Орел

   Був собі чоловік багатий. Поїхали його сини та робочі на поле жито сіяти, а він коня, приїхав, подивився, як сі­ють, і назад з тим поїхав. Стало хмар­но, і пішов дощ. Їде, їде він дорогою, дивиться, аж птиця якась сидить над дорогою. Схопився він з воза, торкає її чоботом під крило:

— Не торкай мене, діду, під крило, бо у мене і так ребра болять. Візьми мене, діду, на три роки і корми три роки, я зроблю тебе чоловіком на усе царство.

— Чим тебе буду кормить?

— Самою яловичиною!

— Як же тобі, чи пекти, чи варити, чи так давати?

— Ні, не пекти, не варити, а тільки шкіру зніми та середину викидай, та так і давай. Ті­льки щоб один ти, діду, до мене заходив, а біль­ше щоб ніхто до мене не входив. Яловичина щоб була та й вода. А ти, діду, будеш тоді тіль­ки кості викидати із хати.

— Як же я тебе на повозку візьму?

— Під'їдь, — каже, — сюди та й візьмеш. Привіз додому. Саджує, тягне до хати.

— Що це за птиця така? — питають його баба, невістки.

— Це така птиця — орел.

— Нащо ж ви узяли його?

— Буду, — каже, — кормить.

Поприїздили додому сини з поля. Жінки хваляться.

— Наш батько привіз орла і вже, — ка­жуть, — волика зарізав і одніс йому — орлові.

— Ми, — кажуть, — того орла викинемо і вб'ємо, а волика самі з'їмо.

Стали казати батькові. Батько каже:

— Не ваше діло. Я сам те знаю!

   І потім давай його кормить. Овець у нього було півтори тисячі та стільки рогатої худоби. Як став орел їсти, то один тиж­день їв по одному, на другий став їсти по два. І щотижня видаток добавляється.

   Кінчається рік, залишається тільки три мі­сяці до року, по шість овець їсть на день і по бочці води випиває орел. Кінчив за рік усі вів­ці — півтори тисячі. На другий рік повертає: давай він рогату скотину різать — по одній на добу. Закінчився рік, закінчив і худобу. Нема овець, нема й худоби. На третій рік повертає. У діда багато грошей — купує він худобу й годує орла.

   Закінчується третій рік, закінчуються в ньо­го гроші. Зостався він голий.

— Ну, діду, дякую. Оце завтра закінчується третій рік. На завтра купи гарного бугая, щоб було що поїсти, то будемо одряджаться у моє царство. Я тобі поповню всю худобу і гроші і вдесятеро ще й своїх дам. І щоб ти пішов до священика, висповідався, запричастився, рід­ню поклич, попрощайся, тоді будемо ми одряджатись.

   Він пішов, бугая купив. На другий день шкі­ру зняв. Унесли в хату, води наготували. Тоді дід пішов до священика, висповідався, запри­частився, послав, щоб зібрали рідню — синів своїх. Поприходили усі. Попили, погуляли. Брати його і сестри питають:

— Куди ти, брате, будеш одряджаться?

— З орлом, — каже, — поїду в орлове цар­ство, за грішми. – Ну, тоді узяв попрощався. Пішов до орла. Орел питає:

— Що ти, діду, справився? Готовий?

— Готовий, — каже.

— Ну, щоб у тебе був поясок м'якенький, довгенький. Піди і внеси, щоб мені на шию на­кинуть, щоб було за що тобі держаться. Як на коні за оброть держиться, так і на мені за поясок будеш держаться.

Пішов дід, вніс поясок до орла.

— Ну, накидай, діду, та зав'язуй добре, щоб не розв'язався.

Закинув дід, зав'язав добре.

— Ну, тепер виводь мене, як коня виво­дять з конюшні, виводь мене на город. І візь­ми собі торбиночку, через плече надінь і вкинь паляничку у торбиночку, як захочеш їсти, то перекусиш. А я дякую, діду, ти мене до­бре накормив, мені не скоро захочеться їсти.

   Виходить дід, паляничку бере, прощається з братами, із сестрами, сідає тоді на орла. Пі­діймається орел угору з дідом. Стоїть їх душ півсотні і дивляться, що поніс орел угору діда. І поки дивились, доти усе ніс угору, не стало і видати.

— Оце, — балакають, — нестиме, нестиме, та як пустить, то і кості розіб'ються, не тільки сам батько. Ото нашому батькові і плата буде уся. Де б та птиця набрала грошей, щоб ще платити нашому батькові гроші?

І несе його орел і тиждень, і другий.

— А дивись, — каже, — діду, наперед. Чи не видать тобі нічого?

— Щось, — каже, — червоніє.

— То, — каже, — діду, моя сестра найстар­ша живе. Приїдемо до сестри, то тобі, діду, буде там уся плата.

Під'їжджають ближче.

— А що, діду, видати добре?

— Не можна, — говорить, — й очима гля­нуть, — сяє сильно.

— Це моєї сестри доми під золотом і все чи­сто під золотом.

Під'їздять до города, спускаються на землю.

— Вставай, діду, тепер із мене і поясок із шиї з моєї знімай.

І скинув дід пояс. Ударився орел об землю і став паном.

— Стій же тут, діду, а я піду в кімнати, так до тебе вийдуть і тебе візьмуть.

Пішов орел до сестри у кімнати, вітається.

— Де ти, брате, побував? Оце десять літ ми не видались.

— По чужих, — говорить, — царствах про­літав, та мисливець ішов та підстрелив мене, так я трохи не пропав. Ну, бог наніс мені та­кого діда — узяв мене і годував три роки. Став я на своїй силі. Тепер, сестро, дід там під парканом. Пошліть і покличте його сюди, у кім­нати.

   Послала по діда. Увели в кімнати. Посадили діда за гостя, за першого, і дякують, що, мов­ляв, ви, діду, мого брата оздоровили. Поїли собі, пішли на прогулянку.

— Вам, діду, плати скільки за мого брата давать?

— Я, — каже, — добродійко, не знаю. Скіль­ки дасте, — каже.

— От у мене, — каже, — десять жеребців стоять. По півтори тисячі жеребець. Позапря­гай у вози, понасипай золота, і срібла, і папір­ців, і чого тобі хочеться, і я тебе додому до­ставлю.

Ну, а орел йому сказав наперед:

— Чого не даватимуть — золота, срібла — так не бери, а нехай тобі дадуть золотий ко­рець із дванадцятьма замками і з шовковим шнуром.

То дід і каже:

— Я, добродійко, дякую. Я не хочу ні сріб­ла, ні золота, а дайте, добродійко, золотий корець із дванадцятьма замками і з шовковим шнуром.

— Ні, діду, я своєму батькові рідному не дам корця золотого із дванадцятьма замками і з шовковим шнуром.

Просив, просив. І брат плакав.

— Ні, — каже, — не дам.

— Поки, — каже, — я діда довезу у своє цар­ство, то у діда не стане і віку.

— Нема мені діла до дідусевого віку, а кор­ця не дам.

— Така ти, сестро, мені, — каже, — рада! Дай дідові хоч булку на дорогу. Та мене накор­ми добре.

Накормила його  та й дала і діду булку.

— Ну, прощавай, сестро, тепер.

Вийшов на город, перекинувся, став орлом.

— Ну, діду, поясок виймай, мені на шию закидай і сідай, будем їхать.

   Закинув дід, сів. Підіймається орел угору, полетів і летів неділь дві. Питається діда:

— Дивись, чи не видно нічого?

— Ні, — каже, — видно, щось біліє.

— Це моя середня сестра живе. Під сріблом дім її.

   Приїжджає до паркану, перекидається, спу­скається. Спустився, знов став чоловіком.

— Ну, діду, ти мене почекай.

   Пішов привітався із сестрою. Сестра рада — за тринадцять літ в очі не бачились.

— Де ти, брате, був? Оце тринадцять літ ми не видались.

— Та мисливець їхав і підстрелив мене, так я трохи не пропав. Ну, бог наніс мені такого діда — узяв мене і годував мене три роки. Дід поставив мене на моїй силі. Так я несу його за платою, щоб йому заплатить і зробити чоловіком на все царство.

— Плата є, братику. Хіба у мене нічим за­платить?

— Пошліть, — говорить орел, — за дідом.

   Послала по діда. Увели в кімнати. Посадили діда за гостя, за найпершого, і дякують.

— Ну, що ви візьмете, діду, за мого бра­та?

— Я, — каже, — добродійко, не знаю. Скіль­ки дасте, — каже.

Повела вона його у комори, а там у засіках срібло і золото.

— Оце я вам п'ятнадцять повозок понаси­паю і проводжу вас додому.

— Дякую вам, добродійко. Я вашого срібла і золота не хочу.

— А чого ж вам, діду, хочеться?

— Дайте мені, добродійко, корець золотий з дванадцятьма замками і шовковим шнуром.

— Не дам я вам, діду, корця золотого з дванадцятьма замками і з шовковим шнуром. Я й отцю рідному його не дам, не тільки вам.

Просив брат, плакав…

— Ну, з тим, сестро, прощай. Дай дідові хоч булочку на дорогу.

Дала дідові. У торбинку кинув.

Виходить на город, перекинувся, став орлом.

— Ну, діду, виймай поясок, мені на шию закидай і сідай, будемо їхати. Як узялися ле­тіти, знов неділь зо дві. Питається дід орла:

— Що то, — каже, — червоніє?

— Це, — каже, — моя сестра, діду, наймен­ша. То її доми, — каже, — під міддю. Наймен­ша, найубогіша.

   Під'їжджає. Спустився. Став чоловіком. Входить до сестри. Здоровається. Узяла, схопилася, плаче, літ п'ятнадцять не видала у вічі.

— Ми думали, що тебе, брате, нема і на сві­ті живого.

— Слава богу, остався живий.

— Дякую, діду, за мого брата. Що ви візь­мете, дідусю?

Повела вона його у комори, а там у засіках срібло – золото.

— Оце я вам п'ятнадцять повозок насиплю і проводжу вас додому.

— Дякую вам, добродійко, за ваше срібло, золото. Я вашого срібла – золота не хочу. Дайте мені, добродійко, корець золотий з двана­дцятьма замками і шовковим шнуром.

   Орел доти умовляв сестру, поки вона не вне­сла корець і віддала його дідові.

— Ну, прощавайте на тепер, добродійко. Дякую, що ви мені за брата заплатили.

Орел каже:

— Ти, сестро, не журися, що ти за мене за­платила. Я тебе не залишу.

Ну, тепер – попрощалися із сестрою й орел, і дід.

— Я, — каже орел, — діда проведу, а опісля повернуся і ще у тебе погостюю.

Вийшов. Перекидається, стає знову орлом.

— Сідай, діду, на мене. Я тебе проведу і роз­кажу, куди йти.

Сів дід, полетіли.

Провіз орел, спустився на землю, став па­ном.

— Що ж ти, діду, будеш з оцим корцем ро­бить, що ти його взяв?

— Я, пане, — каже, — не знаю, що з ним робить.

— От що, діду, робити! Тільки ти мене слу­хай.

   Узяв орел тоді, розклав шнув із того корця — він замотаний був у шнур.

— Тепер, діду, бери у праву руку шнур, та прив'яжи, щоб він так і був у тебе коло руки. За шнур держися, а корець буде котитись, куди він котитиметься, туди ти і йди. Хоч буде де ліс, хоч звіра багато, ти іди, не бійся нічого. Бу­де котиться, докотиться він до моря, поверх моря котитиметься. Так не бійся — іди — і ти поверх моря підеш. Він укотиться аж у твою хату, і не дай бог тобі його одчинити й поди­витись. Подивишся на нього аж у своїй хаті.

   Розпрощалися. Орел полетів назад, а дід узяв за шнур — корець котиться, а він за ним іде.

   Ішов довго не довго, місяць і більше. Докотився корець до чорного моря. Доко­тився корець у море. Дід шнуром назад ви­тягнув корець — боїться у море йти. Корець знов скотився у море. Він знов шнур смик­нув — корець знов полетів назад. Ну, тепер третій раз корець знов скотився у море — він знову вивернув на сухе, корець вибився на сухе, розсердився — лежить на однім місці.

Тоді дід і здумав:

— Який я, — каже, — дурний! Давали мені ті добродійки по десять возів чи золота, чи срібла з кіньми і з возами, хотіли додому від­правити, а я не схотів. Що мені з того корця? Що воно таке і що воно стоїть?

Думав, думав та й каже:

— А візьму я та в нього подивлюсь! Одчинив він корець і дивиться у той корець, і голови години три не підняв угору, а все ди­виться в той корець. Аж як підніме голову — а він у кімнатах — триповерхові такі кімнати й огорожа усе мідна. Усе — і кухні, і лавки, і комори — усе міддю оброблене.

   Походив, походив скрізь він по двору, по кімнатах, по коморах, по лавках — товари різні — шовк, матерія, одяг усякий, напитки, наїдки — усе стоїть. І побув місяць там і ду­має:

— Як мені тут жити, що я душею сам, нема ніде і ялички?

Приходить до нього лихий дух:

— Здрастуй, — говорить, — пане! Чого ти тут вселився на наших іграх?

— Я не знав, що тут ваші ігри. Я тільки ви­будувався, загородився — так то й моє.

— Забирайся, — каже, — із   наших   місць.

— Ні, — каже, — не забиратимусь, а ще бу­ду пригороджувати, ще стільки!

— Як же ти, — каже дух, — будеш тут жить? Твоє сімейство є, ступай до сімейства до свого!

— Як ти хочеш, щоб мене тут не було, то збери все у корець і достав додому!

— Можу, діду, доставити тебе додому, тіль­ки оддай мені те, про що дома не знаєш!

Ну, думав він, думав: «Я усе знаю, що до­ма!»

— Дарую, — каже, — те, про що я не знаю дома, тільки збери все в корець і достав мене додому!

— Підпишися, — каже, — що ти даруєш те, про що ти не знаєш дома!

   Він грамотний. Підписався на листочку і дав. Той заховав собі оту записочку.

— Виходь тепер, — каже, — діду на город і винось корець. Клади його на землі і здале­ку будем дивитись.

   Поклав дід корець, а лукавий узяв кийок, підходить до покутньої сохи як ударить об соху кийком.

— А в корець убирайся!

З – під тієї сохи та під другу, та знов кийком:

— Убирайся в корець!

   По кутках по усіх оббіг, ударив, крикнув… Кімнати  розпались,   бряжчать,  убираються у корець. І що б не було — усе убралось у ко­рець. Один пісок зостався — не знати того місця.

— Намотуй тепер шовковий шнур на корець і скільки тобі на дорогу було кінця шнура, стільки й кинь.

   Замотав лукавий сам шнур і стільки кинув, скільки було б на дорогу.

— Ну, тепер берися, діду, за корець, я тебе вести додому не буду, а тебе корець доведе в твою хату. Ступай тепер, — каже, — корець, у море!

А дід не хоче.

— Ступай за корцем, — каже лукавий, — бо як схоплю, то так і вкину в море. Ти знаєш, що тобі орел наказав не боятися води, чого ж ти не послухав слів орлових?!

   Тоді корець покотився, а дід пішов за кор­цем. Ішов довго не довго. Увів корець його аж у дім.

Приходить дід додому, вітається.

— Здрастуйте! — говорить.

— Здрастуйте, — відповіда баба, сини та інші. — Ми вас одпоминали разів із десять — думали, що вас нема й на світі. Дев'ятнадця­тий рік наступив, як ви з дому вийшли.

— Ну, тепер, — каже дід синам, — покличте братів, сестер і сусідів близьких.

Пішли, покликали… Приходять, здороваються.

— Здрастуй, брате! Здрастуй, брате! Ми ду­мали, що орел заніс тебе так, що й кістки роз­сипав, аж ти живий.

— Слава богу, — каже, — живий зостався і додому прибув.

— Що ж, брате, орел заплатив добре тобі?!

— Слава богу, — каже, — хоч з душею ви­рвався.

— Та ми, — кажуть, — і балакали; де б то в орла взялося, щоб він ще й платив тобі?

   Попили, погуляли, порадувалися, почолом­калися, поцілувалися. Стоїть хлопець — об одвірок оперся — великий і хороший. А дід каже:

— Що то, бабо, за парубок стоїть?

— То, — каже, — твій синок.

— Не може бути! — каже.

— Так ось же сталось — він і є твій син.

— Чому ж ти, синок, до мене не підходиш?

— Тому, — каже, — я, батечку, до вас не підходжу, що ви мене подарували лукаво­му. Я не ваш, — каже, — а лукавого.

Заплакав тоді дід, волосся поскуб на го­лові:

— Так тому і бути, як я не знав, що ти є на світі.

— Ну, печи мені, матінко, на дорогу хліба. Я піду, я не ваш.

Заплакала:

— Куди ж ти, сину, підеш?

— Авжеж піду. Я не ваш.

   Напекла мати хліба. Узяв він хліб у торби­ночку, попрощався і на другий день уранці пі­шов.

   Дід ночує дома першу ніч. Одчиняє собі ко­рець — будуються доми триповерхові й пар­кан обгороджується. Стають і кухні, лавки і комори, і все добро, яке є на світі, товари різні, і гроші, і все.

   Прибігають брати, сестри, сусіди — дивля­ться: де воно отаке взялося за одну ніч?

— А, слава богу, я ходив 19 літ, так орел мені заплатив. Тепер буде мені і моїм дітям, і внукам.

Живуть і багатіють.

   А молодець пішов, щоб свою душу визво­лить, ну, як узявся йти, як узявся йти — дов­го не довго — місяців три.

   Підходить до моря, на піску тернина стоїть. Напився водички він із моря, пішов під кущ, під тернину, у холодку ліг собі і лежить, і ди­виться — аж летить три качки. І сіли проти його кущика, де він лежав, ударились об землю і стали дівчатами.

   Плаття із себе скидають. Усяка своє згорну­ла у трубку, і пішли купаться. Він тоді рачки підлазить до плаття ближче, підхоплює однієї вбрання — усе, як було, так і забрав і підліз собі під кущ, і сів.

   Викупались дівчата, виходять. Підхоплює та своє, а та своє плаття. Поодягали, а одна плаче, ходить…

— Ну, сестро, ти своє плаття шукай, а ми підемо додому.

   Вдарились об землю, стали качками, поле­тіли собі знов. А ця ходить понад морем, плаче.

— Хто, — каже, — моє убрання взяв, обзи­вайся! Як ти в старих літах — жіночої ста­ті — то будеш мені за маму, за рідну, а в моло­дих літах — будеш за сестру, за рідну!

Гукнула — не чути нічого.

— Ну, обзивайтесь, — каже, — з чоловічої статі. У старих літах — будеш за діда, в серед­ніх літах — будеш за батька, за рідного!

Не чуть, не обзивається.

— А в молодих літах — бу­деш мені за чоловіка, а я тобі за жінку.

— Ось я тут і є!

   Схопився і йде до неї. Він до неї, а вона до нього назустріч. Схопились за руки, поцілу­валися. Оддав він вбрання, одягла вона вбран­ня на себе.

— Ну, де ти взявся, молодче? Де ти був, що ти моє вбрання узяв?

   Став він розказувати, як його батько ішов додому з таким – то корцем і поселився понад морем; там лукавий сахнувся до нього, що це наші ігри, чому ти тут побудувався.

— Так мене батько і подарував — не знав, що я є на світі й оддав розписку лукавому.

Вона тоді і говорить:

— Це у мого батька і розписка твоя. Піде­мо, — каже, — додому.

Пішли та й говорять собі.

— Ну, — каже дівчина, — як ти прийдеш, по ліву руку дім стоїть. Ввійдеш, поздоров­каєшся. Батько скаже: «За чим до мене при­йшов?» Ти йому відповіси: «Я не винен, що мій отець дав тобі розписку, а ти мені її віддай, щоб моя душа вільна була».

Так воно й було. Лукавий каже:

— Можу віддати, — каже, — аби ти зробив те, що я тобі скажу: стоїть дуб серед двору, так щоб ти його зрубав і коріння витягнув і спа­лив, а де яма буде, хай карасі будуть. Так, щоб ти карасів наловив і напік, приніс мені на сні­дання. Тоді одержиш і розписку! Ступай із тим!

   Він із тим пішов на кухню до жінки. При­ходить на кухню, вона й говорить:

— Ну, що — говорив?

— Говорив. Так і так.

— Ну, — каже, — лягай спати, то усе буде готове.

Будить вона його вранці і каже:

— Уже карасі готові, неси. Принесеш, ска­жеш: «На — їж!»

Ну, взяв лукавий. Їв не їв, а хлопець каже:

— Оддайте ви мою розписку.

— Ні, — каже, — подарунчику! Я тобі ще не оддам розписки. А ще друге діло загадаю, щоб ти зробив. Стоїть десять десятин дубини, щоб ти її зламав, набоки стягав, і щоб проса посіяв, і щоб вродило, і щоб ти мені каші на снідання приніс із того проса із самого. Сту­пай тепер.

Хлопець знов пішов на кухню до жінки.

— А що, — каже, — загадував тобі діло яке?

— Оце десять десятин дубини, щоб їх зла­мать.

Дала жінка йому поїсти, каже:

— Лягай спати, це все буде зроблене. Пішов спати, а вона усе зробила, будить зранку:

— Неси кашу.

Приніс він:

— Ось я усе діло зробив, віддайте розпи­ску.

— Ні, — каже, — подарунчику, я не оддам розписки. А як по вашому закону третю штуку зробиш, тоді оддам, не буду крутить. У мене під дубом стоїть криниця, там щось вечером випиває воду з неї. Так щоб ти піймав і до мене привів, тоді оддам розписку. Ну, з тим і сту­пай.

Він з тим і пішов. Входить до неї на кухню, а вона каже:

— Що він тобі загадав?

— А ось що, — і розказав…

— Це,— каже дівчина, — ось яка штука: це він сам воду буде пити конем, так він хоче тебе убити, щоб розписки не дати. Дала йому поїсти:

— А я піду та куплю тобі збрую.

   Вийшла, перекинулась качкою і полетіла проворно в місто. Прилетіла, стала дівчиною і тоді пішла на базар. Купила вона на базарі уздечку нову і три кийочки залізні, ніж і тор­бинку. Все у торбинку склала і тоді назад додому прилетіла.

Приходить до хлопця, оддає йому торбу.

— На, через плече одягай і йди, я тебе про­веду і розкажу, що робити.

   З тим і повела його, поки стало дуба видно того, що криниця під ним.

— Тепер, — каже, — я тобі скажу, тільки ти слухай мене, та щоб ти не боявся батька. Він прибіжить конем і стане воду пить, а ти стій під дубом. А тоді, як він нахилиться, бери його за гриву і загнуздай його, і сідай на нього, однією рукою держи за поводи, а другою кий­ком бий в одне місце. І де він тебе не носитиме, а ти усе бий, поб'єш один кийок, поб'єш і другий, а на третьому він упаде. Тоді зіскакуй з нього, обдирай ножем шкіру, а його бери за хвіст і тягни у світлицю. І він буде лежати в хаті, і голову задирати буде. А ти тоді візьми оту шкуру, віддай йому і скажи, що оце з того, що воду випивало. Ну, тепер, скажеш, я зро­бив діло, оддай же ти мені розписку.

Він оце усе так зробив і каже :

— Оддай розписку.

   Той ухопив із – під голови, узяв і кинув. З тим хлопець і пішов собі, а лукавий своїм слугам загадав:

— Не пустіть його, тримайте його ще у дворі. Я роздумався. Це не він оте діло робив, він не може, а це дочка моя, котрась із трьох.

Призиває дочок у кімнати у свої:

— Котра зробила оце діло усе?

Та каже, що не я, і та каже, що не я.

— Говоріть, признавайтесь, бо я вам голови познімаю.

Ну і сказали ті дві:

— То робила наймолодша.

Тоді він і загадав:

— Візьміть їх обох (дочку і парубка), за­чиніть у комору. Я тоді вночі піду, то їх поїм. Там їм і постіль постеліть.

   Постелили їм постіль, забрали їх, повкидали у комору і замкнули там. Тоді дівчина гово­рить.

— Оце стоять бочки меду, а це бочки дьогтю.

   Так вона узяла і перекотила оті бочки, де їм лягать: одну бочку дьогтю, а одну меду.

— Перекидайся тепер комарем та будемо шукати щілинки, щоб нам втекти, а то з'їсть нас обох.

— Як же, — каже, — буду я перекидатися, як я не вмію?

— Як ти був малим, ти перекидався через голову, то і тепер так перекинься, то комарем станеш відразу.

   Поперекидались обоє і гудуть, шукають щі­линки. Як узялись шукать, як узялись — зна­йшли щілинку, повилазили і пішли навті­кача!

   Лукавий у якийсь там час приходить до ко­мори, одчиняє комору, входить і такий серди­тий, ламає ті бочки і їсть (думає, що то парубок і дочка), поїв той дьоготь і той мед і пішов собі. Вранці посилає:

— Підіть, — каже ,— кості із комори пови­кидайте.

   Пішли слуги, подивились, а там тільки клеп­ки зостались, а ті утекли. Сказали:

— Оце, пане, ви їли мед і дьоготь, тільки клепки зосталися, а вони утекли.

— А я, — каже, — як їв, то мені згарячу по­казалось одне погане, а друге хороше. Так я думав, що погане, то наше, а хороше — то хри­стиянське.

І каже старий змій лихий дух своїй жінці:

— Ти, — каже, — тепер біжи такою то доро­гою і кого зустрінеш, того і рви – то вони.

Узяла стара летіти. Летить, а дочка чує:

— Е, це, — каже, — за нами женеться моя мати. Як нажене, так, — каже, — і порозрива. Стану я копицею проса, а ти станеш старим дідом, і як вона пробігатиме і питатиме, чи не бачив пари, то ти кажи: «Не бачив» Вона розпитається собі і подасться геть.

   Надбігає змія. Дівчина стала просом, а хло­пець — дідом. Питає змія, чи не бачив дід пари молодих тут.

Дід одказує:

— Не йшли, — і горобці гонить, шушукає. Розпиталася змія і вернулася назад. Поперекидалися вони і знову тікати. Прилітає змія додому, питає лукавий:

— А що, побачила кого небудь?

— Не видала нікого, тільки дід один гороб­ці гонив із проса.

— Ну, — каже, — чому ж ти не їла проса і діда, то ж вони самі! Я тобі наказував — кого наженеш, того і їж! Вертайся назад, кого на­женеш, того і рви, а то я тобі голову зніму!

   Розпалилась вона сильно і полетіла огнем, боже мій, якою сердитою! Дочка і каже:

— Женеться мати ще сердитіша. То й кості порозриває. Я стану церквою старою, а ти по­пом старим з кадильницею в руках. Пробігатиме і питатиме вона тебе про нас, а ти кажи, що не бачив і кажи: «Господи, помилуй! Господи, помилуй!»

Прилетіла змія і каже:

— Чи не бачив тут пари молодих?

— Не бачив, — каже парубок.

Кадить і каже:

— Господи, помилуй!

Прилітає змія додому. Лукавий її питає:

— А що, догнала їх?

— Там тільки була церква і піп старий ка­дильницею кадив.

Ударив її лукавий шаблею і каже:

— Наганяй, і кого наженеш, того і з'їж, щоб ти їх зловила оцим разом!

   Повернулася змія назад. А дівчина махнула хустинкою — і стало мо­ре через увесь світ. Це він морем перекинувся, а вона качкою, і пливуть собі — втікають.

   Надбігає змія до моря. Із сили вибилася ду­же, зо три доби не пила не їла, і дуже леті­ла — схотілося їй пити сильно. Як лягла на берег, випила з половину моря і лопнула там.

— Ну, тепер ніхто за нами не буде гнатись.

   Довго не довго, доходять вони до своєї сло­боди, і доходять до царини. У царині сидить баба, а в неї дівка калічка. Він каже жінці:

— Зоставайся тут, з бабою, коло будки, а я піду додому та запряжу шестірку коней у коляску. Тоді візьму тебе і поїдем.

— Ти, — каже жінка, — як підеш додому, то мене забудеш.

— Ні, — каже, — не забуду.

— Ну, коли не хочеш мене брати, то іди собі додому, а як кинуться зустрічати, то з тіт­кою старшою не цілуйся, а як не послухаєш з тіткою, то ти мене забудеш.

   Приходить він додому, здоровається. Збігаю­ться усі в хату — родичі і не родичі, цілуються, підбігла та сама тітка, і він з нею поцілувався. А за дівчину забув, ніби й зроду її не бачив.

   І це весною діло було, а вона з бабою у будці сидить, а він дома. Аж уже стала осінь. Давай він свататься. Найшов у купця, верстов за півсотні, багатирку хорошу. Тепер у суботу по­чинається у нього весілля.

   Узяла жінка своє плаття, одягла на дівку – калічку і послала до нього.  

— Стань, — каже, — біля одвірка, то може, він побачить, чи не кинеться.

   Дівка – калічка стояла. Він бігав яких – небудь разів п'ятдесят, а на неї і не дивився. Прихо­дить дівка – калічка до будки.

— А що, — каже жінка, — чи повз тебе йшов?

— Та разів з п'ятдесят йшов туди та сюди повз мене, а так як і не бачить.

— Ну, підіть, бабко, ви тепер туди на весілля. І будуть давати шишку князівську так ви візьміть того тістечка і тоді прийдете назад до будки.

   Бабка пішла. Принесла тісто. Оддала. Жінка заховала. Ну, в неділю вранці поїхали за молодою. А жінка зробила з того тіста голуба і голуб­ку. Голуб золотий, а голубка срібна, і вони ба­лакають, голуб, і голубка, одне до одного.

Везуть молоду повз будку і повезли додому до молодого.

Забрала жінка голуби ті, оддала бабі і ска­зала:

— Як молодих посадять за стіл, ти голуби посади на столі. І як посадиш, то будеш у мене за маму рідну — не знатимеш, на чім спать і на чім лежать, як за мене постараєшся, то так тобі буде розкішно.

   Баба принесла голуби, посадила їх перед молодими на столі, пішла в куток і стала. Як посадила їх на стіл, зараз голубка:

— Буркуку!

Народу повна хата, дивляться на ті голуби.

— А чого ти туркукуєш? — голуб питає.

— А ти не знаєш? А хто визволяв твою ду­шу від такого – то?

— Ні, — каже, — не знаю.

А молодий тут же і все слуха.

— А знаєш, як ти мене привів до царини. А знаєш оце усе?

— Знаю, — відказує голуб.

А ті усі це слухають. Молодий вислухав, схопився і кричить:

— Запрягайте мені шість коней у коляску! Запрягли, під'їхали. Аж вона стоїть коло будки.

За ручки схопились, вітаються, цілуються.

— А що, — каже, — як я каза­ла, що як підеш, то мене забудеш?

— На твоє стало, — каже. — Прости мені, коли я так, обійшовся. Сідайте в коляску, по­їдемо тепер усі до мене.

— Ну, — каже жінка, — я тобі ще розкажу, як тобі що робити зі мною. Приїдемо додому, тоді за руки поберемось іти у твій дім. Як по­ріг переступимо, так ти увійдеш у хату, а я упаду через поріг та ниць і лежатиму троє діб, а ви мене не зачіпайте. А ті нехай собі роз'їжджаються і молоду свою забирають.

   Пролежала вона три доби, тоді підводиться. Хлопець пустив їй у рот лікарства, якого вона загадала. Дівчина встала, підкріпилася собі.

— Ну, їдьте тепер по священика.

Пішов хлопець, привіз священика.

— Шукай тепер кумів, яких сам знаєш, бу­дете мене вихрещувать у свою віру.

   Знайшов хлопець кумів. Заходились, свяще­ник її вихрестив, стали весілля гулять. Одгуляли весілля. Тоді молоді взяли бабу і дівку – калічку від царини у свій дім. За одним столом їдять з ними.

Тепер остались і живуть, і хліб жують, і по­столом добро возять.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒