть не чули, що до них звертаються. Та морська володарка не збиралася відступати:

— Ледащо! Вам що, риб і крабів на золотій тарелі приносять? О, так ви такі жирні, напхані і пихаті риби – вбивці. Хі, та які ж ви вбивці, якщо не годні й окуня впіймати? – не здавалася морська володарка.

   Насправді зубатим рибам дуже хотілося їсти, та вони мусіли стерегти рака – самітника. Золотистий окунь шмигав перед самісіньким їхнім носом і здавалося, що досить лише відкрити пащеку, і він сам у неї запливе.

— Ти що, окунь – самогубець?! – спитала одна розлючена зубата риба.

— А якщо і так, то що? Ви ж все одно не хочете їсти. Попливу кудись інде, де більше голодних риб.

   Від однієї згадки про їжу в зубатих риб забулькало в животах.

— Зажди тут, я зараз припливу, – сказала одна риба – вбивця іншій.

   Чому я повинна сторожити цього рака? Ти стій, а я поснідаю, – заперечила друга.

— Мені першій прийшла в голову думка, що можна його з'їсти, і нічого не трапиться, – голосно клацнувши зубами, промовила перша риба.

— Ти дивися, яка мудра. Я теж зголодніла. І не віддам тобі здобич.

   І обидві риби – вбивці, пручаючись і штовхаючись, з роззявленими пащеками кинулися на апетитного окуня. А золотистій рибці тільки цього і треба було. Весело махаючи хвостом, безпечно оглядаючись і поморгуючи очима, морська володарка заманювала роздратованих риб – убивць все далі від ракової печери. А тим часом Зван вийшов із схованки і наблизився до печери.

— Рак! Рак – самітник! – тихо покликав юнак.

— Чого тобі? – почувся глухий голос.

— Я прийшов просити допомоги, – майже прошепотів Зван.

   Та видно, що його почули, бо піском зашаруділи, утворюючи пил і здіймаючи його вгору. З – під мулу спочатку з'явилися величезні клешні, які поволі тягли за собою невеликий насип. Піщаний горбок заворушився, і клешні отримали своє продовження у неповороткому тілі.

— Ну, чого тобі ? – невдоволено буркнув рак. Намагаючись не хвилюватися, Зван розповів йому про причину свого приходу.

— Хі-хі, – посміхнувся рак, і все його тіло затріпотіло, – а я все гадаю, чим заслужив таку увагу, у вигляді двох зубатих риб в охороні. Ось воно що! Тритон вирішив перестрахуватися. Хі-хі. Ну і вигляд у тебе. Кажеш, хочеш з Радомирою одружитися? Добре. Загадаю я тобі загадки, розгадаєш їх, допоможу тобі, ні – то вже вибачай.

— Але зараз немає часу бавитися в розгадки, – у відчаї промовив Зван.

— Ну то, як хочеш, – пробурмотів Рак і вже позадкував до печери.

— Ну, добре. Гаразд. Кажи свої загадки. Тільки швидко, доки ті зубаті жахіття не повернулися, – з нетерпінням вигукнув Зван.

— Мг… Скажи мені, юначе, а що то таке, що без насіння сходить? – загадково промовив морський мудрець.

— Хі, та це і дитина знає. Це сонце.

— Вірно. А таку: без язика, а говорить; без голови, а все розуміє; без ніг, а скрізь буває? Що то, знаєш? – спитав Рак.

— Без голови, а розуміє; без язика, а говорить… Це напевне… Книжка. Це точно книжка, – вигукнув Зван.

— Добре… А скажи мені, що за дарунок закоханим залишив в темному лісі під горючим каменем Великий коваль?

— Великий Коваль – це Сварог. Що міг він залишити закоханим?.. Звичайно! Це вінчальні перстені! – радісно промовив юнак.

— А ти не такий простий, як здаєшся. Добре, не буду тебе більше мучити, та пообіцяй мені, що обов'язково колись ще прийдеш до мене і повідгадуєш мої загадки, – сказав Рак.

— Обіцяю, – з охотою сказав Зван.

— Тоді слухай, – і раптово рак став зосередженим, а тіло його перестало дрижати. – Так було і буде завжди, поки Числобог крутить колесом часу. З давніх – давен Тритон вибирав собі найвродливішу дівчину в дружини, а її наречений шукав можливості завадити цьому. Не всі були такі розважливі, як ти. Хтось намагався перемогти Тритона в бою, інші тікали світ за очі. Та все марно. Лише трава – засушка може засушити почуття Тритона до Радомири, дурман – трава одурманить його, подолай – трава допоможе легеню перемогти родину Чорнобога.

— Як це? – здивувався Зван.

— В узварі трави – засушки Радомира має скупатися. Дим дурман трави має спантеличити Тритона. А чай з подолай – трави мусиш випити ти, – пояснив мудрий Рак.

— І це допоможе? – з недовірою перепитав юнак, оскільки довіряв лише своєму мечеві.

Рак ніби зрозумів, про що думає хлопець.

— До цього часу допомагало, – ображено відповів він, – якщо, звичайно, ти не розгубишся і не будеш чекати, поки Радомиру силою не заберуть прислуговувати Тритону, бо дружиною його, після купання в чар – зіллі, вона вже точно не буде.

— А де шукати ці диво – трави? – поцікавився Зван.

— О, це вже не до мене, відповів Рак, – та точно можу тобі сказати, що не під водою.

— Тікай! Хутко тікай! – раптом почув юнак чиїсь крики і заледве помітив хвіст окуня, що пірнув у водорості. За золотою рибою стрімко гналися дві скажені розлючені риби – вбивці.

— Тікай, – прошепотів Рак. – І нехай допоможуть тобі боги.

— Спасибі! Бувай здоровий, – подякував Зван і швидко повернувся назад.

   Як тільки він зняв бочку, золотистий окунь захекано виплигнув на берег. Радомира, що не відходила і на мить, тривожно вдивляючись в синю далечінь моря, ледве встигла зачерпнути жменю води, щоб окропити матір. Дві зубаті пащеки, що винирнули з води, мало не відкусили дівчині руку.

— Ти, що старого друга зустрів? – розлючено спитала морська цариця, знову перетворившись у горду і чарівну жінку.

— Вирішив переповісти Раку, як ти жив усі ці роки? Про що можна було стільки балакати! Я мало не стала сніданком тих потвор.

— Вибачте, я не хотів, – почав виправдовуватися Зван, – та Рак не хотів розповідати, як позбутися Тритона, поки я не відгадав його загадок.

— Ой. Як я могла забути! – з відчаєм промовила морська володарка, – хоч він і самітник, та любить похизуватися своєю начитаністю і всезнайством. Це ти мене вибач! Я не повинна була на тебе кричати.

— Та я все розумію. Ви ж переживаєте за доньку.

   То що розповів тобі Рак? – нетерпляче перебила Радомира. Зван розповів морській володарці і її доньці все, про що довідався від Рака.

— І де нам шукати це зілля? – задумливо спитала Радомира.

— Я трохи знаюся на зіллі. Його потрібно збирати з першим промінням сонця, не раніше і не пізніше. Завтра, на світанку, я піду у ліс і в поле шукати трави, – пояснив юнак.

— То у нас є трохи часу, щоб побути удвох? Ой, вибач , мамо, утрьох, – виправилася дівчина.

— Та у мене багато роботи, доню, я мушу вас залишити, – промовила всерозуміюча мати і мовчки увійшла у море, хлюпнула на себе водою і перетворилася на білого лебедя.

— У тебе чудова мати, – з захопленням промовив Зван.

— А у тебе? – запитала Радомира.

   До самого світанку просиділи Зван і Радомира, розповідаючи одне одному про свою родину, про друзів. Як тільки перше проміння сонця зажевріло за лісом, юнак підвівся :

— Мені час рушати. А ти йди поспи. Тобі потрібно виспатися. Завтра у тебе важкий день. До вечора я принесу зілля і ми його заваримо.

— Щасти тобі, – промовила сонна дівчина.

— Тобі теж не завадило б виспатися, – почув Зван радісний щебіт жайвора, коли відійшов від Радомири на декілька кроків.

— Я не можу, треба знайти зілля. А я зовсім не знаю, де його тут шукати. Якби я був вдома – інша справа, а тут… – з гіркотою сказав Зван.

— Зате я знаю. І, звичайно ж, допоможу тобі, – відказала пташка.

— Та ти ж така маленька, а зілля потрібно багато і різного.

— Я знаю, я чула вашу розмову. І якщо я кажу, що впораюся, це означає, що я дійсно це зроблю, – із цими словами жайвір злетів високо в небо і почав щебетати. Звідусіль з шумом і гомоном позліталося безліч птахів, що закружляли під хмарами. Згодом вони всі розлетілися, мов розсіялися по великому острову. – Ну от, бачиш, мої друзі скоро повернуться сюди і принесуть трави. А ти поспи.

   Сон і справді вже ходив неподалік, а Дрімота огортала своїми теплими обіймами. Зван приліг на траву і заснув. Та проспав він недовго, хоч ніщо не порушувала його спокою. Птахи беззвучно підлітали і клали по травинці коло нього. Та наснився юнакові горючий камінь, про який запитував у нього мудрий Рак. І Зван прокинувся. Сонце осявало землю. Біля його ніг лежало три купки трав: дурман – зілля, подолай – зілля та трави – засушки, їх було вже досить багато.

— Я, напевне, довго спав, – подумав Зван і глянув на квіти маку, що росли неподалік, потім перевів погляд на кульбабу.

   Він знав, що квіти цих рослин закривають пелюстки в полудень. Отже, полудень ще не настав.

— Спасибі вам, мої маленькі рятівники, – гукнув Зван у глибоку небесну блакить, де кружляли жайворони.

   Хлопець пригадав свій сон, і щось підказувало йому, що мудрий Рак не просто так загадав цю загадку. Довго не роздумуючи, він подався в ліс. Дивовижні істоти – маленькі пухнасті хухи одразу ж почали горнутися до ніг хлопця, як тільки він перетнув лісосмугу. Ці звірята наче вели Звана за собою у гущу лісу, й хлопець піддався їхньому мовчазному поклику – пішов за ними. Він довго блукав між деревами, милуючись затишними краєвидами, насолоджуючись пташиним співом, вдихаючи приємний запах моху, грибів і листя. Та раптом на шляху побачив великий сірий камінь. Він видавався тут чужим і недоречним. Зван підійшов ближче і торкнувся цієї маленької подоби скелі, і одразу ж відскочив. Сірий камінь обпік руку хлопця так, наче то була розжарена сковорідка, і поворушився. На тьмяній гладенькій поверхні з'явився нечіткий палаючий напис: "Підеш направо – славу здобудеш, наліво – багатим будеш, назад повернешся – щасливим будеш, або голови позбудешся."

— Цікаво, – пошепки промовив юнак, – а де ж обіцяні обручки?

   Зван знову легенько торкнувся каменю. І знову його обпекло.

— Так, так, так, – міркуючи, промовив юнак, – перстені мають бути тут, але як їх здобути під цим каменем? А! – радісно вигукнув він і додав: "Потрібно спочатку обрати дорогу, а потім шукати її. Я не прагну ні слави, ні багатства. Я повертаюся назад!"

   Напис, що палав яскравим вогнем, зник. Зван торкнувся каменю, який тепер став холодним і шорстким. Юнак плечима наліг на камінь, прагнучи зсунути його з місця. Та камінь видався на диво легким і одразу піддався хлопцеві. Зрозумівши це, Зван однією рукою підняв кам'яну глибу, а іншою на мокрій землі намацав теплі перстені. В сутінках лісу вони засяяли дрібними промінцями сонця. Юнак посміхнувся, сховав їх у кишеню і швиденько повернувся назад.

   Сутеніло, коли Зван приніс на берег три оберемки трави. Він і словом не обмовився Радомирі про обручки, хоч дівчина наполегливо випитувала , де так довго був юнак.

— Та спочатку трави збирав, а потім так замилувався краєвидом, що не помітив, як час злетів, – неохоче промовив Зван і зовсім не збрехав, бо і справді з захопленням оглядав навколишні рослини.

— Тобі подобається тут? – радо спитала Радомира.

— Ще й як! – щиро відповів юнак.

— А у тебе на батьківщині як? – поцікавилася дівчина.

   І знову потягнулася довга й цікава розмова. Вони і не помітили, як спустилася темна похмура ніч, а за нею забринів росою ранок. Спалахнула вранішня зоря. Біла лебідка підпливла до берега, оросила себе морською водою і вийшла на берег.

— Я бачу, ви ще й не лягали, – суворо мовила вона. – Ви, напевно, забули про Тритона.

— Мамо… – почала було Радомира, та морська володарка перебила її.

— Вам обом потрібні сили, щоби протистояти Чорному злу. А що краще, ніж сон, дає сили?

— Звичайно, кохання! – впевнено промовив Зван.

— О, ти гідний співрозмовник рака – самітника, – вже дещо м'якше відповіла володарка.

— Не хвилюйтеся, все має бути добре, спробував заспокоїти Зван і Радомиру, веселість якої розсіялася, як і зоряний плащ Ночі.

— Звичайно, кому ж тоді дістанеться дарунок Сварога? – лукаво спитала морська володарка, скоса поглядаючи на Звана, і одразу ж, додала: "Так беріться до справи. Зван йде по дрова, Радомира за казаном і чайником".

   Невдовзі запалахкотіло багаття, затріщали дрова. Зван, Радомира і морська володарка стояли навколо вогню навпроти один одного.

— Гори, гори ясно, щоби не погасло! – підтримала полум'я мати Радомири, а потім всі троє підняли руки вгору до синього простору і прославили Симаргла:

— Славимо Огнебога Симаргла, який споживає дерево і солому і вогнехурделицю розвіває вранці, вдень і ввечері. І йому вдячні за сотворені борошно і пиття, Які є їжею, що її зберігаємо в попелі. А вогонь роздмухаємо, Щоб горіло.

— А тепер – до роботи. Наповнюйте казан і чайник водою, ставте на багаття. В казан – траву – засушку, в чайник – подолай – траву. Підкидайте дрова, – командувала морська володарка, і під її пильним оком кипіло не лише зілля, а й робота. – Так, тепер казан занурте до половини в море, щоби вода охолола, і моя донька не зварилася в траві – засушці, бо від вареної красуні всі почуття засохнуть не лише в Тритона. Не забудьте чайник остудити… Так, так, доню, а тепер, так як ти є, в одязі, залазь у казан.

   Радомира слухняно залізла в казан і тричі пірнула з головою під воду, обдаючи все довкола зеленими бризками. Потім обережно вилізла і боязко глянула на Звана. Юнак зрозумів цей погляд і одразу ж заспокоїв дівчину:

— Видно, це зілля розповсюджується лише на Тритонів, бо для мене ти така ж красуня, як і раніше.

   Радомира радісно зітхнула і одразу ж вся стрепенулася, бо в цю мить зашуміло море, – до берега мчав весільний ескорт Тритона, підіймаючи велетенські хвилі. Морська володарка заледве встигнула крикнути до Звана:

— Сховайся поки що і не забудь випити узвар.

   Зван із чайником відскочив за найближче дерево. Та перед тим він кинув на червоне вугілля багаття дурман зілля.

— О, ви вийшли зустріти нареченого! – зухвало викрикнув Тритон, сповзаючи зі свого човна. – Дуже добре!

   Здавалося, що гості у день такої радісної події, як весілля, мають виглядати бездоганно. Та видно, це не стосується Тритонів та їхній супровід. Бо були вони всі: гади, вугри, соми та і сам Тритон – як завжди, смердючі і забруднені. Хоча дехто із них і причепив до човна водорості і навіть сплів з них вінки для зубатих риб. І за інших обставин це викликало б огиду, та зараз серце Радомири скував страх, і вона мовчки стояла з гордо піднятою головою. Тритон наблизився до неї, його носи якось смішно затарбалися, очі вип'ялися, а голови затряслися:

— Ні! Цього не може бути! Трава – засушка! Рак! Риби – вбивці! Проґавили! – він перебирав словами, і пісок розлітався довкола, здригалася земля під ударами важкого хвоста.

   Та раптом він ніби вгамувався. Очі помутніли, голова запаморочливо закинулася назад – це подіяло дурман – зілля. Зван вискочив з-за дерева, в два стрибки став між Радомирою і Тритоном і, не даючи спам'ятатися недавньому нахабному нареченому, махнув могутнім мечем. Так як Тритон невпинно махав своєю довгою шиєю то закидаючи голови назад, то опускаючи, то удар меча прийшовся саме на неї. Щось зелене і липке бризнуло на хлопця. То була смертельна отрута. І якби Зван не випив узвару з подолай – трави, то ця їдка гидота обпалила б хлопцеві шкіру. Тритон завив від болю, який привів його до тями, та Зван не збирався чекати. Ще одним, вже більш вдалим ударом він відсік морській потворі одну голову. Струмінь їді заляпав все довкола: і Звана, і морських потвор. Ті морські гидоти, яких облила смертельна рідина, сичали, ричали і тріпалися від болю. Інші перелякано спостерігали за своїми родичами і за ходом битви, не втручаючись. Тритон звивався, як змія, безпорадно махав клешнями, мов квочка крилами, розсікав повітря могутнім хвостом і шалено крутив головою. Його грізне велике і страшне тіло виявилося безпорадним і немічним. Зван підстрибнув, зробивши оманливе сальто у повітрі, і різким рухом відтяв останню голову. Переможений ворог впав на забруднений пісок. Його тіло ще безпомічно билося у конвульсіях, а весільні гості вже тікали, хто куди.

Змучений, але щасливий, Зван підійшов до Радомири.

— Ти станеш моєю дружиною? – спитав він тремтячим голосом.

— Звісно, так. – прошепотіла дівчина.

Зван запхав руку в кишеню, витягнув обручки і подав коханій.

— Я думаю – це дарунок Сварога, – зауважив юнак. Радомира не відповіла, її щастю не було меж.

   Вранці, наступного дня, зіграли гучне весілля. Столи гнулися від гостинців, мед лився рікою. Цей невеликий острівець ще ніколи не відвідувало так багато гостей: і морських, і заморських. Був на весіллі Сварог і Лада – матінка, були і Симаргл, і Макош, і навіть Рак – самітник на годинку заглянув. Гостинців вистачило для всіх. А хто слухав казку, тому бубликів в'язку.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒ 

Додати коментар