Розумна дівчина
Розумна дівчина
Було собі два брати — один убогий, а другий багатий. От багатий колись змилувався над бідним, що не має той ні ложки молока дітям, та й подарував йому дійну корову, каже:
— Потроху відробиш мені за неї.
Ну, бідний брат відробляв потроху, а далі тому багачеві шкода стало корови, він і каже вбогому братові:
— Віддай мені корову назад!
Той каже:
— Брате! Я ж тобі за неї відробив!
— Що ти там відробив, — як кіт наплакав тієї роботи було, а то таки корова! Віддай!
Бідному жаль стало своєї праці, не схотів віддати. Пішли вони позиватися до пана. Прийшли до пана. А панові, мабуть, не схотілося роздумувати, хто з них правий, а хто ні, — то він і каже їм:
— Хто відгадає мою загадку, того й корова буде.
— Кажіть, пане!
— Слухайте: що є в світі ситніше, прудкіше, миліше над усе? Завтра прийдете, скажете.
Пішли брати. Багач іде додому та й думає собі:
— От дурниця, а не загадка! Що ж є ситніше за панські кабани, прудкіше за панські хорти, а миліше за гроші? Моя корова буде!
Бідний прийшов додому, думав, думав та й зажурився. А в нього була дочка Маруся. Вона й питається:
— Чого ви, тату, зажурилися? Що пан казав?
— Та тут, дочко, таку пан загадку загадав, що я й не надумаю, що воно й є.
— А яка ж загадка, тату? — Маруся питає.
— Та така: що є в світі ситніше, прудкіше, миліше над усе?
— Е, тату, ситніше за усе — земля-мати, бо вона всіх годує й напуває; прудкіше за усе — думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш; а миліше за усе — сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а все покидає, щоб заснути.
— Правда? — каже батько. — Адже й справді так! Так же я й панові казатиму.
Другого дня приходять обидва брати до пана. От пан їх і питає:
— Ану, відгадали?
— Відгадали, пане, — кажуть обидва.
От багатий зараз виступає, щоб собі попереду поспішить, та й каже:
— Ситніше, пане, за усе — ваші кабани, а прудкіше за усе — ваші хорти, а миліше за усе — гроші!
— Е, брешеш, брешеш! — каже пан.
Тоді до вбогого:
— Ану, ти!
— Та що ж, пане, нема ситнішого, як земля-мати: вона всіх годує й напуває.
— Правда, правда! — каже пан. — Ну, а прудкіше що на світі?
— Прудкіше, пане, за усе — думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш.
— Так! Ну, а миліше? — питає він.
— А миліше за усе — сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а все покидає, щоб заснути.
— Так, усе! — говорить пан. — Твоя корова. Тільки скажи мені, чи ти сам це повідгадував, чи тобі хто сказав?
— Та що ж, пане, — каже вбогий, — є в мене дочка Маруся, — так це вона мене так навчила.
Пан аж розсердився:
— Як це? Я такий розумний, а вона проста собі дівка та мої загадки повідгадувала! Стривай же! На тобі оцей десяток варених яєць та понеси їх своїй дочці: нехай вона посадить на них квочку, та щоб та квочка за одну ніч вилупила курчата, вигодувала, і щоб твоя дочка зарізала трьох, спекла на сніданок, а ти, поки я встану, щоб приніс, бо я дожидатиму. А не зробить, то буде лихо.
Іде сердешний батько додому та й плаче. Приходить, а дочка й питає його:
— Чого ви, тату, плачете?
— Та як же мені, дочко, не плакати: ось пан дав тобі десяток варених яєць та казав, щоб ти посадила на них квочку, та щоб вона за одну ніч вилупила й вигодувала курчата, а ти щоб спекла їх йому на сніданок.
А дочка взяла горщечок каші та й каже:
— Понесіть, тату, оце панові та скажіть йому, — нехай він виоре, посіє цю кашу, і щоб вона виросла просом, поспіла на ниві, і щоб він просо скосив, змолотив і натовк пшона годувати ті курчата, що їм треба вилупитись з цих яєць.
Приносить чоловік до пана ту кашу, віддає та й каже:
— Так і так дочка казала.
Пан дивився, дивився на ту кашу та взяв і віддав її собакам. Потім десь знайшов стеблинку льону, дає чоловікові й каже:
— Неси твоїй дочці цей льон, та нехай вона його вимочить, висушить, поб'є, попряде й витче сто локіт полотна. А не зробить, то буде лихо.
Іде додому той чоловік і знов плаче. Зустрічає його дочка й каже:
— Чого ви, тату, плачете?
— Та бач же чого! Ось пан дав тобі стеблинку льону, та щоб ти його вимочила, висушила, пом'яла, спряла і виткала сто локіт полотна.
Маруся взяла ніж, пішла й вирізала найтоншу гілочку з дерева, дала батькові та й каже:
— Несіть до пана, нехай пан із цього дерева зробить мені гребінь, гребінку й днище, щоб було на чому прясти цей льон.
Приносить чоловік панові ту гілочку й каже, що дочка загадала з неї зробити. Пан дививсь, дививсь, узяв та й покинув ту гілочку, а на думці собі: «Цю не одуриш! Мабуть, вона не з таких, щоб одурити»… Потім думав, думав та й каже чоловікові:
— Піди та скажи своїй дочці: нехай вона прийде до мене в гості, та так, щоб ні йшла, ні їхала; ні боса, ні взута; ні з гостинцем, ні без гостинця. А як вона цього не зробить, то буде лихо!
Іде знов батько, плачучи, додому. Прийшов та й каже дочці:
— Ну що, дочко, будемо робити? Пан загадав так і так.
І розказав їй усе. Маруся каже:
— Не журіться, тату, — все буде гаразд. Підіть купіть мені живого зайця.
Пішов батько, купив живого зайця. А Маруся одну ногу вбула в драний черевик, а друга боса. Тоді піймала горобця, взяла ґринджоли, запрягла в них цапа. От узяла зайця під руку, горобця в руку, одну ногу поставила в санчата, а другою по шляху ступає — одну ногу цап везе, а другою йде. Приходить отак до пана в двір, а пан як побачив, що вона так іде, та й каже своїм слугам:
— Прицькуйте її собаками!
Ті як прицькували її собаками, а вона й випустила їм зайця. Собаки погнались за зайцем, а її покинули. Вона тоді прийшла до пана в світлицю, поздоровкалась та й каже:
— Ось вам, пане, гостинець. — Та й дає йому горобця. Пан тільки хотів його взяти, а він — пурх та й вилетів у відчинене вікно!
А на той час приходять двоє до пана судитися. От пан вийшов та й питає:
— Чого вам, люди добрі?
— Та от чого, пане: ночували ми обидва на полі, а як уранці повставали, то побачили, що моя кобила привела лоша, — один каже.
А другий чоловік каже:
— Ні, брехня, — моя! Розсудіть нас, пане!
От пан думав, думав та й каже:
— Приведіть сюди лоша й коней: до якої лоша побіжить, — та й привела.
От привели, поставили запряжені коні, а лоша пустили. А вони, ті два господарі, так засмикали те лоша, кожен до себе тягаючи, що воно вже не знає, куди йому бігти, — взяло та й побігло геть. Ну, ніхто не знає, що тут робити, як розсудити.
А Маруся каже:
— Ви лоша прив'яжіть, а матерів повипрягайте та й пустіть — котра побіжить до лошати, то та й привела.
Зараз так і зробили. Пустили їх — так одна й побігла до лошати, а друга стоїть.
Тоді пан побачив, що нічого з дівчиною не поробить, і відпустив її.
