Пан Коцький

   В одного чоловіка був кіт старий, що вже не зду­жав і мишей ловити. От господар його взяв та й вивіз у ліс, думає: «Навіщо він мені здався? Тільки дурно буду годувати. Нехай краще в лісі ходить». Покинув його, а сам поїхав. Коли це приходить до кота лисич­ка та й питає його:

— Що ти таке?

А він каже:

— Я — пан Коцький.

Лисичка каже:

— Будь ти мені за чоловіка, а я тобі за жінку буду.

   Він і згодився. Веде його лисичка до своєї хати, – так уже йому годить: уловить де курочку, то сама не їсть, а йому принесе.

От якось зайчик побачив лисичку та й каже їй:

— Лисичко – сестричко, прийду я до тебе зранку в гості.

А вона йому:

— Є у мене тепер пан Коцький, то він тебе розірве!

   Заєць розказав за пана Коцького вовкові, ведме­деві, дикому кабанові. Зійшлись вони разом, стали думати: як би побачити пана Коцького, — та й ка­жуть:

— А зготуймо обід!

І взялись міркувати, кому по що йти. Вовк каже:

— Я піду по м'ясо, щоб було для борща.

Дикий кабан каже:

— А я піду по буряки і картоплю.

Ведмідь:

— А я меду принесу на закуску.

Заєць:

— А я капусти.

   От роздобули всього, почали обід варити. Як зва­рили, стали радитись: кому йти кликати на обід пана Коцького.

Ведмідь каже:

— Я не добіжу, як доведеться тікати. Кабан:

— А я теж неповороткий.

 Вовк:

— Я старий уже і трохи недобачаю. Тільки зайчикові й приходиться.

   Прибіг заєць до лисиччиної нори; коли це лисич­ка вибігає, дивиться, що зайчик стоїть на двох лап­ках біля хати, та й питає його:

— А чого ти прийшов?

Він і каже:

— Просили вовк, ведмідь, дикий кабан і я прошу, щоб ти прийшла з своїм паном Коцьким до нас на обід!

А вона йому:

— Я з ним прийду, але ви поховайтесь, бо він вас розірве.

Прибігав зайчик назад та й хвалиться:

— Ховайтеся, казала лисичка, бо він як прийде, то розірве нас!

   Вони й почали ховатися: ведмідь лізе на дерево, вовк сідає за кущем, кабан заривається у хмиз, а зайчик лізе в кущ.

   Коли це веде лисичка свого пана Коцького. До­водить до стола, він побачив, що на столі м'яса багато, та й каже:

— Мяа-у!.. мяа-у!.. мяа-у!..

   А ті думають: «От, вражого батька син, ще йому мало! Це він і нас поїсть!»

   І зліз пан Коцький на стіл та й почав їсти, аж за вухами лящить. А як наївся, то так і простягся на столі. А кабан лежав біля стола у хмизі, та якось комар і вкусив за хвіст, а він так хвостом і крутнув; кіт же думав, що то миша, та туди, та кабана за хвіст! Кабан як схопиться, та навтіки! Пан Коцький злякався кабана, скочив на дерево та й подерся туди, де ведмідь сидів. Ведмідь як поба­чив, що кіт лізе до нього, почав вище лізти по дереву, та до такого доліз, що й дерево не витримало — так він додолу впав — геп! Та просто на вовка, — мало не роздавив сердешного. Як схопляться вони, як дременуть, то тільки видно; а заєць і собі за ними — забіг не знати куди… А потім посходились та й кажуть:

— От який малий, а тільки – тільки нас усіх не поїв!

повернутися до: Українські народні казки⇒