Пірникоза
Пірникоза
Тієї весни, як і кожного року, поверталася качка на ім'я Чомга, до свого Синього озера.
Он уже і гаї рідні виринули з-за обрію, замерехтіло сонце на хвилях. Але підлетіла вона ближче і побачила, що від її озера не лишилося й сліду: ген, скільки й видно, розлилося нове велике море.
Чомга розгубилася, подумала вже, що збилася з шляху. Але раптом помітила неподалік зграйку маленьких качок, котрих називали Чирятами – Свистунами, і вирішила у них про все розпитати.
Привіталася вона чемно з меншими своїми родичами та й каже:
— Чи давно ви тут живете?
— Давно, — затріскотіли Чирята.
— А Синє озеро пам'ятаєте?
— Аякже, пам'ятаємо. Тільки від нього вже й сліду не зосталося.
— А де ж воно?
— На дні ось цього моря, — пояснили Чирята. — Над ним уночі таке світло сяє, що й місяць блідне. Тепер тут стоїть могутня електростанція.
— То, кажете, немає Синього озера? — ще раз перепитала Чомга.
— Немає. Тут тепер така глибочінь, що кунички очерету — і ті сховались під водою.
— Шкода, — зітхнула Чомга. — Мені без очеретів ніяк не можна. Гнізда не буде з чого плести.
— А ми тут лишаємось, — закахкотіли Чирята. — Гнізда у траві зів'ємо. Зате ж води он скільки! Вже ніяка вража личина не підкрадеться до наших діток.
— Прощавайте, — відповіла на те Чомга і стрімко знялася в небо.
— Щасливого тобі озера! — гукнули вслід Чирята. Вони довго стежили за своєю родичкою, доки та не зникла за обрієм.
Летіла день, летіла другий, летіла третій день Чомга, а всюди тільки степи, степи і степи.
Аж ось зблиснуло синє дзеркало води. Це було довге, з вигинами, тихими плесами і високими очеретами озеро.
Та чим ближче підлітала Чомга, тим більше дивувалася : жодного Кулика, жодної Качки не видно ні біля очеретів, ні в тихих плесах, ні на синіх дзеркалах озера, що зверху скидалося на дивовижного синього Журавля.
Покружляла над ним Чомга та й сіла на тихому плесі. Не встигла вона ще й призвичаїтись, аж раптом — шелесь в очеретах — випливає Білолоба Лиска. Дивиться вона на Чомгу і від ляку й слова не може вимовити.
— Ти чому так тремтиш? — питає Чомга Лиску. — Адже вода не така вже й холодна.
— Тікай! — пискнула Лиска і щезла в очеретах.
«Що за дивина?» — подумала Чомга і тільки хотіла глянути в небо, аж тут, звідки не візьмись, Сивий Лунь.
Пронісся він над очеретами, мало не черкаючи крилом воду, розвернувся і давай кружляти над Чомгою: його дуже здивувала ця незвичайна птиця.
Та й як не здивуватись? На голові у Чомги якісь вуха чи роги, на шиї комірець з пір'я, і на Луня вона ніякої уваги не звертає.
— Ти чому не ховаєшся в очеретах? — грізно запитав Лунь. — Хіба ти не знаєш моєї вдачі?
— А ти знаєш мене? — у свою чергу питає Чомга.
Лунь розгубився: він справді бачив уперше цього дивного птаха і побоювався, що він з родини Грифів. Проте вирішив не відступати.
— Це моє озеро, — сказав він Чомзі. — Усі, хто тут живе, платять мені данину.
— Віднині це озеро буде моїм, — несподівано відказала Чомга. — Я відміняю твою данину.
Сивий Лунь аж зблід, але промовчав: його лякали гострі роги на голові невідомого птаха.
Аж тут з очеретів вистромив маленьку голову з тоненьким кволим дзьобом Кулик – ходульник, котрого всі називали Куликом – зрадником.
— Не слухай її, — загугнявив він до Луня. — Це звичайна качка Чомга, її ще звуть Пірникозою.
— Так он ти хто! — заверещав розлючений Лунь і каменем упав на Чомгу. Але хижі пазурі Луня вхопили тільки синювату воду: Чомга зникла, ніби й не було її на озері.
— До чого ж ти незграбний, — почув Лунь за спиною сміх.
Озирнувся Лунь, а Чомга вже аж в іншому кутку озера плаває. Розгнівався він, склав крила і знову спіймав лише хвильки, що зійшлися над головою Чомги.
— Вона невловима, — пояснив Луню Кулик – ходульник. — Ти почекай, коли вона своїх діток виведе. Отоді і помстишся.
— Молодець, — похвалив Лунь Кулика – зрадника і наказав: — Не забудь вистежити її гніздо. А з гнізда вона не втече, бо ще жоден птах не вмів крізь землю пірнати.
— Не турбуйся, — улесливо схилив голову Кулик. — Від мене навіть Чомга не сховається.
Сидять птахи в очеретах, слухають обіцянки зрадливого Кулика, але нічого не можуть вдіяти: доки живий Лунь, ніхто не посміє прогнати Кулика з озера.
Минали дні. Чомга набрала очерету, звила собі гніздечко, сіла на нього та й плаває озером.
— Ти чому до берега не пристаєш? — з усмішечкою питає Кулик. — Пора вже й гніздо мостити.
— А хіба я на чому сиджу? — гордовито відповіла Чомга.
— Плавучих гнізд не буває, — не повірив Кулик. — Хочеш мене ошукати?
— Як знаєш, так і розумій: ніколи мені з тобою теревені розводити, — зневажливо глянула на зрадника Чомга і попливла далі.
Полетів Кулик до Луня і розповів про останні новини.
— Дивакувата птиця, — замислився Лунь. — Може, й справді на гнізді плаває? Ти літай неподалік та позирай на гніздо. Якщо воно справжнє, там неодмінно яєчка лежатимуть.
— Одразу видно, що у тебе царський розум, — підлестився Кулик. — Я б ніколи до такого не додумався.
— Нічого мені поклони бити, — удавано розгнівався Лунь. — Не для цього голову носиш. Іди та й надалі служи мені вірою і правдою.
Бігає очеретами Кулик та з Чомги очей не зводить.
А Чомга сидить собі на яєчках і на зрадника уваги не звертає.
«Як би її з гнізда зігнати? — думає Кулик. — Хіба Луня покликати? Коли Чомга сплигне з гнізда, я одразу до нього — і все вивідаю».
Кликав, кликав він Луня, але той лише нагримав на Кулика ще й попередив:
— Не зможеш вивідати про Чомжині яєчка, то з'їм тебе як непотріб: для чого мені такий зрадник котрий не здатний якусь там качку наполохати.
Прилетів Кулик на болото і давай галасувати, щоб і на озері його почули. А треба сказати, що Кулик так запанів, аж завів на озері навіть своє невеличке болітце в очеретах.
— Ховайте! Ховайте свої гнізда! Тікайте! — репетує Кулик. — Страшний Орел летить сюди!
Пискнула і попливла в очерети Білолоба Лиска, з лементом здійнялися в небо Чаплі, заметалася над сагою Сіра Гава та з таким вереском, що Чомга не витримала і сплигнула з гнізда. Але хитра пташина не забула накрити свої яєчка зеленими очеретяними листочками.
Помітив Кулик, що Чомги немає на гнізді, і мерщій туди. Але як він не придивлявся до того гнізда, окрім гнилого очерету, трухлявої куги та зеленкуватого листя, так нічого і не побачив.
Сховався Кулик на своєму болітці, сидить і тремтить з ляку: а що, як прилетить Лунь та запитає про Чомжині яєчка? Не минути лиха. І він вирішив просто не потрапляти Луневі на очі.
— Щось нашого Кулика – зрадника не видно, — сказала якось Лиска, пропливаючи мимо Чомжиного гнізда.
— Якщо Лунь його не з'їв, то десь тремтить в очеретах, — посміхнулася Чомга і додала: — Зрадник ще ніколи не мав щастя.
— Стережись, — попередила Лиска. — Хоча у тебе й страшні на вигляд роги, але вони із пір'я, ними Луня не переможеш.
— Не я буду, коли ще цього літа не втоплю Луня, — пообіцяла Чомга і застережно піднесла крило, до чогось прислухаючись.
— Що там? — сполошилася Лиска.
— Цієї ночі мої пташенята на світ прийдуть, — пояснила Чомга.
— Ой сердеги ж бідолашні! — мало не заплакала Лиска. — Не побачити вам світу! Не встигнете роси напитися, як закриють вам очі хижі крила ненажерливого Луня!
— Не треба так журитися, — заспокоїла Лиску щаслива Чомга. — Приходь завтра діток дивитися.
— Прийду, — пообіцяла Лиска. — Допоможу тобі їх сховати у жовтих рогозах, щоб ніхто й не здогадався.
Нічого не відповіла Чомга. Зіскочила у воду і повела своє гніздечко на широке плесо, подалі від очеретів. А вранці всі пташки на озері побачили, як на чисте дзеркало вод випливла Чомга із своїми вродливими пташенятами. У них не було ні комірців, ні дивовижних ріжків на голові. І пливли малята не ланцюжком, як заведено в інших качок, а тісною зграйкою довкруги матері.
— Куди ж її винесло? — занепокоїлась Лиска і показала своїй сусідці Сірій Шийці на гордовиту Чомгу. — Де ж це бачено, щоб діток на погибель виводити?
Не встигли Сіра Шийка з Лискою попередити Чомгу, як над очеретами з'явився Сивий Лунь.
— Стережись! — пискнула Лиска і шмигнула в очерети.
— Не втечеш! — радісно вигукнув Лунь і стрілою метнувся на Чомгу. Аж враз малі каченята пострибали Чомзі на спину, і наступної миті лиш тихо плюснула хвилька в тому місці, де щойно плавала Чомга зі своїми дітьми.
Розлютився Лунь і загукав щосили:
— Якщо Сіра Чапля і Лиска не виженуть Чомгу з цього озера, я поїм усіх їхніх пташенят.
А Чомга випірнула посеред плеса, глянула на Луня і сказала:
— Не слухайте, друзі, цього сірого розбишаку. Я не дозволю йому скривдити ваших діток.
— Цить, пащекухо! — вигукнув Лунь і знову кинувся на Чомгу.
Плюснула хвилька — і немає вже дивної качки.
Ганявся, ганявся Лунь за Чомгою, але та була невловимою. Зрозумів Лунь, що сам не впіймає Чомги. Вирішив він змовитися із зубастою Щукою, щоб разом і з води, і з повітря напасти на хитру качку.
Вислухала Щука Луня, клацнула гострими зубами і так сказала:
— Якщо я зловлю Чомгу, то тобі навіть ріжок не зостанеться, а коли тобі поталанить зловити, то залиш мені її діток.
— На все пристаю, — погодився Лунь. — Мені б тільки її зі світу зжити.
На тому і розійшлися хижаки. Лунь подався у своє гніздо, а Щука причаїлася в очеретах.
А Чомга у той час ловила рибку, щоб нагодувати своїх діток першим сніданком.
Нелегка це справа — ловити рибку. Пірне Чомга, зігне шию, як коза перед двобоєм, наставить ріжки і чатує на рибку. Тільки та наблизиться, як Чомга блискавично, мов пружину, випростає шию — і рибка в дзьобі. Раптом бачить Чомга, що просто на неї пливе великий Карась і весь час відкриває рота, немов щось сказати хоче. Вже думала Чомга клюнути його, але Карасик зупинився неподалік, вклонився чемно і каже:
— Я знаю, що ти лише хвору рибку ловиш і рятуєш нас від вимирання, тому й не боюся тебе. А приплив я тобі сказати, що завтра Щука і Лунь…
— Зачекай, я наберу повітря, — попрохала Чомга і випірнула. Коли вона знову сховалася під водою, то помітила, що з очеретів визирають чиїсь великі скляні очі. — Щука! — гукнула вона Карасику та й сама кинулася навтьоки.
— Попередити хотів? — зашипіла Щука і погналася за Карасем.
Але Карасик камінцем упав на дно, махнув хвостом і здійняв таку куряву, що хижа Щука зопалу вхопила зубами гнилий корч, виплюнула його і повернулася в очерети промивати замулені очі.
«Що ж вони затіяли? — кидалася в здогадках Чомга, згадуючи Карасикові слова. — Ну що ж, коли нападатимуть і з води, і з неба, то це буде їхнє останнє полювання».
Зібрала Чомга своїх діток, шепнула їм щось і попливла до свого гнізда. Вистелила його каштаново – рудим пір'ям, наносила гнилих цурпалок, замаскувала їх — ну точнісінько її дітки на гнізді сидять.
Наступного ранку, коли почало світати, наказала Чомга своїм пташенятам:
— Ховайтеся, дітки, у моє пір'ячко на спині і тримайтеся міцно – преміцно!
З тими словами сіла вона на гніздо та й випливла на середину озера. Як тільки блиснули перші промені сонця, з'явився у небі Сивий Лунь. Покружляв над озером, доки не помітив Щучиної тіні в глибинах озера, а тоді притиснув до боків крила і кинувся каменем на Чомгу.
Але Чомга не пірнула, як завжди, а змахнула дужими крильми і знялася в повітря. Кружляє Чомга над озером і примовляє:
— Діточки мої милі, діточки мої любі, сидіть на гніздечку і не рухайтесь.
Почув це Лунь, радісно скрикнув, розчепірив пазурі, вдарив ними в Чомжине гніздо і провалився. Рвонувся в небо, але міцний очерет, мов кайданами, тримав Луня за ноги. Похитнувся Лунь, гніздо враз перекинулося та й потягло хижака у воду.
А в цей час неподалік гнізда пантрувала зубаста Щука. Бачить — у Чомжиному гнізді б'ється птиця.
«Ага! — зраділа Щука. — Загнав – таки Лунь кляту Чомгу під воду. І Карасик їй не допоміг». Розкрила пащу, наче вершу, налетіла на Луня, клацнула зубами — тільки пазурі залишилися в гнізді.
Випірнула Щука, глянула у небо, а там спокійнісінько літає Чомга ще й кряче, ніби потішається над Щукою. Здогадалася Щука, хто у неї в пащі, з ляку гикнула і вдавилася.
Сіла Чомга на воду, трусонула пір'ям, а дітки, мов горох, посипалися з її спини у прохолодні хвильки рідного озера.
Повипливали з очеретів качки Ширококлювки, Свіязі, Чирята, вибігла Очеретяна Курка, видибав на цибатих ногах Журавель, витягнула вперед довгого дзьоба, немов списа, Сіра Чапля, випливла Білолоба Лиска — усі, хто був на озері, вийшли вітати Чомгу з великою перемогою.
— Ніколи б не подумала, що з такими малими дітками можна піднятися на крило, — ойкала Білолоба Лиска.
— Я очам своїм не повірила, — сказала Чапля рипучим голосом і притисла крило до серця. — Ой, аж згадувати лячно! — Вона випила ковток води і вела далі: — Бачу, дітки залишилися у гнізді, а мати злетіла в небо ще й наказує малюкам триматися отого гнізда, як своєї погибелі.
— Дарма, все обійшлося, — весело курликнув Журавель. — Молодець наша Чомга. Мабуть, за безстрашний розум називають її Пірникозою. У неї ж он і ріжки, як у кози.
— Цц-е я-я п-перший т-так її назвав, — тремтячи від ляку, обізвався Кулик – зрадник.
— Та як ти смієш?! — гарикнув на зрадника Журавель і дав йому такого стусана, що зрадник опинився аж за очеретами.
— Не забувай нас, — нагадала Пірникозі привітна Лиска. — Скажи своїм діткам, щоб і вони наступної весни прилетіли на наше чисте озеро.
Низько вклонилася Пірникоза гомінкому птаству, вивела своїх діток на просторе плесо і з радісним перегуком злетіла в небо. Вона піднялася так високо, що навіть гостроока Чапля не змогла розгледіти біло – рожевої цяточки у безодні сонячної височини.
А Пірникоза, розпростерши дужі крила, пливла на синіх вітрах, дивилася на зелені гаї, могутні ріки, озера і жовті болота, на безмежжя пшеничних ланів, і у її мужньому серці дзвеніла пісня любові до рідної землі, до радощів життя, а попереду, куди сягало око, стелився широкий простір безхмарного літнього неба.