Рак – неборак і його вірна жінка
Рак – неборак і його вірна жінка
Це було тоді, коли раки уміли свистати. Жили дід та й баба, а в них було три доньки — одна гарніша від іншої. Якось баба сказала найстаршій:
— Ану, візьми коновку та принеси води…
Дочка взяла коновку, зачерпнула з кринички води і хотіла йти, але рак-неборак – хап за коновку й не пускає. Дівчина у крик:
— Пусти мене, раче-небораче!
— Не пущу, мусиш бути моєю жінкою.
— Ніколи у світі я не буду жінкою клишоногого.
Рак-неборак потягнув її у воду. Баба почекала трохи, а потім каже середущій доньці:
— Найстарша дочка десь пропала. Візьми другу коновку і принеси води, бо обід треба варити.
Середуща пішла. Зачерпнула водички, але не встигла витягнути, бо рак-неборак – хап за коновку й не пускає.
— Пусти мене, раче-небораче, бо мама буде сварити. Обід треба варити.
— Як підеш за мене, то пущу…
— Ні, я вийду за гарного хлопця, а не за якогось кривоногого рака.
Рак-неборак – сіп її, й дівчина впала у криницю. Баба вже розсердилася:
— От біда, які вони ледащі, мабуть там заснули… А найменша каже:
— Я піду, мамо, й принесу водички.
— Іди, але не сиди там довго…
Пішла до криниці, зачерпнула води. Рак-неборак схопив за коновку і не відпускає. Дівчина закричала:
— Ти що, сказився? Ану, пусти, бо мені тут ніколи сидіти!
Рак-неборак відповів:
— Як віддашся за мене — пущу, а як ні — то ні.
— За тебе? А ти будеш мене вірно любити?
— Буду, дівчино!
— Добре. Я вийду за тебе, але скажи, де мої сестри.
— Вони на толоці рвуть собі косиці.
Дівчина глипнула туди — а сестри справді на толоці збирають квіточки.
— Коли прийти сватати? — спитав рак-неборак.
— У неділю. Злагодимося і будемо чекати.
Найменша забрала сестер і пішла додому. Покликала маму й сказала їй на вухо:
— Рак-неборак прийде мене сватати. Обіцяла стати його жінкою.
— Хай приходить,— відповіла мати.
Настала неділя. На вулиці зібралися люди, бо хотіли бачити, як рак-неборак буде танцювати, ще такого не було! Чекають, чекають, а жениха нема. Почали сміятися:
— У рака-неборака криві ноги. Та ще він задкує, мабуть пішов у другий бік.
Але раптом земля задудніла. З'явилися легші на конях. Перед ними на білім коні їхав молодик у закосиченій крисані. Він розмахував топірцем, що блиснув діамантами.
Наймолодша дівчина була дуже рада. Леґінь зліз із білого коня. Вони увійшли в хату і посідали за столи. Засватали найменшу дочку — почали танцювати і співати. А потому молодий каже нареченій:
— Я маю бути раком іще один рік і три місяці. Чи будеш ти мене чекати так довго?
Молода відповіла:
— Так, буду чекати.
Молодий сів на коня — і тільки дим та нитка за ним.
Рак-неборак не забував про жіночку. Він кожного вечора приповзав до хати, скидав із себе шкарлупу і ставав людиною. Жінка не могла ним натішитися. Але одного разу він сказав:
— Я, жінко, трохи засну, а ти дослухайся. Як під вікном рак три рази свисне, то розбуди мене…
— Поспи, чоловічку, я буду добре пантрувати…
Жінка не спала — прислухалася до кожного шерхоту. Раптом почула свист. її почав ламати сон, але не піддавалася. Минуло трохи часу — хтось свиснув два рази. А жінку ще більше хилить до сну. І вона поклала голову на подушку, коло чоловіка. Вони так міцно спали, що й землетрус не розбудив би їх. Хтось під вікном свиснув три рази, але ніхто не чув.
Вже й сонце зійшло, пташки заспівали. Чоловік прокинувся, убрався в шкарлупу і сказав:
— Що ж ти наробила? Тепер шукай мене по світу — може, що знайдеш.
Рак-неборак поповз до кринички і пірнув у воду. Він більше не приходив.
Засумувала молодиця. І одного дня каже своїй матері:
— Злагодьте мені, мамо, торбинку з харчами — я піду шукати свого чоловіка.
І її зібрали у дорогу. Жінка попрощалася й пішла світ за очі. Ішла один день, другий… Цілий місяць. Питала всіх, де би то міг бути її чоловік, але ніхто не знав. Якось серед широкого поля здибала старого – престарого діда. Розповіла про свою журу и попросила поради. А дід відповів:
— Це може сказати лише Місяць. Він уночі дивиться на землю і знає, де що діється.
— Я його спитаю! — втішалася нараз молодиця.
— Та він тобі нічого не скаже. Треба просити його маму.
— А де її знайти?
— Підеш цією стежкою до Синьої гори. На тій горі хатка. Там і живе Місяцева мама.
Пішла до Синьої гори, стала під хату і — тут-тук у шибку.
— Хто там?
— Це я, прийшла до матері Місяця просити допомоги.
Двері відчинилися. Молодиця увійшла і поцілувала господині руку. А сльоза, що впала на руку старої, запекла вогнем. І мати Місяця сказала:
— О, у тебе, молодице, якесь велике горе. Вона все розповіла.
— Добре, жіночко, — мовила мати Місяця. — Над ранок син повернеться додому, і я запитаю про твого чоловіка.
Дала їй поїсти і сховала на ніч і накрила коритом під лавицею.
Коли розвиднялося, Місяць прийшов додому. Переступив поріг і каже:
— Мамо, а чому тут людським духом пахне?
— Тобі здається, сину. Мабуть, нахапався по світу всілякого сопуху.
Поставила перед ним яєшню, яка була зроблена із самих жовтків. Місяць поїв, ліг спати. А мати питає:
— Ти бачив, сину, жінку рака-неборака? Вона, бідна, блукає по світу і шукає свого чоловіка. Де тепер він є?
— Не відаю, мамо. Жінку може понести до нього хіба тільки Вітер.
Місяць захропів, а його мати підняла корито і каже до жінки:
— Підеш, молодичко, до матері Вітру. Стара Вітриха добра жінка і тобі зарадить, вона живе на другій горі.
Жінка прийшла до матері Вітру. Поклонилася низенько і припала до її руки. Коли цілувала, упала сльоза і обпекла господині руку.
— О, видно, молодице, в тебе на серці якийсь великий біль.
Жінка розповіла про своє горе. Вітриха зітхнула накрила молодицю під лавою коритом і стала чекати свого сина Вітра. Його довго не було — десь блукав світами. Як набігався й охляв, привіявся додому. Коли сів за стіл, мати йому каже:
— Бідна жінка рака-неборака залишилася одна. Ходить по світу і шукає свого чоловіка, але ніяк не може знайти. Ти не знаєш, де він може бути?
— Знаю, мамо. Якби молодиця була десь поблизу, то я б її поніс до рака-неборака.
— Вона — тут…— стара Вітриха підняла корито.
Молодиця поклонилася Вітрові. Той довечеряв і сказав:
— Виходь на подвір'я і сідай мені на плечі.
Летіли, летіли й, нарешті, долетіли до золотого замку.
Рак-неборак повзав у саду, який був обгороджений залізним парканом. Молодиця кинулась до нього і заплакала… Рак-неборак обняв її і теж заплакав від утіхи.
Старий змій, що царював у золотому замку, все те видів із вікна. Він тріснув від люті на тисячу шматків.
Рак-неборак назавжди зробився чоловіком. Він поселився з жінкою у золотому замку, і там довго жили-поживали, ніякого лиха не знали.
?