Пригоди найди

   Була одна дівчина та й ненароком завагітніла. Як уже живіт був величеньким та й так ховала його, що й ніхто не знав. Але прийшов час родити. Пішла вона в ліс та й народи­ла хлопця. Взяла вона запеленала маля, поставила в кошик і пустила на воду, і поплив той хлопчик. Приплив до одного мельника аж на лотоки. Виходить мельник на лотоки, дивиться: якийсь кошик стоїть. Дивиться в кошик, а там дитина лежить. Взяв він ту дитину, приніс додому.

   Так сталося, що жінка його тої ночі самої народила теж дитину, теж хлопця. Каже:

— Ніхто ще не знає, що ти маєш дитину. Тепер скажемо, що ти маєш близнята.

   І так сталося. Охрестили обох і плекали обох хлопців. Вони ростуть, як з води виросли. Дав обох до школи. Але той, що знайденим був, так учиться, що кожний дивується як гарно. Одного разу полягали спати. Каже мельник до жінки:

— Дивися як той найда учиться.

   Але його той рідний син спав коло них; та й учув, що казав його тато, що то найда. Зранку син устає та й прозивається тому: «Ти, найдо!» Той іде і скаржиться татові, що йому прозивається: найдо. Посварив тато того, аби не прозивався йому, і каже:

— Ви мої сини оба рідні, не прозивайтеся один другому.

   Повиростали оба великі. Одного разу посварилися оба. Той сказав знову тому: «Ти, найдо!»

— Скажіть мені, тату, чи я найда?

Каже мельник:

— Ти не найда; ти мій син.

   А він пішов у місто, купив рушницю, прихо­дить додому і каже до мельника:

— Кажіть мені, чи я найда, бо як не кажете, то вистрілю у вас, в маму, в брата.

   Взяв та сказав мельник, що його найшов тоді. Той найда зібрався, подякував і пішов. Іде, іде, прийшов до того села, де його мама, і наймився в того пана, де його мама служить. Але його мама його сподобала, та й полюбилися. Нарешті і побралися обоє з мамою, полягали спати та й збалакалися, звідки він. Зачав він казати:

— Я не знаю свою маму. Мене як мама породила, та й пустила з водою в такім і в такім кошику. Один мельник мене знайшов і виховав мене як свого, та й не знаю, де моя мама або тато.

Вислухала вона і каже:  

— То я твоя мама.

   А він як учув, та й застив, узяв та й пішов світом. Іде, приходить над воду, дивиться: рибаки ловлять рибу. Приїхали рибаки до берега. Він підійшов до них і зачав балакати. І каже рибакам:

— Чи нема де якого місця для мене?

Кажуть рибаки:

— Є тут такий склеп.

Він каже:

— Завезіть мене до того склепу.

   Взяв один старий рибак і завіз його туди, відкрив, а він каже до рибака:

— Замкніть і киньте ключ у воду.

   Той рибак так зробив, кинув ключ у воду і поїхав додому. Той там у склеп лиш прийшов, стався столик і на нім пару хліба і книжка. Сідає той коло книжки і читає, хліб ріже і їсть. А хліб на місці знову з’являється. Був він там двадцять, тридцять літ або і більше.

   Тоді в тім краю умер папа. Як умер, таку сейму зробили, що той буде папа римський, кому свічка засвітиться сама в руках. Пробували кожний, нікому не хотіла засвітитися. Нагадали за того, що є десь на водах у такім склепу. Приїхали там, нема ключа. Але тої днини пішли на рибу сини того рибака, що його замкнув там. Той рибак як його замкнув, та й ще один тиждень видів, та й осліп. Сини пішли на рибу та й піймали тільки одну рибу. Розрізали ту рибу, найшли в ній ключ від того склепу. І кажуть татові:

— В цій рибі є якийсь ключ.

А тато каже до сина:

— Подай сюди його.

   Лиш взяв у руки та й прозрів, пішов і відкрив склеп і випустив того хлопця. І прийшов той там, де вибирали папу. Як прийшов він, дали йому свічку в руки, і засвітилася йому сама в руках, і він став папою.

повернутися до: Українські народні казки⇒