Попівське залицяння

   Жив один чоловік по сусідському з попом. У того чоловіка була дуже гарна жінка. Так ото зав­жди, коли б вона не йшла на город до криниці по воду, на поповому городі появлявся піп і прикахикував їй: «Кахи!»

Жінка про це розказала своєму чоловікові. Чоло­вік і каже:

— Коли ти будеш іти до криниці по воду і він знову буде кахикати, то закахикай і ти. А коли вже він пі­дійде до тебе і буде проситись на ніч, — пообіцяй. Скажи: «Заходьте, отче, сьогодні. Мій чоловік іде з дому на ніч до млина».

   От вона йде знову до криниці по воду, а піп уже тут як тут і: — кахи!

А вона, та жінка, й собі:

— Кахи!

   Піп веселою ходою йде до цієї жінки і, як великий картьожник, думає: «Ну от і підбубнить». Підійшов до жінки і почав ото сокотити до неї та дивитись на неї масляними очима. А та жінка й каже:

— Ну, коли ваша ласка то заходьте. Чоловік сьогодні їде до млина і повернеться, мабуть, аж післязавтра. — А попові того й треба. Увечері, як уже смеркло, заходить піп до цієї моло­ці. Походив сюди – туди, посокотив до неї і хоче, щоб вона вже тушила світло, мовляв, що ж дорогий час гаяти. А жінка то сим, то тим, та все відтягує, ніби порається по господарці.

   А потім вона вже почала збиратись лягати спати, коли це біля порога у дворі почувся голос: «Тпру!», чоловік приїхав додому і починає розпрягати воли.

— Ой, де ж дітись, що робити? — питає піп у молодиці.

— А ви лізьте під ліжко. А коли чоловік засне, тоді я вас випущу.

Чоловік розпріг воли, поприв'язував, зайшов у хату і каже:

— Ху-у-у, ну його к бісу! Так поносили мене воли! Порвали налигач і віжки, якими були зв'язані мішки на возі. Отам, під ліжком, віжки. Я ось візьму їх, перепочину та знову поїду. — І нахилився, ніби за віжками, під ліжко. Під ліжком й не було ві­жок, та вони й не потрібні йому були. То він так, щоб витягти звідти попа.

Коли нахилився чоловік під ліжко, то ніби здиво­вано сказав:

— О, а це що таке? А, це ви, отче!? — Та й ви­тяг того попа за ноги.

— Ну, — каже чоловік, — з тобою, жінко, я роз­правлюсь завтра, а з вами зараз.

   І почав шукати ножиці, щоб відрізати попові бороду і коси. Піп став перед цим чоловіком навколішки, як у церкві перед іконостасом, і просить:

— Що хочеш дам, тільки не обрізуйте, бо ж це ви відрізуєте від мене священицький сан. А що ж я тоді буду робити? — Чуть не плаче та просить. Ну, серце не камінь у того чоловіка. От він і каже:

— У вас, отче, грошей багато, а в мене нема — хоч запали. Так ви дайте мені сто карбованців. Це воно буде і ради Христа, і за гріхи. Грошей у вас ба­гато, але більше я з вас не хочу. Ви краще стовчіть до ранку два пуди проса у ступі. Це вам нічого не вартує, — не поспите ніч і все. Коли не дотовчете хоч із миску проса, то все рівно відріжу сан, як його звете ви.

   Піп вийняв із кишеі сто карбованців, віддав чо­ловікові, а сам почав товкти. Він приклав усю силу, і нічну норму виконав. Чоловік заставив, щоб піп просіяв на підрешітку, і коли побачив, що зроблено непо­гано він і відпус­тив того попа.

Тижнів через два чоловік і каже жінці:

— Ану, кихикни, як будеш іти до криниці по воду.

Вона так і зробила. Піп якраз був на своєму ого­роді, а вона:

— Кахи!

   А піп замість кахикання тільки скоса подивився, бо й досі боліли ноги у нього. А жінка ніби думає, що він не почув, та знову:

— Кахи!

Але піп не кахикав, а лише запитав:

— Що, хіба вже пшоно поїли?

   Бачте, то нічого, що сто карбованців проштрафив, о хіба вони йому важко дістались. А що стовк пшона, так без привички… Отак його провчив чоловік, анахтемського сина. Пам'ятав він залицяння до нових віників.

повернутися до: Українські народні казки⇒