Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Піп і наймит

Піп і наймит

Зустрічає раз один дядько наймита Івана та й каже йому:

— Наймися до мене. Я дам тобі добру плату.

А той йому і каже:

— Я до вас наймусь, поки на печі не заведуться кози. Чи за день, чи за місяць, але за це треба плати­ти сто карбованців.

А дядько йому і каже:

— А як не заведуться весь вік, то й служитимеш?

Він йому відповів:

— Служитиму, але дозвольте мені бігати з поля додому, коли мене дрік кусатиме.

Багач дозволив.

   От вони рано запрягли волів з дядьком і поїхали в степ. Той Іван і каже дядькові:

— Ой дядечку, мене дрік кусає!

Він каже:

— Скоріш біжи додому!

   Той Іван побіг додому і слухає під вікном. А тітка розмовляє з попом:

— А що буде, як Іван побаче?

Каже:

— Сховаєш мене в телятник.

От Іван кричить:

— Відчиніть!

Тітка та заховала попа в телятник. Він увійшов у хату та каже:

— Ви сидите дома, а бугай уліз між телята…

— Оце ж, — каже тітка, — Боже мій. Я ж тільки що з телятника. Там нема ніякого бугая!

— Ану, світіть, — каже, — тітко, свічку. Засвітила тітка свічку. Іван узяв палицю, і пішов у телятник, і каже:

— Оце наше теля і оце наше теля, а оце не наше. Чого воно сюди заплуталось?

   І почав бити попа палицею. Побив він того попа і пішов на степ. От він прийшов на степ, дядькові не признається. Той дядько і питає:

— Де ж ти гуляв, Іване?

А він каже:

— Ой дядьку, хіба мені гульня? Я ледве живий додому дійшов!

От на другий день знов каже:

— Мене дрік кусає!

— Біжи, — каже дядько, — скоріше додому.

   Він побіг додому. Підійшов до хати і слухає, що примовляє піп з дядьковою жінкою. Піп і каже:

— Ну, що буде, як Іван побаче? Він мені так набив боки тоді, що я ледве доплівсь.

— Стій! Не журися. Я тебе сховаю на горищі у вов­ну. Він тебе не знайде там.

Той Іван відчиняє хату і каже:

— Кип'ятіть воду, та ще й багато, відер двоє, а то й троє.

— А нащо це тобі?

— Еге ж! Як не треба? Ви сидите дома, а нічого не знаєте? Скоро міль усю вовну поїсть.

Та тітка накип'ятила води. Каже:

— Наливайте двоє відер.

   Набрали двоє відер води кип'яченої, засвітили свіч­ку і лізуть на горище. Той Іван ллє воду і приказує:

— Ой, буде тобі, вража міль, тітчину вовну їсти!

   Вилив одне відро, бере і друге. Піп з усіх чотирьох схватився з бочки та не попав на драбину — та в дірку з горища. Іван з горища —та за попом. Тітка – за Івана і придержала його. Прийшов Іван на степ, дядько і питає:

— Де ти ходиш? Може, до дівчат, та не признаєш­ся?

А Іван і каже:

— Е, ні. В суботу признаюсь.

   От на третій вечір пішов Іван знову додому. Став І слухає під вікном. От піп і розмовляє з нею:

— Ти знаєш що: мабуть, я буду йти додому, а ти завтра навариш хорошого обіду, горілки купиш і при­несеш мені на степ обідати.

А Іван все це слухає під вікном.

— Я буду, — каже піп, — недалеко села орати, і у мене сірий і білий віл. Ні в кого таких не буде.

   І Іван послухав під вікном і пішов собі в степ. Перед обідом пішов до другого табору, до сусіда, та й каже:

— Дайте мені, тітко, сірого платка. — Він перев'я­зав вола свого сірим платком та й каже дядькові:

— Ну, лягайте спати, а я поорю ще до обіду.

   Той дядько ліг спати під возом, а тітка несе попові їсти, та не попала до попа, та попала до свого Івана, робітника, каже:

— Вітаю, Іване!

— Вітаю, — каже, — тітко! О! А чого це ви сюди попали?

— Та оце ж, — каже, — матушка сказала, щоб я понесла священику їсти. Шукала я, шу­кала я, та ніяк не попаду. Та оце до вас прийшла.

— Ну, ідіть, — каже, — тітко, коло воза з дядьком посидьте, а я понесу йому їсти.

   І він узяв, поставив ту їжу у борозні і пішов до священика. Каже:

— Знаєте що, отче? Казали дядько, що при­йдуть і сокирою зарубають вас.

— Оце, — каже, — спасибі, Іване, що сказав.

   Та й поглядає на Івана, щоб він не бив. Той Іван повернувся від попа до дядька та й каже дядькові:

— Казали священик, щоб ви прийшли з сокирою та наладнали їм букаря.

   І той дядько взяв сокиру та іде до священика. Той як побачив, що дядько йде з сокирою, та й почав ті­кати – і бички покинув. Дядько прийшов до букаря, походив, походив кругом — все справне, а сам собі і думає: «Чого ж священик втік?»

   От дядько іде до свого воза. А тітка сидить з Іва­ном. А Іван уже бреше тітці:

— Ось дивіться, тітко, дядько йде злий – злий, з со­кирою, мабуть, вас зарубає!

Та тітка схватилась з-під воза і тікати додому. Дядько питає:

— Чого то тітка побігла, наче ошпарина?

— Та то ж, — каже, — в селі горить ваша хата, а вона побігла тушити.

   Той дядько сокиру не покинув та й побіг за тіткою. Тітка, як оглянеться, що дядько біжить.

— Ой, — каже, — битиме мене!

   Та як упаде. А дядько добігає. Так вона куди там! В ліс схо­валась. А дядько побіг у село. Іван слідом за дядьком. Поки дядько ставок обминув, а Іван скинув штани та перебрів. Прийшов до лісу, де високий дуб стояв. Виліз на дуба, закутався у лозу і дожидає. От ди­виться: дядько побіг. Позаду тітка біжить. Прибігла до того дуба та й каже:

— Люди старі казали, що на оцім дубі Бог сидить. – І каже: — Божечку, Божечку, чим би їх потруїть? — це про Івана і свого чоловіка.

А Іван з дуба обзивається, будто би Бог.

— Хорошим, — каже, — м'ясом, та кісілем, та варениками, та горілкою, та огірками солоними.

— А од чого ж вони будуть труїться?

А Іван з дуба:

— Од м'яса поніміють, од кісілю посліпнуть, од ва­реників поглухнуть, а од горілки не встануть, а од огірків, — каже — полопаються.

— Ну, — каже, — спасибі, Боженьку, спасибі!

А Бог:

— Спасибі, спасибі!

Той Іван зліз з дуба і пішов на табір. От дивиться — дядько іде.

— Ти ж, — каже, — Іване, казав, що хата горіла.

— Та то, мабуть, вихор замів, а мені здалося, що ваша хата горить.

От на вечір Іван каже:

— Буду йти додому.

Той дядько каже:

— Візьми волів та й поїдеш.

   Той Іван запріг у передок, прив'язав цеп довгий – довгий. Дядько і питає:

— Нащо ти цеп взяв?

— Так мене, — каже, — коло лісу часто дівка лякає, а я її хочу зачепить цепом та й притягти до вас.

   От той Іван приїжджає додому. Спинив волів поти­хеньку і слухає під вікном. От той піп і каже: Ну так що, Ганно?

— Еге! — каже. — Отче, не журіться. Я моли­лась Богу, так Бог сказав мені, чим їх потруїть. А піп і каже:

— Ой, заживемо, Ганно!

От той Іван:

— Тпр, гов! — будто він тільки що приїхав.

А піп і каже:

— Ой, куди ти мене сховаєш?

— В ящик, де попіл.

   А у них кожну суботу тільки вивозили попіл. Закон такий був. Заховала попа, вийшла і каже:

— Чого це ти, Іване, приїхав?

— Оце ж я приїхав того: солонець на ниві завівся, так я хочу взяти ящик з попелом і посипати ниву, бо завтра субота, щоб раніш пошабашить.

— Ну, лягай, — каже, — засни, а зранку і поїдеш.

— Та ні! — каже. — Буду зараз. Давайте ключ від ящика.

— Та я і ключ загубила.

— Давайте, давайте!

   Дала ключ, Іван і виносить ящик. Прив'язав дале­ко – далеко цепом від передка той ящик і каже:

— Гей, поїхали!

   Котиться ящик ззаду, а піп перекидається в ньому. От він з гори та на гору, з гори та на гору, а піп кричить у ящику. І хотів до дядька відвезти попа, а туман накотив, і він заблудив. От тоді зустріває пан Івана.

— Що це ти, — каже, — везеш у ящику?

— Оце ж, паночку, піймав чорта.

— Невже? Покажи ж, який він.

— Ви злякаєтесь.

— Ні, — каже, — я стану з сокирою і зразу уб'ю, як вискочить.

Той як відкрив ящик, піп як вискочить, пан як закричить:

— Караул! — і сокиру загубив, злякався.

От той Іван приїжджає до табору та й каже дядь­кові:

— Ну, — каже, — дядьку, оце сьогодні нам кінець життя.

Той дядько з ляку:

— А чого ж це так?

— Нас, — каже, — буде жінка з попом труїть. Ну, запрягайте воли, дядьку, будемо їхати додому.

   Той дядько запрягає воли, сідають і їдуть додому. От приїжджають вони додому, а жінка:

— Скоріше, скоріше, чоловіче, в хату. Я вже й обі­дати вам наготовила. Сама і волам дам.

Іван і каже:

— Ну, беріть же, дядьку, мішалку добру в хату, і я візьму собі.

   От вони увійшли в хату, поставили мішалки в ко­черги і посідали за стіл. А піп сидить під ліжком, ди­виться, як будуть труїться. От вони їдять м'ясо, а жін­ка питає:

— Ще вам?

Вони, немов поніміли, мурчать.

— О, — каже, — слава Богу, вже і поніміли.

А священик виглядає з-під ліжка.

— Став швидше кісель, щоб посліпли і нічого не бачили.

Вона їм поставила кіселю.

— Став, — каже, — швидше вареники, Щоб поглух­ли.

Вона поставила і вареники.

— Став, — каже, — швидше горілку та огірки.

   Як випили горілку, а огірки під себе — подавили, ніби полопались. От той священик вискочив з-під ліжка.

— Слава Богу, вже нема їх!

   І почали танцювати, плигати з жінкою з радощів. З долівки — на піч, а з печі – додолу і мекають по-козячому, а Іван і каже дядькові:

— Вставайте, дядьку, вже кози завелись! От вони встали і давай бити попа…

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар