Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Попеловий коржик

Попеловий коржик

   Жив собі Гаврило. Він не мав ніякого маєтку, зате бу­ла купа дітей у хаті. Щоб їх прогодувати, ходив до ба­гачів та панів робити.

Одного дня Гаврило сказав жінці:

— Нема тут життя, бо моя правда записана на піску, а кривда — на камені. Піду я у світ, спечи мені коржик на дорогу.

— А з чого я тобі спечу? Муки немає, — каже жінка.

   Зажурився чоловік. Не помандрує ж він у світ з по­рожньою торбою. Жінка йому порадила:

— Піди до багача і попроси хоч жменю муки.

Гаврило подався до багатія:

— Так і так, я хочу йти шукати щастя. Треба спек­ти коржик на дорогу. Може б, ви дали мені муки? Я вам робив цілий рік, а заробив — на сіль до оселедця.

   Багач почухав потилицю і не відповів. Покликав свою жінку і щось шепнув на вухо. Вона вийшла з хати й невдовзі повернулася.

— Я там приготувала тобі мішок муки, — сказала бід­някові.

   Гаврило дуже втішився, що буде тепер мати не лише на коржик, але й дітям лишиться. Підняв мішок на пле­че — й додому. Жінка теж зраділа. Та розв'язала, а там — попіл.

— От дурний! — і сплеснула в долоні. — Але якщо ка­жеш, що це є мука, то я спечу тобі з неї коржик.

   Принесла корито і замісила тісто. А вранці Гаврило зібрався у дорогу. Взяв торбину з попеловим коржиком і пішов шукати гараздів.

   Йде, йде — й захотів їсти. Відламав трохи коржика і підніс до рота. Коли торкнувся ним до вуст, кусень став білий-білий, як весільний калач. А смачний! Гаврило їв і не міг наїстися.

— Ніби помазаний медом! А жінка мене дурнем обізвала!

   Напився водички, відпочив — і далі. Дістався до міста. Там було немало таких бідаків, що дивилися на світ го­лодними очима і чекали, аби пан покликав на якусь ро­боту. Гаврило разом з ними заночував просто на майдані.

Уранці сунув руку в торбу, відламав коржика і їсть.

   Бідаки з усіх кінців майдану потяглися до нього. Чо­ловік дав кожному по доброму шматочку, але коржик був цілий – цілісінький.

   Довго блукав чоловік по чужих краях. Роботу навіть не зачепив пальцем. Попеловий коржик був йому за їжу. Та зносився одяг. Обідраним і змученим повернувся бід­няк у село. Йде вулицею — глип, а перед ним багач.

— Ну, доробився у світах?

— Усюди біда!

— І як це ти з голоду не вмер?

— А так і так, — каже чоловік. — Жінка спекла кор­жик із муки, що ви мені дали за рік роботи. Я два роки їв із того коржика, ще й людей голодних годував, а він, гляди, цілісінький у торбі.

Багач роззявив рота:

— Скільки живу — отакого не видів, щоб їли коржа з попелу. Ану, дай покуштувати…

   Бідняк дав йому шматок. Багач понюхав — здивував­ся: запахло калачем. А як з'їв той кусень, облизався і по­біг додому.

— Жінко! — крикнув, задиханий. — Вибери попіл із печі і наліпи з нього калачів. Повезу до міста продавати!

   Напекла багачка повненьке корито попелових калачів, накрила рушником. Багач не втерпів — відламав шматок, аби посмакувати. Але калач до горла не ліз, рот був на­битий глиною. Захланний багачисько таки жував і ковтав, аби жінка не лаяла, що дурно наробилася.

А на ранок віддав Богу душу.

І казці кінець.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар