Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Непрактичний хлопець

Непрактичний хлопець

   В одному селі був у батька син, котрому вже давно перейшло за двадцять п'ять років, а він іще ніколи не бував у місті та й на грошах не розумівся. Не вмів той хлопець ні продати, ні купити не лише теля, а й мале порося. Словом, був непрактичний. А старий дуже хотів, аби його син дещо вторгував, бо як такий проживе на світі, що не вміє купити собі й пари постолів!

   Одного разу дав йому старий аж сто золотих і наказав так:

— Піди із сими грішми на базар і там купи пару волів; потім, коли вдасться, продай ті воли, але так, аби щось за­робити. А собі купи другу пару волів. І знову їх продай, але продай дорожче, аби ти наостан­ку залишився з виграшем.

   То було добре задумано! Хлопець узяв сто золотих і подався в місто. Йдучи, твердо вірив, що тепер так красно поторгує, аж увесь базар зачудується. А то було місто, в якому жив цар, воно лежало десь далеко, й за один день хлопець ніяк не міг дійти туди пішки. Він ви­рішив в одному селі переночувати. Але яке-то — непрактичний: дарма ходив від хати до хати, ніде не хотіли прийняти його на ніч. Усю­ди чув одне: не знають, що він за один, може їх обікрасти… Лишилася лише одна хижа, де не побував. Хлопець підійшов, постукав у вік­но й почав проситися переночувати. Почув жі­ночий голос:

— Чоловічку добрий, не можу я взяти тебе на ніч, бо у мене хижа повна дітьми. Вже й ди­хати нічим.

   Тут хлопець почав міркувати й зміркував так, що ліпше йому перетерпіти, як до ранку трястися на холоді. Та й просився далі — хай приймуть його переночувати.

   Пошкодувала жінка подорожнього і впусти­ла його до хижчини. Зайшов він і ледве встояв на ногах, мусив відчинити відразу вікно й про­вітрити кімнату.

— Чому спите в такій задусі? — каже господині.

— А що маю робити? — каже бідна жін­ка. — Діти голі й босі, сплять на землі поко­том — то боюся їх захолодити. Небіжчик чоловік лишив одні борги, а поховати його задар­ма не хотіли ні піп, ані дяк; ще й корчмар не хотів дати на віру, аби справити поминки, бо й так йому винні. Мусили все продати із хижі.

— Но, не журіться, — сказав хлопець, — я виплачу ваші борги.

   Другого дня, коли сяк-так залатав жінчину біду, так, що розійшлися всі сто золотих. Не лишилося йому нічого іншого, як іти по сві­ту, бо тепер боявся повернутися додому. А бідна жінка з радості аж плаче й не надякується йому:

— Ой, мав би добру доленьку за те, що допоміг нам, бідним! Мав би щастячко!..

   З тим напуттям леґінь і пішов. Іде, іде — й потрапив у хащу. Нараз при дорозі побачив криницю, а коло неї — хлопчика. Не встиг за­питати, як він опинився в такій глуши­ні, — той почав проситися:

— Дядьку, візьміть мене із собою!

— Який я тобі дядько? — зчудувався ле­ґінь.

   Але хлопчина не переставав казати своє — про­сив та просив, аби його взяти із собою. І ле­ґінь відповів:

— Добре! Візьму тебе. Але мусимо йти піш­ки, бо не маємо коня.

— Як ви, так і я,— погодився хлопчик.

   Ішли, скільки йшли, і як дісталися до міста, першим ділом зайшли під шатро, де можна по­їсти. Але тут леґінь згадав, що у нього немає ні крейцера. Не залишилося нічого, як сидіти й слухати розмови про новини в місті.

— Ей, голуби любі, — оповідала перекуп­ка, — дуже в нас велика новина! Цар оголо­сив, що його донька дуже хвора, та й досі не знайшовся такий чоловік, котрий знав би як допомогти.

— Дядьку мій дорогий, — заговорив хлопчак. — А ми її вилікуємо, правду я кажу?

   Леґінь, що й без того не міг собі ні в чому дати ради, видивився на малого хлопця й по­крутив головою, даючи тим знати, що не мож­на таке лопотіти при язикатій жінці. Та дитина — дитиною, не знає, що лепече. Каже далі:

— Вилікуємо!

   Ой, як ухопилася пліткарка за ту бесіду, то вже і не знала, на яку ногу стати, так її свербіла нетерплячка переказати все цареві. Нараз вона залишила базар й — до цар­ського двору, бо хотіла першою передати віст­ку, що там такий і такий купець та його племінник знають якість чари для хворої царівни.

   Скільки було при дворі прислужників — усі побігли розшукати купця з хлопчиком, аби привести їх до хворої царівни. Доставили обох до палацу, а цар мало не плаче:

— Як можете якось допомогти, вилікуйте її, бо вже давно, й не знаю відколи, ні жива ні мертва!

Безпорадний леґінь відпирається:

— Та я не розуміюся в лікуванні. Ото дурне дитя щось лопотіло під шатром, але я за нього руку не кладу! То не мій племінник, бо я ще й не жонатий!

А малий своє:

— Дядьку, не журіться, вилікуємо молоду царівну!

   Що було чинити? Не встиг леґінь сказати ні слова, як їх уже спровадили до хворої. Коли зосталися одні, хлопчина шепнув:

— Дядьку, вийміть лишень із кишені жакета золотий листок!

— Що ще за листок? — аж трусить легінем. — Не маю ніякого золотого листка!

— Є, дядьку, є! Ви сягніть рукою у кише­ню — він там, — квапить хлопчик.

   Леґінь розгубився, не знав, що й казати. Вже сердився й не сердився, але сягнув рукою у ки­шеню і — диво дивне! — там справді лежав зо­лотий листок. Малий відразу приложив його до чола царівни, і її бліде лице помалу – помалу — та й зарожевіло.

З великою радістю старий цар сказав:

— Ну, синку мій, я перед тобою буду в боргу­ на віки вічні! Якщо кажеш, що ти нежонатий, візьми собі за жінку одну з моїх доньок — у мене їх три. Правда, одна уже вдо­виця, вибирай котру хочеш, радо візьму тебе своїм зятем.

   Легеневі дуже сподобалося таке цареве сло­во, і він повів оком до наймолодшої царівни, яка уже цілком виздоровіла. Але хлопчик смикнув його за рукав:

— Дядьку, не вибирайте жодну із дівок. Беріть собі вдовицю, бо ви не знаєте, як жити, вам треба мудру жінку.

   Леґінь подумав, що насправді він дуже без­порадний, тому послухав ту пораду й попросив за жінку вдовицю. Цар із того дуже здиву­вався :  

— Чую, синку мій, що ти собі вибрав мою доньку – вдовицю. Раз так, то я передаю тобі від­разу півцарства.

І справили велике весілля.

На другий день малий хлопчик каже:

— Дядьку, піду я вже до­дому й залишу вас самих. Та ви тепер на добро­му місці.

   Ви й не збагнули, хто був той хлопчина, який так уміло все робив?

А то було те щастячко, яке легіневі побажала бідна жінка.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар