Плеяна та Святогор
Плеяна та Святогор
Розповідають, що колись, дуже давно, посеред Чорного моря був острів. Все на цьому острові було незвичним: і люди, і рослини, і тварини. Жила на цьому острові прекрасна дівчина Плеяна – донька самого бога сонця і морської цариці. Можливо тому рослини, зігріті промінням батьківської ласки, були там такі великі і соковиті, а люди, пещені батьківською любов'ю, були доброзичливими і щирими. І навіть хижі звірі, що жили поряд з людьми, не заподіювали їм шкоди і не кусалися. Люди займалися різними промислами, землеробством і скотарством, і все у них було гаразд. У садах милували око різнобарвні квіти чудової краси, плоди дерев дивували всіх своїми розмірами. Вироби шевців славились своєю оригінальністю, взуття чоботарів було зручним, луки і мечі зброярів були міцними, прикраси ювелірів вражали розкішшю. На полях достигали високі, в ріст людини, хліби. На лугах мирно паслася добре годована худоба. І ніхто на острові не знав біди і смутку, голоду чи холоду. І не було там бідних і багатих. Люди були веселі і щасливі.
Часто з першим промінням сонця виходила Плеяна до моря, щоби порадитися з матір'ю і батьком. І спостерігали тоді люди, як сонця диск купається в морі синьому. Спочатку, сонце грайливо показувало з води свою чупринку. Потім поволі, неохоче піднімалось у вись, опромінюючи землю своїм сяйвом і, залишаючи на морській площині свого двійника. І ці два сонечка були вельми не схожі одне на одного. Те, що у небі – було поважне, сумне і величне. А те, що залишалось на поверхні води, – було веселе, пустотливе і безтурботне. Воно, то розпливалося у велику золоту пляму, і тоді здавалось, що хтось могутній вилив у море золоте молоко, то знов заокруглювалось і грайливо стрибало по хвилях, які, добігаючи до берега, пестили ноги Плеяни. Самотня постать юної красуні довго блукала вздовж берега. А краса її і справді була неземна. Від батька у неї були довгі, мов промінці, і золотаві, мов сяйво сонця, коси.
Від матері – зеленкувато – сині, мов спокійні води моря, очі. Ніжне, мов виточене водою обличчя було блідим, з майже не помітним рум'янцем. Коли Плеяна народилася, батьки не сперечалися з ким їй залишитися: з матір'ю – в морській безодні, чи з батьком – посеред білих хмар. Вдосвіта вони положили маленьку новонароджену доньку в невеликий човник і довірили його долі. Хвилі винесли човник на берег острова. А мудрі волхви, котрі його знайшли, побачили у своїй знахідці провидіння небес. Лише один з них – Ратибор виступив з грізним пророцтвом:
— Ця дитина принесе нам нещастя. Ми не можемо залишити її на острові, – промовив він.
Волхви переглянулися. Вони чекали, що скаже найстарший і наймудріший. А він мовчав.
— Чого ти мовчиш, Богуславе? – звернувся Ратибор до поважного старого чоловіка з довгою сивою бородою.
— Це воля могутніх богів, ми не можемо їй противитися, – пояснив Богуслав. – Навіть якщо ми відвеземо цього маленького човника подалі від нашого острова, хвилі все одно принесуть його назад, і тоді вже не ми, а хтось інший знайде його. Краще я візьму цю дитинку до себе і виховаю її як власну.
Сперечатись з Богуславом ніхто не став, бо не було на острові людини, яка б краще за нього лікувала людей, зачаровувала злі сили і визначала долі по зорях, за поведінкою птахів. На цьому й розійшлися, а з часом і забули про страшне пророцтво Ратибора.
А дівчинка, якій дали ім'я Плеяна, росла і розквітала в родині Богуслава, осягаючи знання наймудріших. А з нею процвітав і острів. Богуслав навчав Плеяну лікувати різні недуги, а вона розповідала йому, коли краще споряджати в море кораблі для рибальства, попереджала, коли буде шторм, коли буря. Це все Богуслав і так знав, але тепер у нього був вірний помічник, бо ніхто так не відчував моря, як Плеяна.
Багато сильних і заможних володарів різних країв, милуючись красою і багатством острова, мріяли про нього. Не один з них засилав сватів до Плеяни, бажаючи стати її чоловіком. Та всім красуня відмовляла.
— Невже ніхто з цих легінів тобі не до вподоби? – запитував у Плеяни Богуслав, який був для дівчинки мов рідний батько. – На кого ж ти чекаєш?
— Я хочу, щоб мій суджений був мужнім і могутнім, як море під час бурі, і в той же час був ніжним, лагідним і безкорисливим, як сонячне проміння, – відповідала юна красуня.
— Тобі доведеться довго чекати на таке диво, – зауважив мудрець.
— Скільки необхідно згодна чекати, – спокійно і впевнено відповідала Плеяна.
Не раз безкрає небо вкривали чорні хмари, море хвилювалось, било берег хвилями, а поміж них випливав велетенський корабель з потворною головою змії на кормі. І юнак у довгому чорному плащі сходив на берег острова. Він був високий і худий. Риси обличчя були дивовижно правильні, але вони не робили юнака привабливим. Навпаки, було у ньому щось відлякуюче: чи то білизна обличчя, чи то чорні, мов вугілля, очі, від яких неможливо було відірвати погляд. Щоразу він йшов однією й тою ж дорогою від берега до хатини Богуслава, а ноги його не залишали за собою слідів, бо довгий плащ їх замітав. І здавалося, що то не людина пройшла, а величезна змія проповзла. Та й ім'я у нього було підходяще – Змієвич. Полонила Плеяна серце Змієвича, а може щось інше спонукало його просити Богуслава руки дівчини, та мудрець лише плечима зводив:
— Спитай краще у Плеяни, – відповідав Богуслав, – якщо любий ти їй, я перечити не стану, якщо ні – серце дівоче неволити не буду.
І з нічим повертався Змієвич на свій корабель і щезав у морських глибинах, бо Плеяна і слухати його не хотіла. Та здогадувалася дівчина, що Змієвич не полишить своїх домагань, і скоро його чорний плащ знов розвіюватиметься над золотими пісками острова. Передчуття її не зрадили.
Одного теплого вечора, коли сонечко ховалося за обрієм, заливаючи небо загравою, а хвилі ліниво викочувалися на берег, вийшла Плеяна до моря (мов якась таємна сила кликала її туди). Дітлахи ліпили з піску дивовижних звірів і птахів, дорослі поралися біля домівок, і ніщо не віщувало лиха, яке поволі наближалося до острова. Лише волхви на вершині скелі палко молили богів і з турботою поглядали на самотню постать дівчини на березі.
Плеяна, намагаючись вгамувати неспокій, проходжалася вздовж берега. Здавалося, усе було, як завжди: море, сонце, вітер, священні гаї. Та тривога, незвідана до цього часу, спонукала до дії. Але якої? Що потрібно робити, Плеяна не знала. Чому волхви зібралися на скелі, їй не сказав ніхто. Чому море таке спокійне і навіть сумне, дівчина не розуміла, хоча, як донька, моря завжди відчувала його. І чому чайка кружляє над головою і так жалібно кричить, Плеяна не здогадувалася.
— Чому ти кружляєш наді мною? Про що попереджаєш? – з жалем спитала Плеяна у птаха, піднявши голову. – Я не розумію тебе. Богуслав не підпускає мене до зоряних знань. Він не навчив мене твоєї мови, хоч я й просила його. Я не розумію тебе.
Та через мить все стало зрозумілим. Величезний корабель із зміїною головою з шумом виринув з глибин моря і пришвартувався поруч. Діти з криком кинулись по домівках. Волхви по одному полишали скелю, залишився лише Богуслав. А постать в чорному плащі зійшла з корабля і підійшла до Плеяни.
— Невже обов'язково лякати дітей? – в серці вигукнула Плеяна. – Хіба не можна заздалегідь з'явитися на обрії? Для чого потрібно з шумом і тріском вискакувати з води?
— Я хотів справити на тебе враження, – спокійно, без тіні сумніву відповів Змієвич.
— Тобі вдалося лише роздратувати мене і перелякати дітей.
— Що мені до дітей? А роздратованість може призвести до зморшок, які аж ніяк не пасуватимуть твоєму личку, – сухо промовив юнак, – та я подолав шлях і час не для того, щоби розповідати, що пасує твоєму обличчю, а для того, щоб востаннє запропонувати тобі стати моєю дружиною.
Слово "востаннє" зародило в серці Плеяни надію, що вона більше не побачить цих холодних байдужих очей. Вона глянула у вічі Змієвичу. Їй пригадався ніжний і лагідний погляд дружини Богуслава, турботливий і розуміючий погляд самого волхва, бешкетні погляди дітей, дратівливий, сумний, та розлючений погляд тих кавалерів, яким відмовляла Плеяна. А в очах у Змієвича ніяких почуттів, там лишень холод і безодня. На мить їй стало страшно.
— Ні! – без жодного сумніву, рішуче мовила вона. – Я ніколи не буду твоєю дружиною. Я не кохаю тебе, а ти мене.
— Кохання?! Що за дурниці? – без подиву промовив Змієвич.
— Тим більше. Ні! – вигукнула дівчина, якій ця розмова остогидла. – І залиш мене в спокої.
— Ти пошкодуєш, – без злості і жаги промовив Змієвич.
— Ніколи! – промовила дівчина.
І пошкодувала в цю ж мить, бо побачила, як з корабля спускалися три чорні постаті, більше схожі на примар, ніж на старих жінок. Згорблені, з довгими худими руками, з висохлими обличчями і гачкуватими носами, з посмішками, від яких холола кров, вони поволі просувалися островом. Плеяна чула про них. Це були: Біда, Нужденність і Недоля. Дівчина хотіла кинутися до Змієвича з проханням не губити острів, та шум під ногами відволік увагу від думок про страшних бабусь.
Золоті піщинки по одній, мов перлинки на нитці, поволі почали кружляти довкола патериці, на якого спирався Змієвич. Набираючи обертів, пісок, мов гадь, звивався довкола патика, і з кожним обертом його ставало все більше. За мить величезний ураган з потворною головою зміюки, немов дзиґа, крутився перед Плеяною. Дівчина оглянулася. Білі хатини виглядали з-за дерев, але жодної людини не було видно. Лише самотня постать Богуслава височіла на кручі. А позаду і вздовж острова здійнявся велетенський вихор.
— Ти знав, ти про все знав, Богуславе,- здогадалась Плеяна.
Чотири нищівні сили з чотирьох сторін, руйнуючи все довкола, борознили острів, а три постаті – примари, голосно регочучи, шкандибали серед уламків.
Плеяна з люттю поглянула на юнака в чорному вбранні. Він стояв нерухомо, а в його погляді не було ні злості, ні задоволення – лише байдужість. Плеяна вихопила ніж, що завжди без потреби висів на поясі і замахнулась, щоби вдарити ним кривдника. Та не встигла, бо Змієвич хутко штрикнув дівчину своєю палицею, на яку постійно спирався. Плеяна скрикнула від болю, і це було останнє її слово. Бо через мить її руки стали витягатися донизу, голова почала рости, а тіло надуватися. Її ніжна шкіра вкрилась чимось схожим на кору дерева. Дівчина перетворилася на велетенського восьминога, не втрималася на ногах і хлюпнула на пісок. Змієвич змахнув над морським чудовиськом плащем і попрямував на свій корабель, який зник одразу, як тільки юнак піднявся на нього. А Біда, Нужденність і Недоля продовжували блукати по руїнах знищеного острова.
Троє хлопчаків, які бавилися на березі моря і яких налякав своєю раптовою появою Змієвич, не побігли, як решта, додому, а сховалися неподалік, за великим каменем. Вони бачили все, що відбулося, та розмови майже не чули. Коли жахливий корабель накрили морські хвилі, діти кинулися до чудовиська, в яке перетворилась Плеяна.
— Не підходь ближче! Може кинутися на нас! – говорив один з них.
— Та ні. Це ж наша Плеяна, вона і мухи не образить, – відповів другий хлопчина, який добре знав Плеяну, бо був сином Богуслава.
— Це була Плеяна, а тепер це жахливий гігантський восьминіг, – прошепотів перший голос.
— Погляньте! Воно плаче, – зауважив третій хлопчина.
— Не воно, а вона! – розлючено вигукнув син Богуслава.
— Їй необхідна допомога, треба підтягнути її до води.
— Але вона така здоровенна. Нам не впоратися. Біжимо за дорослими, – запропонував третій юнак.
— Не потрібно! – почувся владний голос Богуслава, – дорослим зараз не до цього. Ураган повністю знищив оселі.
— А наші батьки? – запитав один з хлопців.
— Не хвилюйся, вони живі. Ратибор відвів усіх у безпечне місце, в печери.
Хлопчаки полегшено зітхнули.
— А тепер біжіть і ви до них, та обминайте старих бабусь, що блукають островом. А ти, Гудиме, залишся, – звернувся Богуслав до сина.
Як тільки хлопці залишили узбережжя, син звернувся до батька:
— Чому ти не захотів, щоби нам допомогли? Ти боїшся, що Ратибор вб'є Плеяну?
— Ти мудрий не за роками, – гірко посміхаючись, промовив Богуслав, – так, Ратибор не хоче зрозуміти, що все, що відбувається, відбувається за Божим велінням. Він думає, що у всьому винна Плеяна. І тепер, коли вона така вразлива, він може знищити її. Тому нам необхідно поспішати.
— Батьку, але нас лише двоє, а вона така велика, – зауважив Гудим.
— Ні, синку, з нами море, сонце, вітер. З нами вся природа. З нами боги.
Богуслав підняв руки до неба і почав молотися. Те саме зробив і Гудим. Вдарив грім, запалахкотіла блискавка. Перші краплини дощу перетворилися на зливу, а легенький вітерець у могутнє вітрисько. Раз у раз, з кожним подихом Стрибога, хвилі ставали вищими і довшими. Море ніби піднялося і попливло на берег. А коли найвища і найсильніша хвиля огорнула собою тіло восьминога, то забрала його в море. Вітер стих, дощ вщух. І богиня Дана перекинула коромисло – веселку через увесь острів.
— Це добрий знак, – промовив Богуслав, – Дана благословляє нас на відбудову острова, на великий початок. Основне – вірити у свої сили і в сили матінки – Землі.
— А Плеяна? – несміло запитав Гудим.
— Вона буде золотим вінцем нашого острова, – відповів мудрий волхв.
Гудим не розумів, про що говорить батько, та знав, що Богуслав ніколи не помиляється.
Для островитян наступали важкі часи. Їхні будинки були зруйновані, врожай знищений, а худоба частково побита. Та Богуслав мудро розсудив. Він кожну родину розділив на дві половини: одна займалася відбудовою житла, інша рятувала врожай. Богуслав дозволив вирубувати в лісі найстаріші з уцілілих дерев для укріплення будинків, а на їх місце садити молоді пагінці зі священних гаїв. Те, що залишилося від урожаю, – фрукти, овочі, колоски пшениці, жита, гречки, проса – зносили в одну велику стодолу, а потім ділили між родинами. Людям було важко, та від холоду і голоду ніхто не помер. Не завдали шкоди і три бабусі – примари, бо Богуслав знесилив служниць Чорного Бога, і вони не встояли проти його чар. Тинялися вони островом, блукали поміж хатами, та люди їх не помічали, не чули голосів і не відгукувалися, коли їх кликала Біда, Нужденність, чи Недоля. Тому одного дня старенькі пішли в море і більше не поверталися. Мешканці острова бачили тугу і жаль в очах Богуслава, тому ніколи не дошкуляли йому запитаннями про Плеяну. А морське чудовисько ніколи не показувалося з дна морського, не хотіло лякати ні дітей, ні дорослих.
А далеко від острова, на краю світу, у високих Святих горах, що здіймались над непрохідним лісом, жив красень Святогор. То не ліс шумить, то не земля дрижить – то богатир на коні скаче, молодецьким мечем розмахує. Розмахувати розмахує, та надарма: і травинки не скосить. Сила, міць, відвага є в тілі Святогора, а в очах палке кохання до рідного краю, до кожного листочка на дереві, до квіточки на землі. Підвів Святогор очі у чисте небо – там пташки парами літають, глянув він на ліс – там звірі парами гуляють. Замислився парубок, вирішив він про долю свою Матір – Долю розпитати.
— Велика богине Макоше, навчи, як долю свою розпізнати, – вигукнув богатир.
І почув він голос ніжний, що лунав над горами:
— Направляй ти свого коня, Святогоре, на далекий Схід, через ліси, через поля, вздовж моря Чорного. Там біля гір Ірію, віднайдеш ти кузню Сварога. Там і довідаєшся ти про долю свою.
І поїхав богатир до гір Ірію, до каменю Алатирського. І розкинулися перед ним золоті поля, що стрімко врізалися у синю далечінь, і височіли перед ним зелені ліси, що вершечками зачіпали хмари, і зелені простори моря, в яких відображалися зорі. Так, милуючись краєвидами, не зчувся Святогор, як доїхав до гори заповітної. Небо було чистим без жодної хмарки, а грім гримів. Та не Перун це забавлявся, а Сварог у кузні тонку волосину долі кував. Зайшов Святогор до кузні, не побоявся. Вклонився велетню – ковалю.
— Що куєш, ковалю, – сміливо запитав богатир.
— Я кую нитку долі. Ті, кого цією ниткою зв'яжу, – невдовзі поберуться.
— А де моя доля? – запитав Святогор, – з ким мені приречено побратися?
— А твоя наречена за морем, на великому острові. Її шкіра, – як кора соснова, а волосся, – як дурман – трава. А сама вона чудовисько восьминоге.
Зажурився Святогор. І пішов від Сварога з сумною новиною. Довго думав богатир над пророцтвом великою коваля, повертаючись додому. Та, проїжджаючи повз море Чорне, зіскочив він зі свого коня.
— Погуляй, добрий коню, на волі, а я поїду на острів і вб'ю восьминоге чудовисько, – промовив богатир і відпустив вірного друга.
Довго блукав Святогор берегом у пошуках корабля, який би плив до великого Поморського острова. Ніхто і слухати не хотів. Всі боялися чудовиська, яке жило в водах біля острова й іноді завдавало шкоди купцям. Не знали люди, що то не чудовисько топить їхні кораблі, а Чорний змій Змієвич забавляється. Та одного дня помітив Святогор, що сильні і спритні чоловіки вантажать зброю на один із кораблів.
— Ви куди зібралися, молодці? – запитав він найстаршого з них. – На купців ви не схожі.
— Ми їдемо на Поморський острів. Там в його водах чудовисько завелося, весь острів розгромило, людям життя не дає.
— Візьміть мене з собою, – попросив Святогор, – може, чим згоджуся.
— А зброю в руках тримати вмієш? – поцікавився один з чоловіків.
Святогор показав великого меча, що носив за спиною.
— Ого, – вимовив вражений чолов'яга, – такого не кожен втримає. Сідай на корабель. Зараз рушаємо.
Святогор ні хвилинки не сумнівався, що вірно робить. Богатирська кров шуміла в жилах, хлопець хотів визволити бідних островитян, а ще більше хотів подолати пророцтво Сварога. Сотні могутніх хвиль колисали корабель, два сонечка: у небі і в дзеркальному відображенні моря вказували шлях. Зазвичай, моряки орієнтуються по зорях, а тут сонечко вдень, а місяць вночі прокладали по морю золоту і срібну доріжки, від самого початку шляху аж до острова. За три місяці та три сонця добралися вояки до острова. Вони обпливли його довкола декілька разів, та ніяке чудовисько на них не нападало, не показувало своєї жахливої подоби. Тоді вирішили вони зійти на берег і розпитати у мешканців, як і чим можна їм допомогти і як вбити цю тварюку.
Сам Богуслав вийшов зустріти і привітати гостей. Він розповів заїжджим, що ніякого лиха восьминоге чудовисько їм не робить, що воно мирне і вразливе і не таке страшне й велике, як про нього розповідають. Також розповів мудрий волхв і про те, як жахливий ураган знищив їх острів, і навмисне промовчав про те, що спричинило гнів Чорнобога.
— А де зараз ваше мирне чудовисько? – спокійно спитав Святогор, погладжуючи чайку, що сіла йому на плече.
— Мужній і ніжний, могутній і лагідний, – тихо промовив Богуслав, пригадавши, яким, на думку Плеяни, повинен бути її наречений. Саме таким і був Святогор.
— Я не почув, що ти сказав? – перепитав Святогор.
— Не знаю. Можливо, десь на березі, а може, – в морі, – відповів мудрець, та рукою показав на скелю і пильно глянув у вічі богатиря.
— Якщо ви не заперечуєте, я пройдуся, огляну острів, – запропонував богатир.
— Звичайно. Тільки не барися. Якщо цим мирним людям нічого не загрожує, то ми будемо повертатися, – відповів старший на кораблі.
Святогор пішов вздовж острова до скелі, на яку показав Богуслав, сподіваючись віднайти ту, що мала стати його долею. "Далеко на острів чудовисько вибратися не може, бо інакше воно б не було морським. Отже, його треба шукати або в морі, або біля нього", – так роздумував богатир біля великого каменя під скелею. Та камінь ворухнувся, і з жахом помітив Святогор, що то зовсім не камінь.
— Шкіра, як соснова кора, волосся, як дурман трава, а дівиця – чудовисько восьминоге, – згадав богатир страшні Сварогові слова. – Це ж наречена моя.
Та те, що він бачив, було в сто разів страшнішим за те, що він уявляв. Не роздумуючи, витягнув Святогор меча з піхв і з силою рубонув чудо – юдо.
Глибокий рубець з'явився на тілі чудовиська, та воно не ворухнулося. Поклав тоді Святогор золоту монетку – алтин біля тіла і повернувся на корабель, де його вже чекали. А коли корабель був вже далеко від острова, вдарив грім, і біля скелі спалахнула блискавка, а над подорожніми розкинула різнобарвний місток Веселка.
— Що це? – питали вояки.
Та ніхто не знав, крім Богуслава. Від меча Святогорового прокинулася Плеяна, спало з неї закляття Чорного Змія, стала вона знов красунею неземною. Перун вітав громовицею її зцілення, а Дана – веселкою. Підняла Плеяна алтин, що залишив Святогор і пішла з ним до Богуслава і до мешканців острова.
— Через мене зазнали ви лиха, – промовила Плеяна до людей, – мені за все відповідати, мені острову славу повертати.
Народ невдоволено гомонів. Та заступився Ратибор:
— Ви не послухали мене, коли двадцять років назад знайшли крихітне тіло у човнику. Послухайте ж тепер. Доля нашого острова пов'язана з цією дівчиною. Лише вона зможе повернути спокій і безбідне існування у наші домівки. І нехай допоможуть їй боги.
— Нехай, нехай, – шумів натовп.
Цілу ніч мудрували Плеяна і Богуслав, як можна повернути острову його минулу славу. А на ранок розпорядився волхв будувати великого човна і споряджати міцних чоловіків у плавання.
— Що ти надумав, Богуславе, – розгублено питали волхви.
— Ми відправимо купців в інші краї, будемо торгувати, – впевнено відповів Богуслав.
— Але чим? І як? Ми ніколи цим не займалися. Ми не вміємо. Що ми будемо купувати? – невдоволено шуміли волхви.
— Спочатку, кожен принесе на перший корабель те, що у нього залишилося після нападу Змієвича. Гончарі принесуть посуд, якщо він уцілів, ювеліри – прикраси, ткачі – полотно, чоботарі – взуття, а основна надія на зброярів. Ми ніколи не воювали, бо не було такої потреби, тому ми повеземо в світ нашу зброю. А ще ми можемо спробувати завезти в чужі незвідані краї перли, – впевнено промовив Богуслав, – ми повеземо їх в ті краї, де їх ніхто не бачив, бо немає там моря. А потім, з часом, коли ми очистимо поля й сади від каміння, що його розкидав Змієвич, коли повернемо родючість нашим землям, кожен зможе займатися своєю справою. Подумайте над тим, що я сказав. І пам'ятайте, що вибору у нас немає, бо запаси пшениці закінчуються. Ми не зможемо засіяти ниви.
— Хто поведе корабель? – запитав Ратибор.
— Плеяна, – промовив Богуслав, – вона краще за всіх знає море, вміє його втихомирити, приговорити.
— Ну що ж, тоді до роботи, – заохотив Ратибор, – наші човни для рибальства не надаються для далеких подорожей, а великі кораблі потрощив ураган. Благослови нас, Богуславе, на вирубку дерев для нового корабля і на добру справу.
На місці вирубаних міцних дубів посадили молоді пагінці. Будували корабель дружньо, швидко, весело та завзято. А коли положили теслі останню дошку, почало населення зносити своє добро і завантажувати на корабель. Всі приносили, хто що мав, ніхто нічого не сховав у скриню. Насипали велику купу добра. А на сам вершечок тієї купи положила Плеяна золотий алтин. що його залишив Святогор. В цю мить велика хвиля викотила на золотий пісок груду мушлів, а в них – дорогоцінні перли. Заледве встигли їх позбирати, як друга велика хвиля поставила корабель на воду.
Плеяна і двадцять відважних чоловіків відправилися у перше далеке плавання. Вони пливли з одного краю до другого пропонуючи свої товари, а Плеяна на дерев'яній дощечці невтомно вела записи, що і де вони продали, що купили і що бачили. Це необхідно було, щоби полегшити наступну подорож, щоби знати, в яку землю що везти і що там можна придбати. Через сорок пекучих сонць повертався корабель на рідний острів. Везли вони багато пшениці, гречки, жита, щоби засіяти лани, везли тонку, мов волосина, тканину і різні незвідані фрукти.
Мешканці острова радо зустріли своїх купців, дивувалися розповідям про побачені землі і тішилися вдалому поверненню корабля. А на зимове сонцестояння знов відправилася Плеяна в чужі краї. І знову повернулася з вдалої торгівлі. І почав багатіти острів. Зависочіли на острові будинки, вдвоє вищі за старі, і забуяли в садах плодоносні дерева, заколосилися поля. І покотилася по всій землі слава і про диво – острів, і про купця – дівицю. почали називати цей острів Золотим, Алтинським, а навіть Атлантидським, чи просто Атлантидою.
А Плеяна возила товари все у нові незвідані землі. Одного разу заманулося красуні заїхати на гори Святі, подивитися на людей тутешніх, показати вироби майстрів антлантидських. Та слава про дівчину – купця попереду бігла. Почув Святогор, що неписана красуня в краях його торгує, вирішив подивитися, чи справді вона така гарна, як про неї говорять. Приїхав в місцину під Святими горами, де заморські купці торг вели, глянув і завмер.
Краса неземна була перед ним. Не втримався Святогор, підбіг до Плеяни.
— Красою своєю разючою ти сонцю подібна! Стан стрункий, мов у берізки, руки ніжні, мов у лебідки крила, очі – далечінь морська. Прийми золотий перстень від мене, стань мені другом надійним і вірною дружиною будь.
Промова Святогора вразила дівчину. Ніколи вона ще не чула, щоб богатир так ніжно говорив. Сам, як гора, руки міцні, мов гілки дуба, а слова, мов джерельна вода. Сподобався він Плеяні.
— Ти навіть не спитаєш, як звуть мене? – здивувалась дівчина.
— Знаю. Плеяною тебе кличуть, – промовив Святогор.
— А може, ти не пара мені, може, не сподобався? — жартівливо спитала дівчина, та, побачивши неприхований смуток в очах богатиря, додала. – Я пожартувала. Засилай сватів. Он батько мій Богуслав, ніби знав: ніколи в плавання не ходив, а цього разу відважився.
І заслав Святогор сватів, і прийняла Плеяна золотого персня від богатиря, і весілля відгуляли біля Святої гори. На весілля прийшли Дажбог і Стрибог, Мокош з Долею і Недолею, Сварог із Ладою. Та й промовив Святогор до Мокоші:
— Подивись, Мати – Мокош, я долю свою пересилив: не женився я на чудовиську, я одружуюся я з красунею!
Та й промовив Святогор до Сварога:
— Ковалю, батьку наш! Викуй нам золотий вінок – для Святогора та Плеяни. Перемогли ми долю свою.
Відповіла йому Мокош:
— Що Долею написано, того не зміниш.
І додав Сварог:
— Нитка долі тонка, та хто її розірве?
Поглянув Святогор на Плеяну. Руса довга коса, перекинута через плече, спадала на груди.
— Чому на грудях носиш косу? Відкинь її на плечі, – запропонував богатир.
Відкинула дівчина косу і великий рубець побачив Святогор на шиї коханої.
— Що це ? – здивувався богатир.
І розповіла йому Плеяна, як Чорний змій зруйнував їх острів, а її перетворив на морське чудовисько, і як прокинулася вона від меча богатирського, і стала знову дівчиною. І зрозумів тоді Святогор, що неможливо втекти від долі, не можна обминути її.
І зажили Святогор з Плеяною в горах Святих, славлячи богів і розповідаючи всім про острів дивний, що лежить посеред Чорного моря.
