Розумний хлопець Іванко

   Жив бідний чоловік, що мав одного хлопчика Іван­ка. Чоловік умер, умерла і його жінка. Хлопчик залишив­ся сиротою, і сільський староста узяв його до себе служити. Іванко доглядав на толоці худобу.

   А тим часом один граф потрапив у біду: пішов купати­ся у глибоку воду, і раптом обвився йому довкола шиї страшний гад і заговорив людським голосом:

— Ти будеш мій кінь і мусиш мене носити!

   Граф дуже налякався. Думає: «Ну, що тепер чинити? Як позбутися цієї біди?» А гад каже:

— І не думай мене якось убити! Бо коли хтось лише спробує мене зачепити, то я тебе нараз ужалю, і тої ж хвилини буде тобі кінець.

   Зажурився граф. Пустився по світу, по всяких ворожках, аби помогли його біді, щоб зняли гада з шиї. Ходив, блу­кав, але даремно. Ніщо не помогло.

   Одного дня нещасний граф проходив через поле, де сільські хлопці скотинку пасли. Між ними був і сирота Іванко. Хлопці саме гралися: бавилися так, що Іванка ви­брали за старосту, а одинадцять інших — волосманами – божениками. Староста й урядовці якраз правили суд…

   Граф зі страшним гадом на шиї пройшов собі мимо — навіть не глянув у їх бік, такий був зажурений. Тоді Іванко наказав своєму волосманові:

— Ану, побіжи за ним і приведи його сюди.

Хлопчик побіг до графа і каже:

— Пан староста вас кличе.

   Граф дуже здивувався, але послухав хлопчика й вер­нувся з ним до гурту.

Іванко почав грізно:

— Що ви за чоловік? Чому пройшли біля сільського уряду і не поклонилися?

Граф зняв шапку й поклонився. Тоді Іванко мовив до гада:

— А ти чого вчепився за цього пана й не злізаєш?

— Пан — мій кінь, — відповідає гад, — мусить мене носити.

— Ну, раз так, вас треба розсудити. Дивіться, тут стоять одинадцять волосманів, а я, дванадцятий, вибраний за старосту.

— Що ж судіть…

— Та будемо, але наперед злізай із чоловіка, бо на коні нікого не судять…

   Поки гад розкрутився з графової шиї і сповз на землю, Іванко шепнув хлопцям:

— Як свисну — палицями гада!

Хлопці поставали в палицями довкола, а Іванко почав суд:

— Скажи, ти сам виліз на цього чоловіка, чи тобі хтось повелів?

— Я сам… Нема такого, аби мені наказував!

— Якщо ти самовільно це зробив, то будеш покараний. Іванко свиснув, і дванадцять палиць гупнули по гадиськові. Він одразу скрутився і здох.

   Граф дуже зрадів. Красно подякував усім, записав їх імена і прізвища, номери їх хат. Каже:

— Я би вас обдарував тепер, але із собою не маю нічого. Я про вас не забуду!

   Попрощався і пішов додому. Дома запряг коней, наси­пав у віз грошей і повіз у те село. Питає людей:

— Де тут живе староста?

Йому кажуть: там і там. І показали двір, куди завертати.

  Старости вдома не було, лише його жінка. Вона попро­сила графа зачекати. Невдовзі староста прийшов, але не той, що судив графа. Граф вийняв свій записник, подивив­ся запис і сказав:

— Так і так його зовуть. Таж це мій слуга! — здивувався староста.

— А де він?

— Там, де завжди, — на толоці, з худобою. Та зараз Буде тут…

Скоро прийшов з худобою Іванко.

— Оцей, оцей мене врятував! — вигукнув граф, потім обняв хлопця і обцілував. – А де твої боженики?

   Закликали інших пастушків, і граф усім дав багато грошей, а найбільше Іванкові. Та Іванко не захотів брати:

— Нащо мені гроші?

Граф чудується і питає:

— Хлопче, що ти за один?

Іванко розповів:

— Мої батько та мама повмирали, а я зостався си­ротою і найнявся служити у старости.

— Тоді ходи служити до мене! У мене будеш за свого!

— Піду, коли дослужу у свого господаря, — погодився Іванко.

   Хлопець мав зі старостою договір. Як вислужив три роки, то дістав три срібних. Тоді зібрався і пішов до графа.

   Йде, йде і по дорозі стрічає жебрака — голодного, обі­рваного, босого.

«Ба що би подати цьому бідоласі?» — думає собі.

Вийняв один срібний і дав жебракові.

   Йде, йде — І знову зустрічає одного жебрака. І тому дав срібний.

   Пішов далі, а йому назустріч — ще якийсь каліка, «А цьому що дати? — говорить хлопець із собою. — Залишився в мене один срібний. А, дам і того!..» І дав останнього гроша.

Але то був не простий жебрак, а дід – чарівник. І спитав Іванка:

— Куди ти йдеш, хлопчику?

— Йду, діду, служити до графа.

— Я тобі щось пораджу, — каже чарівник. — Як ви­служиш, нічого не проси, лише камінець, що лежить у городі між косицями. У тому камінці знайдеш собі одежу, шаблю і рушницю. Як оту одежу одягнеш на себе, не буде тебе брати ні шабля, ні куля. А твоя шабля така: що за­гадаєш — то зрубає. І рушниця теж: куди собі поду­маєш — туди поцілить.

   Іванко подякував, відкланявся жебраку й пішов. Прийшов до графа і почав у нього служити. Як відслу­жив три роки, граф його питає:

— Ну, що хочеш, Іванку, за свою вірну службу?

— Нічого не хочу, лише камінець, що лежить у городі між косицями.

— Камінець я тобі дам і так…

— Мені так не потрібно. Дайте мені за службу, а більше я нічого не хочу.

   Граф погодився. Іванко знайшов у косицях той камінь, розбив його й вийняв одежу, шаблю та рушницю. Одежу одів на себе, рушницю кинув на плече, а шаблю в руку й пішов в дорогу.

Граф просить його:

— Не йди нікуди, будь моїм, я тебе дам вивчити на пана…

— Але я лише біля худоби люблю бути, — відказує Іванко.

— То будь біля худоби. Лише моя худоба пасеться в полонині. Там половина — толока, а половина — косови­ця… Я би не хотів тебе пускати на ту полонину, бо скільки слуг туди не ходило, ніхто живим не повернувся. Худоба залишається, а пастух зникає.

— Не бійтеся за мене, я не пропаду. Я піду на полонину, а як будете мене потребувати, то пришліть за мною…

— Добре, я пришлю… Але дуже боюся за тебе, бо то якась страшна полонина. Дві ночі людина ще якось перебуде, а третьої ночі приходять чорти й задушують че­лядника. Боюся, щоб не знищили й тебе. Ой, міг би ти піти до школи, вчитися…

— Не журіться мною, — відповів Іванко і пішов на полонину.

   Минув день, другий, третій. Увечері хлопець загнав ху­добу до кошари, а сам зайшов до хижі, сів на лавицю й чекає.

   Настала північ. Рівно о дванадцятій годині двері відчи­нилися і на порозі став високий чорний чоловік. Він за­кричав на хлопця:

— Ну чуєш, як худоба ричить у кошарі? Йди негайно до корів, бо переколються рогами!

— Я не вийду, — відповів Іванко.

— Спасай свою худобу, бо як пропаде, то тебе повісять!

— Ану, тихо, чорте! Я тобі сказав, що не вийду. Це ти так зробив, що худоба ричить і колеться рогами.

   Нечистий дуже розсердився і почав страхати хлопця. Страхав його доти, доки десь далеко не заспівали півні.

   На другу ніч чорт знову напустив на худобу страх і вона дуже ричала. Але Іванко то знав і не вийшов. Опі­вночі нечистий відчинив двері й каже: Йди в кошару, бо худоба гине! Іванко відповів:

— Будь проклятий, я вже тобі казав, що з хижі не вийду. іди собі геть я тебе не боюся!

   Чорт почав наближатися, щоб його схопити, але хло­пець крикнув:

— Не підходь, бо порубаю тебе на шматки?..

   Тоді до хижі почали лізти інші чорти. Налізло їх багато і всі грозять Іванові, виганяють геть.

Але заспівали півні, й нечиста сила зникла.

   Настала третя ніч. У кошарі худоба почала дуже ри­чати, кидати собою. Чорти увірвалися до Іванової хижки. Скрегочуть зубами і насуваються на хлопця, щоб його розірвати. Але він витяг шаблю, завертів довкола себе — і чорти бояться приступити. По півночі налізло їх ще біль­ше і всі рвуться до хлопця. Рев, крик — страшно слухати.

   Дивиться Іванко на нечисту силу, дивиться і бачить: один чорт побілішав. За якісь хвилини вже й інші почали біліти. Дивиться — й ті дванадцять чортів, що зайшли по півночі, вже так побіліли, що в них лише зуби лишилися чорні.

   Заспівали півні, а чортам і зуби побіліли. Високий чорт, старший межи ними, підбіг до Івана, поцілував його і сказав:

— Ну, полонина вже твоя. Передаємо її тобі, якщо ти такий мудрий.

   І нечисті духи зробилися людьми — як були колись, а Іван став царем полонини і жив собі добре — доглядав худобу й господарював.

   А граф думав, що хлопець пропав, і послав свого слугу подивитися, що з ним сталося. Слуга знайшов Івана живим і здоровим і поспішив додому сказати про це графові. Той дуже зрадів і запросив Івана до себе.

   По дорозі до графа хлопець зустрів бабу, яка несла в руках трохи муки, що зажебрала. Раптом подув дуже сильний вітер і розвіяв бабину муку. Бідна вдовиця запла­кала:

— Чим я тепер нагодую голодних дітей? Зажебрала собі трохи муки — та й ту вітер розвіяв.

   Іванко пожалів нещасну вдовицю і написав письмо. Лівою рукою вписав золоті букви й пустив на вітер. Хло­пець написав вітрові, щоб з'явився на суд. Будуть його судити за те, що розвіяв у бідної жінки зажебрану муку.

Про це сказав Іванко і графові.

   Граф наказав суддям з'явитися ранком о сьомій годині. Судді зійшлися й шепочуться, усміхаються:

— Ну, сьогодні буде смішний суд!

— Будемо судити вітра… ха… ха… ха!..

   Минула і восьма, а вітра немає. Судді вже регочуть над Іванком, що сів собі на першому місці. Показують пальцем і на бабу, яку хлопець запросив на суд.

   Та коли настала дев'ята година, раптом вікно відчини­лося, і вітер залетів і сів на стілець. Зробився він старень­ким чоловіком з довгою золотою бородою. Каже Іванові:

— Ну, чого ти мене кликав?

— Покликав я тебе на суд, бо ти розвіяв від цієї жінки – вдовиці й ту жменю муки, що зажебрала…

— Я мусив розвіяти, бо туди мене вела дорога.

— Ну, якщо тебе туди вела дорога, то заплати жебрачці три срібні за муку і три нам за суд. Аби ти знав надалі, як віяти.

   Дідо з довгою золотою бородою витяг три срібні й віддав бабі, а три срібні положив на стіл за суд і через вікно ви­летів.

Судді лише переглянулися.

   «Та що це за хлопець? Якийсь простий пастух, а може наказати вітрові», — думають собі.

   А Іванко, як закінчився суд, узяв торбу і знову пішов на полонину до худоби. Та слава про нього, як про найсправедливішого й наймудрішого суддю розійшлася по цілому світі.

   Якось один цар і той граф, що в нього Іванко служив, сиділи за столом і гостилися. Цар хвалився своєю доч­кою:

— Моя донька така хитра, що нема на світі чоловіка, аби вона його не обдурила.

— Але мого вівчаря не обдурить, — каже на те граф. — Він такий правдивий, що радше вмре, а правди не втаїть.

— Та б'ємося об заклад: моя донька так його обдурить, що він правди не скаже. Якщо я програю — даю своє цар­ство, а якщо ти — даєш свій маєток.

— Згоден.

   Так цар і граф побилися об заклад. Царівна одяглася в одежу лісника і пішла на полонину до Івана.

— Чи ти не прийняв би мене переночувати?

— Чому ні? Ночуй.

   Царівна роздяглася і лягла на сіно. Лише тепер Іванко помітив, що то не лісник, а прекрасна дівчина. Він шмат­тям перегородив вівчарську колибу на дві половини, аби дівчина не ганьбилася.

   Але царівна вночі просунула ногу попід перегородку й поклала на хлопця. Іван відсунувся і ліг на другий бік. А Царівна знову поклала ногу на легіня. Доти його драж­нила, доки не скорився.

   Уранці царівна прикинулася хворою. Іван злякався: Та що його робити? Як тобі допомогти?

— Я маю таку гадку, що якби ти зварив мені печінку золоторогого бика, який водить стадо в полонині, мені ста­ло би легше та й видужала б.

— Заріжу бика… аби лише тобі допомогло!

   Іванко зарізав золоторогого бика, зварив з нього пе­чінку і приніс царівні.

Дівчина піднялася, з'їла пару кусочків і каже:

— Уже стало краще. Якби ти мені приніс і золоті роги, то я цілком була би здоровою.

— Нащо тобі ті золоті роги?

— Вони дуже красні. Я буду на них дивитися. Іван зняв із голови бика золоті роги і передав дівчині.

Вона схопила роги — і тікати додому.

   Тим часом цар і граф скликали багато панства, аби були свідками — хто з них переможе.

   Тільки царівна передала батькові золоті роги, той в радості аж руками сплеснув:

— Ну, пане графе, а тепер побачимо, який чесний твій вівчар.

   Граф зажурився, бо подумав, що Іван побоїться сказати всю правду — не зізнається, що дівчина його обдурила і що він для неї не пошкодував зарізати чудесного бика.

Опустив голову хлопець, зрозумів, що дівка звела йога.

   «Що буде? — думає собі. — Що скаже граф, коли золоті роги побачить у дівчиська? Що я відповім, коли запитає? »

   Та довго не думав, а встромив палицю в землю, повісив на неї свою торбу, надів шапку і стало опудало схоже на нього. Поклонився тому та й став з ним до бесіди:

— Добрий день, Іване!

— Доброго здоров'я, пане!

— Ну, що нового, Іване?

— Ой, недобре, пане, бо вбив ведмідь вашого золото­рогого бика.

— Недобре, Іване. А де ж тоді печінка з бика? «Ні, — думає хлопець. — Граф мене одразу зловить на брехні. Треба інакше мудрувати». І знову поклонився:

— Добрий день, Іване!

— Доброго здоров'я, пане!

— Що нового, Іване?

— Ой, недобре, пане,золоторогий бик спіткнувся, впав у вогонь і згорів на попіл.

— Недобре, Іване. Якщо бик згорів, то де золоті роги?

Покрутив хлопець головою:

«І отак не збрешеш, треба казати правду».

І третій раз поклонився палиці:

Добрий день, Іване!

Доброго здоров'я, пане!

— Та що нового, Іване?

— Ой, недобре, пане, бо прийшла омана та й обманула Івана — він золоті роги дав, бо солодку нічку мав.

   Іван надів шапку, одягнув на себе одежу, взяв у руку палицю й пустився в дорогу.

Царі, королі, графи вже його чекали. Поклонився:

— Добрий день, панове!

— Доброго здоров'я, Іване! Ну, що скажеш нового?

— Недобре, панове, бо прийшла омана та й обманула Івана — він золоті роги дав, бо солодку нічку мав.

Граф з радощів вигукнув:

— Не біда, Іванку! Дуже добре, синку! Ти виграв ціле царство!

І розповів хлопцеві, як заклався із царем.

   Так Іван, що завжди казав правду і був наймудрішим, найсправедливішим суддею, сів на царське місце.

   Цар аж скуб волосся на голові, трохи не здурів, що му­сив передати слузі державу й видати за нього доньку.

   А молоді зіграли весілля й жили – царювали, доки не по – вмирали.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒