Ненькова сопілка й батіжок

   Жив собі бідний чоловік і жінка. Вони мали трьох синів. Два були розумні, а третій — не дуже. Звали його Офермою.

   Минули роки, чоловік і жінка зістарілися, а сини повиростали, стали легінями, як дуби. Перед смертю чоловік покликав їх і каже:

— Як умру, щоб по одному приходили на мою могилу ночувати — кожний один тиж­день.

— Добре, неньку, — відповіли хлопці.

   Чоловік помер. Його поховали. А тут на могилу треба йти ночувати.

— Я не піду, боюся, — відповів найстаршій. — Може би, ти, Офермо, пішов за мене?

— А що? Можу піти.

   Оферма повечеряв, одягнувся у теплий кожух і пішов на цвинтар. Ліг на ненькову могилу й збирається заснути. Раптом чує:

— Це ти, Офермо?

— Це я, неньку.

— А чому першим не прийшов найстар­ший?

— Сказав, що боїться.

— Їсти тобі дали?

— Дали.

— А не холодно?

— У мене є теплий кожух, неньку.

— За те, що ти добрий, дарую тобі сопілочку. Як на ній заграєш, то сповниться все, що захочеш. Тепер іди додому.

   Оферма засунув сопілочку за пояс і прий­шов додому. Поліз на піч спати. Найстарший спитав:

— Як там? Балакав з неньком?

— А чому би й ні?

— Що вони казали?

— Питали, чи я їв і чи не холодно мені.

Найстарший не повірив:

— Все це тобі, дурному, приснилося!

— Хай буде й так.

   На другий тиждень мав іти на батькову мо­гилу середущий брат. Але він сказав:

— Я не піду, бо не маю часу. Ти б не пішов за мене, Офермо?

— А що, можу піти, — погодився дурний. Його нагодували, дали теплий сардак і верітку — вирядили на цвинтар.

   На могилі Оферма простелив верітку, на­крився сардаком і ліг собі спати. Та вчув неньків голос:

— Ти знову тут, синку? А чому другим се­редущий не прийшов?

— Казав, що він часу не має.

— Коли так, візьми й цей батіжок. Він бу­де рятувати тебе від небезпеки. А тепер іди до­дому і можеш більше на мою могилу не при­ходити вночі.

   Оферма засунув батіжок за пояс, подався додому і ліг на піч спати. Середущий спи­тав:

— Ну, балакав з неньком?

— Аякже!

— Що він сказав?

— Щоб я більше вночі не приходив.

Середущий не повірив.

— А щоб ти скис! Таке може тільки при­снитися дурному.

   Оферма захропів на цілу хату. Спав три дні й три ночі. А коли прокинувся, брати і їх жін­ки сказали йому:

— Ти нам, як сіль в оці та як хрін у носі. Іди звідси, куди очі дивляться, бо ми не буде­мо тебе, дурного, годувати.

— Нехай буде й так, — відповів Оферма.

   Одяг­нув на себе дрантивий сардак, засунув за черес сопілку й батіжок і помандрував до самої сто­лиці. Питав одного, другого і третього, чи не­ма десь роботи, бо вже дуже хотілося їсти. Один чоловік порадив йому:

— Нашому королеві треба вівчаря. Іди до палацу… Як попасеш п'ять років його вівці, то віддасть за тебе одну із своїх доньок.

Хлопець — до палацу. Поклонився короле­ві й каже:

— Хочу бути твоїм вівчарем.

Король утішився:

— Дуже добре, легіню! Але одна умова: як поженеш отару в гори, то хай вона пасеться там, де схоче…

— Нехай буде й так, — погодився Оферма.

   Наступного дня погнав вівці в гори. Вони йшли і йшли, не хотіли стати ні на хвильку. Вийшли на галявину, яка була покрита шовко­вою травою. Оферма ліг під дубом і заснув. Його розбудило ревіння: то прилетів триголовий змій, який розкрив над ним страшну пащеку.

— Чого ти роззявився? — спитав Оферма.

— Твої вівці випасли і сталабували мою шовкову траву! За це я тебе з'їм!

   Оферма схопив батіжок з – за череса — й по­чалася бійка. Як цьвохне один раз — голова змія котиться до ярка, як гарбуз. Цьвохне дру­гий раз — уже друга голова летить.

Побачив змій, що біда, і почав просити:

— Не вбивай мене, легіню! Лиши хоч одну голову. Я тобі подарую свою золоту хату.

А в Оферми добре, м'яке серце. І він відпо­вів:

— Хай буде й так. Ходімо до твоєї хати.

   Змій повзе за парубком і на кожному кроці хоче його вкусити. Але Оферма не ховає за черес батіг.

Стали перед порогом золотої хати. Змій ска­зав:

— У моєму лівому вусі є ключ від дверей — засунь руку, візьми й відчини.

— Твоя ж хата і твій ключ — то сам і відчиняй.

Змій стріпнув головою — ключ упав на зем­лю!

— Підніми ключ, легіню, — зманює змій да­лі.

Але Оферма теж не є дурний.

— Ти ж сам кинув — то сам підніми.

   Коли змій нахилився, хлопець упік його батіжком — і фертик: змій більше не встав. Оферма відімкнув двері, увійшов до хати і сів собі за стіл. Йому захотілося викурити люльку. Взяв золоту пушку – табакерку, але коли її відкрив, то звідси вискочив якийсь куд­латий псисько і спитав людським голосом:

— Чого хочеш, господарю?

— Спочатку люльку викурити, а потім ко­ня, та не простого — золотого. Хочу об'їхати цю хату.

— Усе буде зроблено, господарю.

   Не встиг Оферма затягтися димом, як під вікнами вже стояв золотий кінь. Хлопець вий­шов до коня, схопив його за золоту гриву і сів собі в золоте сідло.

— Поїдемо над хмарами чи понад землею? — спитав його кінь.

— Понад землею.

   Кінь пустився й летів цілий рік, доки Оферма обдивився свою золоту хату. Коли були зно­ву на подвір'ї, кінь спитав:

— Їдеш і далі чи злізаєш?

— Та злізаю, бо мушу йти глянути, де ді­лися королівські вівці.

   Оферма повернувся на галявину й шукає отару. Але вона немов крізь землю провали­лася — нема ніде жодної овечки, хоч реви до неба. Хлопець згадав про ненькову сопілку — витягнув з-під череса й заграв. Не минуло й хвилини, як вівці позбігалися й забекали дов­кола на весь ліс. Їх було ще раз так, як він за­лишив, бо за рік ягниці окотилися. Оферма погнав отару додому.

   А найменша донька короля глянула у вік­но, побачила його і радісно крикнула:

— Тату, вівчар повертається з вівцями!

— Не говори дурниць, — заперечив король. — Молодий змій давно його роздер на дрібні куски.

— Правду кажу, тату…

   Король виліз аж на дах палацу. Дивився, придивлявся й закричав:

— Я все одно уб'ю лайдака, як не дораху­юся якоїсь вівці!

   Хлопець пригнав отару на подвір'я. Король вибіг, почав рахувати. Рахував три дні й на­рахував ще більше, ніж було перед тим.

— Завтра знову поженеш! — наказав Офермі.

— Хай буде й так. Це ж моя служба, — по­годився вівчар.

   Уранці взяв торбинку з хлібом і цибулею, за­сунув за черес сопілку й батіжок й погнав вів­ці на зелену пашу. Ішли три дні й три ночі, до­ки не дісталися на галявину з шовковою травою.

   Вівці паслися, а Оферма з'їв хліба з цибу­лею і ліг під старим дубом. Раптом чує — над ним хтось реве і ніби розмахує запаленим око­лотом. А то форкав на нього вогнем шестиго­ловий змій. Оферма схопився, як ошпарений.

— Гов, дурний змію, таж я не свиня, що хочеш мене обсмалити!

Змій відповів:

— Твої вівці випасли і сталабували мою шовкову траву. Своїм життям маєш заплатити!

   Змій роззявив шість пащек — кожна з них була така велика, як багацька стодола.

   А Оферма витягнув із-за череса чарівний батіжок і як почав ним ляскати! За якусь хвильку п'ять голів полетіли в ярок. Змій по­чав просити:

— Змилуйся, легіню, дарую тобі свій криш­талевий дім, тільки не рубай мені останньої голови.

— Хай буде так, живи, доки сам не здох­неш, — відповів Оферма. — Ходімо до твого кришталевого дому.

   Змій тягся за Офермою, щоб скочити на ньо­го і з'їсти. Але хлопець теж не був дурним — як цьвохне батогом, то лиходій вдесятеро зви­вається.

Перед порогом змій сказав:

— Ключ у мене під язиком, засунь руку і візьми…

— Ага, шукай дурніших за себе — не дам тобі відкусити руку! — і вівчар свиснув батіж­ком: — Виплюни!

Змій виплюнув кришталевий ключик.

— Бери й відчиняй! — наказав  Оферма.

— Відчини ти сам! — відповів змій з такою злобою, що з пащі зі словами вирвався сніп вогню.

   Леґінь відтяв змієві й шосту голову. Потім узяв ключик і відімкнув двері. Як увійшов — очам не повірив: довкола все блищало, аж сміялося. Оферма сів за стіл, почув себе го­сподарем. Закортіло навіть запалити. Взяв зі столу пушку – табакерку й відкрив її. Звідти знову вискочив якийсь кудлатий псисько й за­питав людським голосом:

— Чого треба, господарю?

— Подай мені люльку, щоб собі посидів, бо зроду не бачив такого дива. Приведи й ко­ня, аби я міг об'їхати дім…

   Не встиг Оферма й раз пакнути з люльки, як перед вікнами вже став кришталевий кінь з кришталевим сідлом. Оферма вийшов на под­вір'я і сів на коня.

— Як ти хочеш їхати — понад хмарами чи понад землею? — спитав його кінь.

— Понад землею, аби видно все, що є дов­кола дому.

   Оферма палав від утіхи — так йому подо­бався кришталевий дім. Вони їхали два роки. Вернулися на подвір'я і кінь спитав:

— Поїдемо далі?

— Ні, мушу злізти, бо не знаю, де королів­ські вівці.

   Оферма знову побіг на галявину — а там жодної овечки. Він витягнув ненькову сопілку і заграв. Тої ж хвилини почали збігатися до нього королівські вівці. А їх було у три рази більше, аніж передом, бо ягниці двічі окоти­лися.

   Погнав овець додому. Як наближався до палацу, найменша королівна аж у долоні за­плескала:

— Тату, вівчар повертається з нашою отарою.

— Не кажи, його вже давно з'їв середущий змій! — відповів король.

— То Оферма, тату!

   Король вибрався аж на комин палацу. Ди­вився, придивлявся і раптом загорлав:

— Знову той лайдак іде на мою голову. Та як недорахуюся хоч однієї вівці — тут йому кінець?

   А Оферма йшов собі веселий, моргав най­меншій королівні, яка сіла на вікно й сміяла­ся до нього.

   Король навіть не рахував вівці — так їх бу­ло багато. Став надутий, як сова. А Оферма казже:

— Та наймолодша королівна буде мені за жінку, правда, ваша милість?

— Не криши петрушку, бо риба ще в ріці, — сердився король. — Найстарший змій має те­бе роздерти… Щоб знав! Завтра знову ви­ганяй отару.

   Уранці Оферма сунув у торбину хліба і ци­булі та й погнав овець на пасовисько. Дійшли до галявини, на якій росла шовкова трава. Леґінь з'їв шматок хліба із цибулею й ліг під дубом спати. Нараз почувся такий рев, що листя на деревах затремтіло.

— Е-е, спати не можна, бо сюди летить най­старший змій, — подумав Оферма, згадавши, чим погрожував король.

   Справді, на галявину налетів старий дванадцятиголовий змій. Сипав довкола себе та­кий страшний вогонь, що дерева і трави горі­ли. Побачив Оферму й заревів:

— Нащо талабуєш тут мою траву?

— Бо мені так хочеться, — відповів Офер­ма.

— Я тебе з'їм, як пес муху!

— Подавишся, — вигукнув Оферма і вихо­пив батіжок. А той аж засвистів. Голови змія котилися одна за другою до ярка. Як залиши­лася одна, змій почав просити:

— Змилуйся, легіню, не рубай останню… Я тобі подарую діамантовий палац.

— Ні, я вже знаю вас, проклятих зміїв! Да­руєте, аби мене з'їсти! Нема дурних!..— Сви­снув батіжок, і полетіла дванадцята голова. У ній під язиком Оферма знайшов діаманто­вий ключик і відімкнув двері у діамантовий палац. А там усе блищало, як сонце. Він за­крив очі долонями, аби не осліпнути. Потім сів за стіл, хотів викурити люльку. Тільки відкрив пушку з тютюном, як вискочив знову кудла­тий псисько.

— Чого потребуєш, мій господарю?

— Дай мені люльку й приведи коня, хай зроблю обзорини.

   Не встиг Оферма і три рази пакнути, як під вікнами постав діамантовий кінь. Оферма вий­шов на подвір'я і сів на коня, у діамантове сідло.

— Гайда навколо палацу! Але понад зем­лею, щоб усе бачити.

   Їхали три роки, доки об'їхали увесь діа­мантовий палац, й вернулися на те саме місце.

— Їдеш далі, господарю?

— Хватить, бо не знаю, що там діється з королівськими вівцями.

   Прийшов на галявину — ні одної овечки не видно. Та парубок витягнув із-за череса со­пілку і заграв. Вівці з-під землі з'яви­лися, і їх було, як листя на старому дубі, бо ягниці всі три роки окочувалися.

Оферма погнав отару додому.

— Тату, вівчар вернувся живим! — зраділа наймолодша королівна.

А король розсердився:

— Ох, який живучий — і хоче стати мо­їм зятем!..

   Та мусив віддати за свого вівчаря найменшу королівну. Зіграли гарне весілля: було на ньо­му тисяча пар гостей, а музика грала цілий тиждень.

   Оферма забрав жіночку і перейшов жити до палаців, які йому подарували змії. Один день жив у золотому, другий — у криштале­вому, а третій — в діамантовому. На четвер­тий день сказав своїй жінці:

— Нудно в чужих палацах. Де я народив­ся, там і кропива мила. Вертаймося в село, бо тут мені світ дошками забитий.

— Їдьмо, чоловічку!

   У селі Оферма збудував собі хатку і жив у ній зі своєю жінкою у любові й злагоді.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒