Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Піп – ворожка

Піп – ворожка

   Жив собі у якомусь селі піп, та такий бідний, такий бідний! Не везло йому якось: чи скотину заведе, чи свининку, чи кобилку, — і є чим годувати, — гляди, й подохне, або вовк поїсть, ніяк не роз­живеться. І синів три було в нього, хлопці уже дорослі, давно б уже й учить оддать, так лихо, — ні за що. Байдикують собі дома при батьку: звісно, не хотять, ні жать не підуть, — поповичі, стидно. От і приходить раз до того попа староста церковний й каже:

— Ви знаєте, отче, оце ви бідні зовсім, а я вам, коли хочете, нараджу, як розбагатіти.

— Нарадь, будь ласка!

— Ось ви що зробіть: у вас сини вже великі, нехай же вони підуть надвечір у поле та займуть чиїх небудь коней та й заведуть у ліс; тоді, прийшовши додому, і скажуть вам, де ті коні. А я, як шукатиме хто коней, нарджу йти до вас, а ви візьміть яку – небудь книжку, подивіться, буцімто ворожите, та й скажете, де коні. От і розбагатієте.

— Добре! — каже піп.

   Отож він став так робити: сини позаводять коней у ліс та й поприв'язують. От хазяїн шукає, шукає та почує, що піп уміє ворожити, — до попа. От він і ска­же, де коні. То йому і грошей, і того, і сього. Почав багатіти.

   Коли ж ото у якогось чи царя, чи князя, Бог його знає, пропали золоті речі якісь чи гроші. До усіх зна­харів кидались, до усіх ворожок, — не найдуть. От і дочувся той цар, що піп такий є, що вгадує. Зараз попа й туди.

— Скажи, — кажуть, — де такі і такі речі.

А піп аж труситься: звісно, не знає нічого.

— Я, — каже — не можу вгадати, де вони є.

— А, — каже цар, — другим угадуєш, а мені не хочеш! Отже, тобі три дні строку: як угадаєш, нагорожу тебе, а не вгадаєш, — тут тобі й смерть.

   Взяли того попа, заперли у якусь там кімнату і сторожу приставили. А ті злодії, що покрали речі, як почули, що при­везли попа – ворожку і заперли його ворожити на три дні, то трохи й злякались. От один і каже першого дня увечері:

— Піду я, — каже, — подивлюсь, що той піп робить.

   І пішов. Прийшов до віконця та й дивиться. Аж піп саме повечеряв та став богу молиться.

— Господи, — каже зітхнувши, — уже один і пройшов. — Себто про те, що день уже один пройшов. Злодій відтіля.

— Біда, братці! Непевний, — каже, — піп: тільки що підійшов я до віконця, він і вгадав; уже, каже, один і прийшов.

От на другий день увечері і знов той злодій каже:

— Піду ще під вікно до попа.

А другий і собі:

— І я ж піду.

І пішли. А піп знов богу молиться:

— Господи, — каже, — уже й другий пройшов. Злодії відти; сумують, прийшовши додому:  «Знає піп та й знає».

   На третій день увечері збираються ті два знов до попа під вікно. А третій і собі:

— І я піду.

   Прийшли. А у попа уже й душі нема: звісно, три дні пройшли, — завтра смерть, аж плаче.

— Господи, — каже — що мені робить! Уже всі три пройшли!

А злодії під вікном.

— Біда, — кажуть, — знає піп: бач, каже: «Усі три прийшли». Ходімо краще до нього та будемо просити, чи не помилує.

   Приходять до попа та йому в ноги. «Так і так, — ка­жуть, — вгадали ви, ми винуваті; милуйте й жалуй­те, — уже тепер до віку й до суду не будем!» Піп той і себе не тямить від радощів, що так прийшлось, звіс­но, — треба було помирати. От і каже їм:

— Добре ж, на цей раз прощаю вам, не виявлю; тільки кажіть, де речі ті, та щоб цілі вони всі були.

Злодії і сказали йому: там і там. От він до царя.

— Отам і там, — говорить, — речі, а злодіїв не мож­на виворожити.

   А царю Бог з ними, із злодіями, аби речі! Послав, познаходили там, де піп сказав, передивились — усі. От цар дав винагороду попу і відпустив до­дому.

   Оце ж піп і розбагатів уже, годі б уже й ворожить; так від людей відбою нема, так і пливуть: поворожіть та й поворожіть. Звісно, пішла чутка, що цареві речі виворожив. А йому як і ворожить, коли не знає нічо­гісінько? Посилає він по церковного старосту.

— Оце я розживсь трохи, — каже. — Спасибі тобі! Та нарадь, що тепер мені робить: лізуть та й лізуть люди, щоб ворожив, а я не вмію.

— А ви от як зробіть, отче, — каже староста. — У вас хати, нічого не стоящі, от ви й будуйте скоріш собі новий дім, а як побудуєте, то й перебирайтесь скоріш, а старий запаліть, та як буде горіть, то ви бігайте кругом нього та й кричіть: «Лихо моє, про­пав мій хліб, згоріла та книга, що я по їй ворожив!»

   От він так і зробив: нові будинки поставив, вибравсь туди зовсім та вечером старі й запалив. Збіглись люди на пожар, будинки горять, а піп бігає кругом тай  репетує:

— Пропав мій хліб тепер, згоріла моя книга, що я ворожив!

   То оце як прийдуть уже до нього люди, щоб виворожив що, то він і одказує:

— Що ж, люди добрі, не можу я тепер нічого, книга моя згоріла.

   От його й покинули, не лізуть, а він розживсь, живе собі й гадки не має.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар