Пірникоза

   Тієї весни, як і кожного року, поверталася качка на ім'я Чомга, до свого Синього озера.

   Он уже і гаї рідні виринули з-за обрію, замерехті­ло сонце на хвилях. Але підлетіла вона ближче і по­бачила, що від її озера не лишилося й сліду: ген, скільки й видно, розлилося нове велике море.

   Чомга розгубилася, подумала вже, що збилася з шляху. Але раптом помітила неподалік зграйку ма­леньких качок, котрих називали Чирятами – Свистунами, і вирішила у них про все розпитати.

   Привіталася вона чемно з меншими своїми роди­чами та й каже:

— Чи давно ви тут живете?

— Давно, — затріскотіли Чирята.

— А Синє озеро пам'ятаєте?

— Аякже, пам'ятаємо. Тільки від нього вже й слі­ду не зосталося.

— А де ж воно?

— На дні ось цього моря, — пояснили Чирята. — Над ним уночі таке світло сяє, що й місяць блідне. Тепер тут стоїть могутня електростанція.

— То, кажете, немає Синього озера? — ще раз пе­репитала Чомга.

— Немає. Тут тепер така глибочінь, що кунички очерету — і ті сховались під водою.

— Шкода, — зітхнула Чомга. — Мені без очеретів ніяк не можна. Гнізда не буде з чого плести.

— А ми тут лишаємось, — закахкотіли Чирята. — Гнізда у траві зів'ємо. Зате ж води он скільки! Вже ніяка вража личина не підкрадеться до наших діток.

— Прощавайте, — відповіла на те Чомга і стрімко знялася в небо.

— Щасливого тобі озера! — гукнули вслід Чиря­та. Вони довго стежили за своєю родичкою, доки та не зникла за обрієм.

   Летіла день, летіла другий, летіла третій день Чом­га, а всюди тільки степи, степи і степи.

   Аж ось зблиснуло синє дзеркало води. Це було довге, з вигинами, тихими плесами і високими оче­ретами озеро.

   Та чим ближче підлітала Чомга, тим більше диву­валася : жодного Кулика, жодної Качки не видно ні біля очеретів, ні в тихих плесах, ні на синіх дзеркалах озера, що зверху скидалося на дивовижного си­нього Журавля.

   Покружляла над ним Чомга та й сіла на тихому плесі. Не встигла вона ще й призвичаїтись, аж раптом — шелесь в очеретах — випливає Білолоба Лиска. Дивиться вона на Чомгу і від ляку й слова не може вимовити.

— Ти чому так тремтиш? — питає Чомга Лиску. — Адже вода не така вже й холодна.

— Тікай! — пискнула Лиска і щезла в очеретах.

   «Що за дивина?» — подумала Чомга і тільки хо­тіла глянути в небо, аж тут, звідки не візьмись, Си­вий Лунь.

   Пронісся він над очеретами, мало не черкаючи крилом воду, розвернувся і давай кружляти над Чомгою: його дуже здивувала ця незвичайна птиця.

   Та й як не здивуватись? На голові у Чомги якісь вуха чи роги, на шиї комірець з пір'я, і на Луня вона ніякої уваги не звертає.

— Ти чому не ховаєшся в очеретах? — грізно за­питав Лунь. — Хіба ти не знаєш моєї вдачі?

— А ти знаєш мене? — у свою чергу питає Чомга.

   Лунь розгубився: він справді бачив уперше цього дивного птаха і побоювався, що він з родини Грифів. Проте вирішив не відступати.

— Це моє озеро, — сказав він Чомзі. — Усі, хто тут живе, платять мені данину.

— Віднині це озеро буде моїм, — несподівано від­казала Чомга. — Я відміняю твою данину.

   Сивий Лунь аж зблід, але промовчав: його ляка­ли гострі роги на голові невідомого птаха.

   Аж тут з очеретів вистромив маленьку голову з то­неньким кволим дзьобом Кулик – ходульник, котрого всі називали Куликом – зрадником.

— Не слухай її, — загугнявив він до Луня. — Це звичайна качка Чомга, її ще звуть Пірникозою.

— Так он ти хто! — заверещав розлючений Лунь і каменем упав на Чомгу. Але хижі пазурі Луня вхо­пили тільки синювату воду: Чомга зникла, ніби й не було її на озері.

— До чого ж ти незграбний, — почув Лунь за спи­ною сміх.

   Озирнувся Лунь, а Чомга вже аж в іншому кутку озера плаває. Розгнівався він, склав крила і знову спіймав лише хвильки, що зійшлися над головою Чомги.

— Вона невловима, — пояснив Луню Кулик – ходульник. — Ти почекай, коли вона своїх діток виве­де. Отоді і помстишся.

— Молодець, — похвалив Лунь Кулика – зрадника і наказав: — Не забудь вистежити її гніздо. А з гніз­да вона не втече, бо ще жоден птах не вмів крізь зем­лю пірнати.

— Не турбуйся, — улесливо схилив голову Ку­лик. — Від мене навіть Чомга не сховається.

   Сидять птахи в очеретах, слухають обіцянки зрад­ливого Кулика, але нічого не можуть вдіяти: доки живий Лунь, ніхто не посміє прогнати Кулика з озера.

   Минали дні. Чомга набрала очерету, звила собі гніздечко, сіла на нього та й плаває озером.

— Ти чому до берега не пристаєш? — з усмішеч­кою питає Кулик. — Пора вже й гніздо мостити.

— А хіба я на чому сиджу? — гордовито відпові­ла Чомга.

— Плавучих гнізд не буває, — не повірив Ку­лик. — Хочеш мене ошукати?

— Як знаєш, так і розумій: ніколи мені з тобою теревені розводити, — зневажливо глянула на зрад­ника Чомга і попливла далі.

Полетів Кулик до Луня і розповів про останні но­вини.

— Дивакувата птиця, — замислився Лунь. — Мо­же, й справді на гнізді плаває? Ти літай неподалік та позирай на гніздо. Якщо воно справжнє, там неод­мінно яєчка лежатимуть.

— Одразу видно, що у тебе царський розум, — під­лестився Кулик. — Я б ніколи до такого не доду­мався.

— Нічого мені поклони бити, — удавано розгнівав­ся Лунь. — Не для цього голову носиш. Іди та й на­далі служи мені вірою і правдою.

Бігає очеретами Кулик та з Чомги очей не зводить.

А Чомга сидить собі на яєчках і на зрадника ува­ги не звертає.

   «Як би її з гнізда зігнати? — думає Кулик. — Хіба Луня покликати? Коли Чомга сплигне з гнізда, я од­разу до нього — і все вивідаю».

   Кликав, кликав він Луня, але той лише нагримав на Кулика ще й попередив:

— Не зможеш вивідати про Чомжині яєчка, то з'їм тебе як непотріб: для чого мені такий зрадник котрий не здатний якусь там качку наполохати.

   Прилетів Кулик на болото і давай галасувати, щоб і на озері його почули. А треба сказати, що Кулик так запанів, аж завів на озері навіть своє невеличке болітце в очеретах.

— Ховайте! Ховайте свої гнізда! Тікайте! — ре­петує Кулик. — Страшний Орел летить сюди!

   Пискнула і попливла в очерети Білолоба Лиска, з лементом здійнялися в небо Чаплі, заметалася над сагою Сіра Гава та з таким вереском, що Чомга не витримала і сплигнула з гнізда. Але хитра пташина не забула накрити свої яєчка зеленими очеретяними листочками.

   Помітив Кулик, що Чомги немає на гнізді, і мер­щій туди. Але як він не придивлявся до того гнізда, окрім гнилого очерету, трухлявої куги та зеленкува­того листя, так нічого і не побачив.

   Сховався Кулик на своєму болітці, сидить і трем­тить з ляку: а що, як прилетить Лунь та запитає про Чомжині яєчка? Не минути лиха. І він вирішив про­сто не потрапляти Луневі на очі.

— Щось нашого Кулика – зрадника не видно, — ска­зала якось Лиска, пропливаючи мимо Чомжиного гнізда.

— Якщо Лунь його не з'їв, то десь тремтить в оче­ретах, — посміхнулася Чомга і додала: — Зрадник ще ніколи не мав щастя.

— Стережись, — попередила Лиска. — Хоча у те­бе й страшні на вигляд роги, але вони із пір'я, ними Луня не переможеш.

— Не я буду, коли ще цього літа не втоплю Лу­ня, — пообіцяла Чомга і застережно піднесла крило, до чогось прислухаючись.

— Що там? — сполошилася Лиска.

— Цієї ночі мої пташенята на світ прийдуть, — по­яснила Чомга.

— Ой сердеги ж бідолашні! — мало не заплакала Лиска. — Не побачити вам світу! Не встигнете роси напитися, як закриють вам очі хижі крила ненажерливого Луня!

— Не треба так журитися, — заспокоїла Лиску щаслива Чомга. — Приходь завтра діток дивитися.

— Прийду, — пообіцяла Лиска. — Допоможу тобі їх сховати у жовтих рогозах, щоб ніхто й не здога­дався.

   Нічого не відповіла Чомга. Зіскочила у воду і по­вела своє гніздечко на широке плесо, подалі від оче­ретів. А вранці всі пташки на озері побачили, як на чисте дзеркало вод випливла Чомга із своїми врод­ливими пташенятами. У них не було ні комірців, ні дивовижних ріжків на голові. І пливли малята не ланцюжком, як заведено в інших качок, а тісною зграйкою довкруги матері.

— Куди ж її винесло? — занепокоїлась Лиска і по­казала своїй сусідці Сірій Шийці на гордовиту Чомгу. — Де ж це бачено, щоб діток на погибель виводити?

   Не встигли Сіра Шийка з Лискою попередити Чомгу, як над очеретами з'явився Сивий Лунь.

— Стережись! — пискнула Лиска і шмигнула в очерети.

— Не втечеш! — радісно вигукнув Лунь і стрілою метнувся на Чомгу. Аж враз малі каченята постри­бали Чомзі на спину, і наступної миті лиш тихо плюс­нула хвилька в тому місці, де щойно плавала Чомга зі своїми дітьми.

Розлютився Лунь і загукав щосили:

— Якщо Сіра Чапля і Лиска не виженуть Чомгу з цього озера, я поїм усіх їхніх пташенят.

   А Чомга випірнула посеред плеса, глянула на Лу­ня і сказала:

— Не слухайте, друзі, цього сірого розбишаку. Я не дозволю йому скривдити ваших діток.

— Цить, пащекухо! — вигукнув Лунь і знову ки­нувся на Чомгу.

Плюснула хвилька — і немає вже дивної качки.

   Ганявся, ганявся Лунь за Чомгою, але та була не­вловимою. Зрозумів Лунь, що сам не впіймає Чомги. Вирішив він змовитися із зубастою Щукою, щоб ра­зом і з води, і з повітря напасти на хитру качку.

   Вислухала Щука Луня, клацнула гострими зубами і так сказала:

— Якщо я зловлю Чомгу, то тобі навіть ріжок не зостанеться, а коли тобі поталанить зловити, то за­лиш мені її діток.

— На все пристаю, — погодився Лунь. — Мені б тільки її зі світу зжити.

   На тому і розійшлися хижаки. Лунь подався у своє гніздо, а Щука причаїлася в очеретах.

   А Чомга у той час ловила рибку, щоб нагодувати своїх діток першим сніданком.

   Нелегка це справа — ловити рибку. Пірне Чомга, зігне шию, як коза перед двобоєм, наставить ріжки і чатує на рибку. Тільки та наблизиться, як Чомга блискавично, мов пружину, випростає шию — і риб­ка в дзьобі. Раптом бачить Чомга, що просто на неї пливе великий Карась і весь час відкриває рота, не­мов щось сказати хоче. Вже думала Чомга клюнути його, але Карасик зупинився неподалік, вклонився чемно і каже:

— Я знаю, що ти лише хвору рибку ловиш і ря­туєш нас від вимирання, тому й не боюся тебе. А при­плив я тобі сказати, що завтра Щука і Лунь…

— Зачекай, я наберу повітря, — попрохала Чомга і випірнула. Коли вона знову сховалася під водою, то помітила, що з очеретів визирають чиїсь великі скляні очі. — Щука! — гукнула вона Карасику та й сама кинулася навтьоки.

— Попередити хотів? — зашипіла Щука і погна­лася за Карасем.

   Але Карасик камінцем упав на дно, махнув хво­стом і здійняв таку куряву, що хижа Щука зопалу вхопила зубами гнилий корч, виплюнула його і повернулася в очерети промивати замулені очі.

   «Що ж вони затіяли? — кидалася в здогадках Чомга, згадуючи Карасикові слова. — Ну що ж, коли нападатимуть і з води, і з неба, то це буде їхнє останнє полювання».

   Зібрала Чомга своїх діток, шепнула їм щось і по­пливла до свого гнізда. Вистелила його каштаново – рудим пір'ям, наносила гнилих цурпалок, замаскувала їх — ну точнісінько її дітки на гнізді сидять.

   Наступного ранку, коли почало світати, наказала Чомга своїм пташенятам:

— Ховайтеся, дітки, у моє пір'ячко на спині і три­майтеся міцно – преміцно!

   З тими словами сіла вона на гніздо та й випливла на середину озера. Як тільки блиснули перші промені сонця, з'явився у небі Сивий Лунь. Покружляв над озером, доки не помітив Щучиної тіні в глибинах озера, а тоді при­тиснув до боків крила і кинувся каменем на Чомгу.

   Але Чомга не пірнула, як завжди, а змахнула ду­жими крильми і знялася в повітря. Кружляє Чомга над озером і примовляє:

— Діточки мої милі, діточки мої любі, сидіть на гніздечку і не рухайтесь.

   Почув це Лунь, радісно скрикнув, розчепірив па­зурі, вдарив ними в Чомжине гніздо і провалився. Рвонувся в небо, але міцний очерет, мов кайданами, тримав Луня за ноги. Похитнувся Лунь, гніздо враз перекинулося та й потягло хижака у воду.

   А в цей час неподалік гнізда пантрувала зубаста Щука. Бачить — у Чомжиному гнізді б'ється птиця.

   «Ага! — зраділа Щука. — Загнав – таки Лунь кляту Чомгу під воду. І Карасик їй не допоміг». Розкрила пащу, наче вершу, налетіла на Луня, клацнула зуба­ми — тільки пазурі залишилися в гнізді.

   Випірнула Щука, глянула у небо, а там спокійні­сінько літає Чомга ще й кряче, ніби потішається над Щукою. Здогадалася Щука, хто у неї в пащі, з ляку гикнула і вдавилася.

   Сіла Чомга на воду, трусонула пір'ям, а дітки, мов горох, посипалися з її спини у прохолодні хвильки рідного озера.

   Повипливали з очеретів качки Ширококлювки, Сві­язі, Чирята, вибігла Очеретяна Курка, видибав на цибатих ногах Журавель, витягнула вперед довгого дзьоба, немов списа, Сіра Чапля, випливла Білолоба Лиска — усі, хто був на озері, вийшли вітати Чомгу з великою перемогою.

— Ніколи б не подумала, що з такими малими дітками можна піднятися на крило, — ойкала Біло­лоба Лиска.

— Я очам своїм не повірила, — сказала Чапля ри­пучим голосом і притисла крило до серця. — Ой, аж згадувати лячно! — Вона випила ковток води і вела далі: — Бачу, дітки залишилися у гнізді, а мати зле­тіла в небо ще й наказує малюкам триматися отого гнізда, як своєї погибелі.

— Дарма, все обійшлося, — весело курликнув Журавель. — Молодець наша Чомга. Мабуть, за безстрашний розум називають її Пірникозою. У неї ж он і ріжки, як у кози.

— Цц-е я-я п-перший т-так її назвав, — тремтячи від ляку, обізвався Кулик – зрадник.

— Та як ти смієш?! — гарикнув на зрадника Жу­равель і дав йому такого стусана, що зрадник опи­нився аж за очеретами.

— Не забувай нас, — нагадала Пірникозі привітна Лиска. — Скажи своїм діткам, щоб і вони наступної весни прилетіли на наше чисте озеро.

   Низько вклонилася Пірникоза гомінкому птаству, вивела своїх діток на просторе плесо і з радісним пе­регуком злетіла в небо. Вона піднялася так високо, що навіть гостроока Чапля не змогла розгледіти біло – рожевої цяточки у безодні сонячної височини.

   А Пірникоза, розпростерши дужі крила, пливла на синіх вітрах, дивилася на зелені гаї, могутні ріки, озера і жовті болота, на безмежжя пшеничних ланів, і у її мужньому серці дзвеніла пісня любові до рідної землі, до радощів життя, а попереду, куди сягало око, стелився широкий простір безхмарного літнього неба.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒