Ошуканий пан

   Був у селі пан, і ніхто не міг його ошукати. Але приходить його орендар з корчми і каже:

— Прошу пана, в мене є такий Іван, що ошукає вас.

— Ех, що ти говориш, — каже пан. — у мене не такі люди були, а жоден не ошукав. Як мене твій Іван ошукає, то дам тобі сотку.

— А як не ошукає, — каже орендар, — то я панові дам свою сотку.

— Ану, приводь того Івана до мене, — каже пан орендареві.

Приходить Іван. Поцілував пана в руку та й каже:

— Берімо, пане, собі по коневі і їдьмо в світ.

   Та й сів пан на білого коня, а Іван на чорного. Їдуть, їдуть, нема села, вже ніч, треба ночувати. Аж приїхали в ліс. Пан запитує:

— Ну, хто буде пасти коні?

— Пан буде пасти, — каже Іван.

— Чому? — пан на те. — Хай би Іван пас, не я.

— Ні, я не буду пасти, — каже Іван. — Мій кінь чорний, і ліс чорний, його вовк не побачить. А панів кінь білий, то його вовк побачить і з'їсть.

   «Що ж робити? Треба пасти», — каже собі пан. Іван ліг спати, а пан завертає коні та й пасе. Настав день, посідали вони на коней і їдуть. Але їдуть, їдуть, в'їхали до лісу, виїхали з лісу і знову в ліс заїхали на другу ніч, у ліс березовий. Тоді пан каже:

— Чуєш ти, Іване, дай мені твого чорного коня, я тобі дам білого. І, Іване, я пас тої ночі, тепер ти паси цеї ночі, хочу спати.

— А що ж мені до того, я маю білого коня та й ліс білий, вовк його не буде бачити, а панів кінь чорний, то його вовк побачить і з’їсть.

Мусить пан і цеї ночі пасти.

   Пан пас, а як побачив, що Іван заснув, то зайшов й Іванового коня зарізав. Іван виспався, а коли встав і побачив, по його кінь зарізаний, взяв і панового коня зарізав. Пан пробудився аж удень та й каже:

— Пора, Іване, їхати.

— Не знати, пане, — каже Іван, — на чому будемо їхати бо нема коней, звір подушив.

   Взяли сідла на плечі й вирушили пішки. Приходять до одного села і просяться на ніч, та ніхто не хоче їх прийня­ти. Прийшли вони до двора, і їх там прийняли. Взяли пана до покою на вечерю, а Івана до пекарні. Іван повечеряв у пекарні, але ще був трохи голодний. А пан добре повечеряв у покою межи панами, але каже:

— Я буду спати лишень там, де мій Іван спить, бо боюся, щоби він не залишив мене.

   І дали їм таку кімнату, де були поскладані горшки з молоком. Пан ліг і заснув. А Іван встав, з кожного горшка сметану з'їв. А в той горнець, що призначений був на сметанку, накришив хліба; свого пана понамащував сметаною по голові, рот, а сам ліг спати. Встає рано ключниця сметанку збирати, а сметанки нема. Вона тоді наробила крику, що пан з кожного горшка поз'їдав смета­ну. І дають про те знати до того пана, що його був двір. А той пан каже:

— То не може бути, щоб пан збиткував, то, мабуть, Іван з'їв сметану.

   Приводять їх обох до пана. Пан дивиться, Іван чистий, а його пан замазаний сметаною. Пан домовий звелів Івана й Іванового пана вибити і вигнати за браму (Івана менше били, а його пана більше).

   Ідуть вони, вже додому повертаються. Та Іван іде скачу­чи, а пан іде плачучи. Іван іде та збирає по дорозі згублене пір’я. А пан запитує:

— Нащо ти, Іване, збираєш?

— Буду собі крила робити, — каже Іван, — й буду додому летіти.

   А пан почав і собі пір'я збирати, каже: я теж буду летіти, я тебе не залишу.

   Назбирали, пан повні кишені, а Іван трошки в пазуху. Приходять до міста. Іван мав карбованець і купив собі горнят­ко. А до того горнятка купив собі за другий карбованець дьог­тю. А пан вже так обдерся в дорозі, що не мав ані карбованця. Та й каже корчмареві:

— Дай мені дьогтю.

— Я не маю нічого, — каже корчмар, — і не дам тобі нічого свого.

А Іван каже:

— Що пан мав з корчмарем хороводитися, нехай корчмар дозволить панові помочити руки в дьогтю.

   І корчмар панові дозволив, пустив його до бочки з дьогтем, і той помочив обидві руки аж до плечей. Вийшли з міста в ліс. Приходять під дуб та й посідали собі. Каже Іван панові:

— Ліпи пір'я до рук.

Пан поприліплював пір'я до обох рук і питає Івана:

— А ти чому не мастиш руки дьогтем?

— Я на дубі ліпити буду, — каже Іван.

— А що ж ти на дуб полізеш?

— Коли ж би я з землі на крилах піднісся? Я мушу з дуба летіти.

— То я з тобою на дуб полізу, — каже пан. — Я тебе не залишу.

Вилізли на дуб і пан, і Іван. Та й каже пан:

— Ну, роби собі крила.

— Я буду перший раз, — каже Іван, — несмарований летіти, як на дорозі ослабну, то посмарую.

Почав Іван махати руками, нібито хоче летіти. А пан каже:

— Ну, хай я вперед полечу, бо ти умієш літати і мене залишиш.

— Ей, ні, — каже Іван, — хай я вперед полечу.

   Нарешті Іван погодився: хай пан летить наперед, а він залишиться позаду.

   Пан збив крильми і на землю впав. А Іван за паном помалу зліз з дуба. Та й пішли обоє просто додому.

   Так орендар дістав від пана сотку, бо Іван його оста­точно в дорозі ошукав.

повернутися до: Українські народні казки⇒