Песинський, Жабинський, Сухинський і золото – кучеряві сини цариці

   Був собі чоловік та жінка, і мали собі три дочки. І такі були вони погані, що гидко й скіп­ками їх узяти, а найменша — то така гидка, така гидка — шкварлива, низенька, бровата, губата, вирячкувата…

   Пішли вони всі три сорочки прати на річку. Коли на тій річці плаває царевич. Одна каже:

— Це бог плаває.

— Де там тобі Бог? То цар плаває, — каже друга.

— Ох, ні, сестрички. Це плаває царевич, — каже третя.

Старша каже:

— Коли б мене той Бог узяв, то, скільки у нього є людей, я всіх би вигодувала одним ок­райчиком хліба.

— Коли б мене, — каже друга, — цей цар узяв, то я б усе військо його одягла одним аршином.

— Коли б мене, — каже третя, — той царе­вич узяв, то я б йому дванадцять синів привела з золотими кучерями.

Почув це царевич, під'їхав та й каже:

— Здорові були, дівчата! Боже поможи!

— Здорові, спасибі!

— А де ви тут, дівчата, живете, що сюди, на цю річку, прийшли сорочки прати?

— А там, — кажуть, — ми живемо, де зима з літом стрічається.

Він собі думав, думав та й питає:

— Як же, — каже, — це так?

— Та так: зима ковзається, а літо качаєть­ся.

Приїхав він додому, сів і думає:

— Де ж це зима з літом зустрічається? По­їду пошукаю!

Осідлав коня й поїхав.

   Їде та й їде, коли дивиться — аж під хатою стоїть віз і сани стоять. «Оце ж то, бачиться, та зима з літом! — думає він собі. — Ану я за­йду в хату та подивлюсь, та ще розпитаю лю­дей».

   Зайшов він в ту хату, аж сидять двоє дівчат. Він поздоровкався, а дівчата побачили, пізна­ли його та й кажуть одна до другої:

— Оце, — каже, — сестричко, певно, при­йшов сватати. Це він почув, як ми балакали тоді, як сорочки прали. Котру ж це він буде сватати? А та сидить на печі та й не чує і не бачить.

— А що, дядьку, — питає царевич, — де твої дочки? Я приїхав до тебе сватати.

— Де ж таки? Щоб цар та прийшов до му­жика дочки сватати? Це ви, — каже, – з мене смієтесь.

— Ні, покажи, покажи!

— Ось, — каже, — дві та ще одна на печі. Ус­тань лише, Маргарито!

Вона встала з печі.

— Оце, — каже царевич, — моя буде! Будеш тепер моїм тестем.

   Узяв її з собою, привів додому, зараз повін­чався. Прожили вони удвох днів з п'ятнадцять. Треба йому їхати на службу, об'їжджати цар­ство своє. От він, від'їжджаючи, і каже своїй бабі (там у нього така баба служила):

— Гляди ж, — каже, — щоб ти мені догледіла жінки моєї.

   Наказав бабі й поїхав. За якийсь час з'яви­лась у цариці дитина. То та баба зав'язала ца­риці очі, відібрала золото – кучерявого сина, вки­нула його в криничку, а їй підкинула собачку.

Їде царевич, а та баба його й зустрічає:

— Казала ваша жінка: «Приведу золото – кучерявих синів», — а вона Песинського привела.

— Нехай, — каже, — буде!

   Пожив він дома ще п'ятнадцять днів. Від'їжджає царевич знову на службу і знов загадує бабі:

— Гляди ж, — каже, — тепереньки, що вона приведе!

   Поїхав царевич на службу. У цариці знову з'явилась дитина. Баба їй очі зав'язала, сина золото – кучерявого кинула в криницю, а жабу підкинула.

Їде царевич додому, а вона й стрічає:

— Казала ваша жінка: «Буду синів золото – кучерявців водити», — а тепер привела Жабинського.

— Нехай, — каже, — і це буде.

   Пожив він трохи з нею.Їїде той царевич зно­ву своє царство оглядати й наказує бабі:

— Гляди ж, бабо, до третього разу що буде!

   Прийшов час, привела цариця сина золото – кучерявця, а баба кинула його в криницю, а їй підкинула дитину суху – суху та погану. Приїздить царевич, а баба його й стрічає:

— Казала ваша жінка: «Буду синів золото – кучерявців водити», – аж вона привела одного Песинського, другого Жабинського, а третього Сухинського.

   Прийшов той царевич, подивився на ту дити­ну, — аж воно сухе – сухе та погане таке, — ли­шечко…

   Збирає царевич усіх своїх начальників,і ра­дяться вони, що їй зробити за таких кучерявців – синів. Один каже: «Зарубаймо»; другий каже: «Повісьмо»; третій каже: «Розстріляй­мо», а четвертий каже: «Ні, заб'ємо її у смоля­ну бочку та й пустимо на воду».

   От вони взяли зробили смоляну бочку, поло­жили її туди з синами, забили й пустили на море. Плавала вона по морю скільки там днів, виголоднівся Песинський і заворушився — об­перся в дно ногами — воно й вискочило. Пови­лазили всі на берег — ну, що робити? Давай собі будувати горниці, і через море Песин­ський, Жабинський і Сухинський зробили міст скляний аж в інше царство.

Їдуть чумаки. Та вдова і просить їх до себе.

— Заїдьте, братці, до мене наїстись і напи­тись і на моє диво подивитися.

Зачхали ті чумаки. Вона їх нагодувала, на­поїла й каже:

— Їдьте цим мостом, куди вам треба; вам ніякої пригоди не буде.

   Поїхали вони через той міст, а Песинський і біжить за ними віддалік. Стрічає їх цар і пи­тається :

— Ви, братця, далеко їжджали; яке диво ви­дали, скажіть і мені.

— Е, — кажуть, — ми бачили диво! Наверх Лебедина та поставила горниці вдова; а в тієї вдови та є три сини, один Песинський, другий Жабинський, третій Сухинський. Оце вони, – каже, — зробили міст аж сюди.

— Певно, моя жінка, — каже царевич.

Виходить його баба служанка та й каже:

— Царевичу! Десь та не десь та така яблунь­ка є — срібне яблучко, золоте яблучко. Як уда­риться яблучко об яблучко, то так, як в органи грають.

   Той собачка як побіжить, вислухавши це, ви­копав ту яблуньку, приніс додому й посадив коло вікна. Приїхав царевич туди — аж нема яблуньки: збрехала баба.

Їдуть знову чумаки. Та вдова й просить їх до себе.

— Зайдіть, — каже, — чумаченьки, до мене наїстись і напитися і на моє диво подивитися; а хто питатиме, то й людям розкажете.

   Наїлись вони, напились і поїхали через той міст, а собачка за ними побіг. Переїхали вони міст. Стрічає їх царевич.

— Ви, братця, далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.

— Е, — кажуть, — ми бачили диво! Наверх Лебедина поставила горниці вдова; а в тієї вдо­ви три сини: один Песинський, другий Жабинський, а третій Сухинський. Золота яблунька біля віконця росте — золоте яблучко, срібне яблучко; як удариться яблучко об яблучко, то так, як в органи грають.

Вийшла баба служанка та й каже:

— Царевичу! Десь та не десь та такий кабан є — іклами оре, ушима сіє, хвостом волочить, за ним дощ мочить, позад його жнеться і в копи кладеться, і готове в клуню везуть.

   Собачка почув, побіг по свого брата Сухинського, узяв брата, пішли піймали того кабана, привели додому. Поки царевич поїхав, то вони вже й прикували його. Поїхав царевич — нема кабана: збрехала баба.

Їдуть і знов чумаки. Та вдова знов їх про­сить:

— Заїдьте наїстись, напитися та й на моє диво подивитися. Хто спитає, то й людям по­хвалитеся.

Вони заїхали, наїлись, напилися; прово­джає вона й каже:

— Їдьте цим мостом; вам ніякої пригоди не буде, і ви доїдете, куди вам треба.

Їдуть вони, а собачка за ними біжить. Стрічає їх цар:

— А що, — каже, — братця, ви далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.

— Е, — кажуть, — ми бачили диво! Ще тако­го дива ніхто не бачив. Наверх Лебедина та по­будувала горниці вдова; а в тієї вдови та три сини: один Песинський, другий Жабинський, а третій Сухинський. Золота яблунька біля віко­нечка росте — срібне яблучко, золоте яблуч­ко; як удариться яблучко в яблучко, то так, як в органи грають. Такий кабан стоїть, що ікла­ми оре, ушима сіє, хвостом волочить, за ним дощ мочить, а позаду жнеться і в копи кладеть­ся, і готове в клуню возять. Там, — кажуть, — так багато скирт стоїть! Скільки ми по світу їздили, та ще не бачили так багато хліба, як там.

Виходить із хати баба служанка й каже:

— Царевичу! Десь та не десь та така кри­ничка є, а в тій криниці та три сини золото – кучеряві. Якби ви, царевичу, поїхали та собі їх дістали.

   Той собачка почув та побіг додому, забрав своїх братів та й побіг до криниці. Прибігли вони до криниці, сів Жабинський під лядою, а Песинський і Сухинський зробили яблучко з льоду — та й качаються. От із криниці й вискакують три хлопчики тілом біленькі, личе­ньком рум'яненькі, й золоті кучерики в'ються; а Жабинський — ляп! Та й зачепив лядою, — ті золото – кучерики й остались. Забрали вони тих золотокучериків за руки й повели їх до ма­тері. Привели додому — мати зраділа, як по­бачила й пізнала їх. Поїхав царевич — уже не застав: обдурила проклята баба.

Їдуть знову чумаки. Та вдова й каже їм:

— Заїдьте до мене, чумаченьки, наїстись і напитися, і на моє диво подивитися. Хто спи­тає, то й людям розкажете.

   Наїлись вони, напилися і поїхали через той міст. Аж стрічає їх царевич і питає:

— Ви, братця, далеко їжджали; яке диво ви­дали, скажіть і мені.

— Е, — кажуть, — ми бачили диво, так диво! Скільки не їздили, скільки ми не ходили, а ще такого дива ніде не бачили. Наверх Лебедина поставила горниці вдова; а в тієї вдови є три сини: один Песинський, другий Жабинський, третій Сухинський, і коло хати стоїть яблунь­ка — срібненьке яблучко, золоте яблучко; як ударить яблучко об яблучко, то так, як в органи грають. Стоїть кабан на ланцюзі, ікла­ми оре, вухами сіє, хвостом волочить, за ним дощ мочить, а позаду жнеться і в копи кладеть­ся, готове в клуню возять. Привели від кринич­ки трьох золото – кучерявих синів, тілом білень­ких, личком рум'яненьких…

— Ах, — каже царевич, — це ж моя жінка.

Виходить баба, а він і каже:

— Почім би ти, бабо, знала, якби ти їх не ховала в криницю? Песинських, Жабинських, Сухинських моїй жінці попідкидала?

Бачить баба вже тоді, що не обдурить царе­вича, та й каже:

— Правда, царевичу!

   Загадав той царевич, щоб ту бабу прив'язали до коня та й пустили в поле, а сам поїхав через той міст до своєї жінки та там і живе.

повернутися до: Українські народні казки⇒