Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Щастя одного бідняка

Щастя одного бідняка

   Десь під горами, під лісами жив бідний чоло­вік. Від першої жінки у нього був син, а від дру­гої була в нього донька. Дітвак, котрий зостався без матері, мусив ціле літо пасти на сільській толоці корову й бичка. Мачуха не да­вала йому нічого їсти, окрім сухого хліба, і хлопець під осінь уже геть ослаб, бо голод дуже його змучив. А мачуха з донькою, як виби­рався чоловік із дому, все мали гостину.

   Одного разу хлопчик гірко плакав, потім сумно згадував свою рідну матір, бо вона, хоч не кожного разу, давала до хліба сиру чи соло­нини, а голодом його не морила, а мачуха, як видно, хоче із світу звести. І знову бідний си­ротюк залився сльозами. А бичок, якого він попасував, заговорив до нього:

— Чого ти, хлопчику, так плачеш?

— Ой, чи скажу тобі, чи ні, ти в моєму горі не поможеш.

— А як поможу? — відповів бичок. — Лиш розкажи, через що ти плачеш, яка в тебе біда.

   Дітвак розповів, що мачуха його морить го­лодом і він так ослаб, що ледве може ходити.

— Ну, як у тому вся біда, не плач! Підійди до мене, викрути мені з голови ріг і встроми у землю.

   Хлопець послухав, зробив те, що йому сказа­ли, і видить, що на розі з'явився красненько застелений стіл, а на столі повно усяких смач­них страв. Він дуже зрадів і досита наївся, бо на столі були такі страви, яких іще ніколи не знав та й про які не чув.

   Другого дня учинив так само та й гостився потім кожний день. Дійшло до того, що хлоп­чина, вирушаючи з худобою на толоку, не за­хотів брати від мачухи хліба. То мачусі нараз незлюбилося, і вона послала доньку подиви­тися, що їсть дітвак на полі.

   А хлопець тільки вибрався на толоку — викрутив ріг із голови бичка і так, як перед цим, добре погостився. Дівка все те виділа і до­ма розповіла матері, яким дивом хлопець готує собі страви, та й такі, що їх вона й не виділа, відколи живе! На те мати мовила, що вона вже знає, як тут діяти.

   Коли її чоловік вернувся додому, нараз на­мовила його, аби продав бичка, бо одного не варто держати. Ліпше замість нього хай ку­пить теличку, від котрої можна чекати при­плоду — мати якийсь толк, і чоловік дав се­бе намовити.

   Почув про те хлопчина, пішов у хлів і став гірко плакати. Бичок увидів його сльози та й звідає, що сталося, чому він знову плаче.

— Як мені не плакати, — відповідає хло­пець, — коли батько вже продав тебе одному м'ясникові.

— Через таке не плач, — сказав йому би­чок. — Лиш попроси отця, аби тобі дозволив повести мене до того м'ясника.

   Старий не заперечував. Дітвак узяв бичка за мотуз та й повів із дому. Вийшли вони за село, і бичок каже хлопцеві:

— Ану оглянься, хлопчику, чи хтось не ди­виться за нами.

Не видно нікого, — відповів дітвак.

— Ну, то сядь на мене.

   Він сів на бичка. Тоді бичок знявся аж у небо і летів, як вітер, доки не сіли на одному прекрасному лузі. Хлопець ступив на траву, відкрутив ріг із голови бичка й увіткнув у землю. Появився застелений стіл, а на ньому пов­но усяких смачних страв.

— Ну, хлопчику, — озвався бичок, — ти собі їж-пий, потім відпочивай, а я доти мало попа­суся.

   Та що сталося? Бичок напасся грубого осоту, і з нього відразу став страшний бичище. Тоді каже хлопцеві:

— Ну, сідай на мене і добре держися, бо те­пер полетимо через мідну хащу. Але міркуй, аби не зламав жодної галузки. У тій хащі ле­жить величезний мідний бичисько, і якщо ти зламаєш галузку, він нараз появиться, а тоді не знаю, що там буде з нами, чи я буду годен його побороти.

   Хлопець дуже пильнував, але ненароком зламав одну галузку. І тоді як заревів мідя­ний бичисько — аж хаща затряслася. І каже бик хлопчині:

— Швидко біжи до дерева, вихопи ніж і дер­жи над серцем. Як увидиш, що я впав на пе­редні ноги і рию носом землю, можеш себе вбити. 

   Прибіг мідяний бичисько, і вони зчепилися у лютому гніві. Та хлопців бик чудом поборов свого супротивника.

   І знову сів дітвак на нього верхи, і знову ле­тіли, доки не дісталися до срібної хащі. Тут натрапили на срібного бика, та хлопчиків бик зборов і того. Далі подалися у золоту хащу. Там відбулася така сама бійка. Хлопчиків бик, що переміг, тепер уже лишав дітвака. Перед тим, як піти геть, він сказав, що незабаром сю­ди приїде цар, котрий візьме дітвака до себе служити. А ще бик дав хлопчині три різні вуз­дечки — мідну, срібну і золоту — та й пояс­нив, що з ними робити.

   І справді, на дорозі скоро показалася карета, в якій сидів дар. Він увидів пастушка й поду­мав: «Який красний хлопчик!» І почав казати:

— Чом не пішов би ти зі мною, синку? Я би тебе узяв за слугу.

   Хлопець радо прийняв те запрошення і сів у карету. Дома цар поручив його садівнико­ві — хай учиться доглядати сад. Почали сади­ти молоді деревцята, і діло пішло так, що по­садив садівник — із того котре прийнялося, а котре і ні; а що посадив хлопець — прийняло­ся все, та й доки він садив один саджанець, другий уже зацвітав. Що й казати, старий са­дівник дуже радів тому:

— Тепер трьом царським донькам кож­ного дня зможемо робити букети і все з інших квітів!

   А тоді був, звичай, що кожної неділі цар і йо­го челядь ходили до церкви. Одного разу най­молодша царівна захворіла і не пішла до цер­кви. Вдома залишився і хлопець-садівник. Ко­ли він зостався сам, потряс одним кантарем, і нараз там з'явився мідногривий кінь, що при­ніс мідну шаблю і красне плаття. Хлопець ско­чив на коня і цілий сад потоптав кінськими копитами. Найменша царівна все те виділа із вікна па­лацу. Повернувся старий садівник, увидів, що сталося у його саду, і — до дітвака. Той лежав у теплиці і прикинувся, що спить. Старий по­бив хлопчину за те, що він так погано доглядає сад.

   На другу неділю молода царівна знову ли­шилася в палаці, але цього разу не через хворобу, а хотіла видіти, що буде робити хлопець садівник. Він осідлав срібного коня і стоптав красні саджанці кінськими копитами. Садів­ник побачив, як усе спустошено, і, звичайно зно­ву побив хлопця.

   Третьої неділі дітвак уже носився по саду на золотогривому коні і так само поламав деревцята кінськими копитами. І кожного разу най­менша царівна дивилася з вікна. Вона виділа, як хлопець робив у саду шкоду, але помітила і те, що сад став по цьому у сім разів красиві­шим, як був. Тоді найменша царська донька не сказала нікому нічого.

   Але минув час, молоді царівни стали відда­ницями, а наш дітвак — легінем. Цар вирішив, що усіх трьох доньок віддасть за одним разом, бо найстарша вже йому сказала, що хоче вий­ти заміж. Царівна, котрій дуже кортіло від­даватися, зазвідала найменшу сестрицю, чи не хотіла би й вона мати чоловіка. Дівчина не пе­речила. І всі три сестри дали знати, що вони би уже віддавалися. Це дуже потішило старого царя, і він дав зробити три золоті яблука та три золоті бублики. Потім оголосили, що цар має трьох доньок, які на виданні й запрошує моло­дих людей, аби вони приходили сміливо до царського палацу на оглядини, і почали при­ходити принци, герцоги й паничі — подивити­ся на сестриць-відданиць.

   Наймолодша із дівчат поставила умову, що вона віддасться лише в тому разі, як на її огля­динах буде вся при двора челядь.

   Цар дав усім трьом донькам по одному зо­лотому яблуку й по одному бублику і сказав, що кожна подарує їх тому, кого собі вибере.

   Женихів поставили у ряд. Старша пройшла­ся уздовж ряду і вибрала собі молодого прин­ца, середуща пройшлася так само і теж вибра­ла принца. Тепер було діло за меншою донь­кою. Вона пройшлася уздовж ряду і помітила, що одного з придворних челядників не видно на оглядинах. Тоді нагадала про свою умо­ву — аби була присутня вся челядь, інакше відмовляється вибирати собі жениха. На огля­динах, звичайно, не було сироти-садівника. Та й як він міг бути? Його не брали й до рахунку в царському дворі. Тому ніхто навіть не збагнув, кого ще немає на оглядинах.

   Царівна заявила, що вона не видить сироту-садівника. Слуги нараз побігли у сад і привели хлопця — поставили в ряд до женихів. Мо­лодша царська донька пройшлася уздовж ря­ду і віддала своє золоте яблуко та золотого буб­лика якраз тому хлопцеві.

   Увиділа це царська родина і дуже розгніва­лася. Царівні докоряли: що вона думає собі та що наробила? Тут стоять молоді принци,чо­му не вибирає когось із-поміж них? Цар і ца­риця почали погрожувати доньці, лякати її. Але вона усім відповіла:

— На кого дяку мала, того вибирала!

   Що вже було чинити? Справили весілля і повінчали всі три пари. Та цар дуже строго по­ставився до найменшої доньки і її чоловіка. Замість красних світлиць у палаці, відвів їм свинарник.

   Другого дня із знатними зятями старий цар зібрався йти на лови. Зять-садівник теж хотів піти. І він послав у палац жінку, аби попросила для нього якусь зброю і дозволу йти з царем на лови. Цар прогнав молодшу доньку раз, прогнав другий раз, а коли вона прийшла про­сити втретє, дав їй зовсім іржаву рушницю.

   З тією зброєю зять-садівник по­дався на лови, але не смів стати в ряд із принцами, а полював сам. Він застрілив трьох зай­ців, а потім розклав ватру, випік собі на вогні зайчатину й поїв. Принци не застрілили нічо­го. Натрапили на садівника і глузливо зві­дають, аби розсердити його:

— Ну, що ти застрілив?

— А ви що застрілили?

— Ми — нічого.

— Ну, видите, а я вбив двох зайців.

Принци нараз почали просити, аби віддав їм отих зайців.

— Добре, — сказав садівник, — дам вам двох зайців, але дасте мені за них свої золоті яблука!

   Принци віддали йому свої золоті яблука і понесли додому по зайцеві. У царському замку на них уже чекала велика вечеря.

   А зять-садівник повернувся у свинарник із зо­лотими яблуками і подарував їх своїй жінці. Вона дуже зраділа, бо такий дарунок трапля­ється нечасто.

   На другий день знову були лови. Зять-са­дівник застрілив дві сарни, але принци відпросили й те — віддали йому взамін свої золоті бублики.

   Третього дня садівник застрілив двох ведме­дів, а принци — нічого. Увиділи його коло ват­ри й один одному шепнув:

— Тут уже хоч як, а мусимо видурити в нього і тих двох ведмедів!

   І стали торгуватися із садівником — що би він просив за двох ведмедів?

— Я не прошу нічого, — відповів їм садів­ник, — бо, слава богу, маю всього доста. Раз на те пішло, дозвольте, аби поставив на ваших хребтах печатку.

   Принци на догоду один одному дали йому дозвіл. Зять-садівник уже був готовий до тої роботи. Він поставив печатку на хребті спершу одному, потім другому. Тоді віддав їм обох вед­медів. Принци понесли їх з великою радістю і гордістю старому цареві. А той дуже похвалив зятів, що ходили на лови недаремно.

   Та скоро світ обернувся так, що на царя пі­шов сусідній цар, а старий не мав великих сил, аби воювати. Молодший зять послав свою жі­нку, аби йому випросила в батька шаблю і коня, бо й він хоче іти на війну. Дуже тяжко вдалося царівні вблагати старого — він дав садівни­кові якусь іржаву шаблю і показав на купу гною, де лежав заслаблий кінь, — мовляв, того дохляка може донька повести для свого чоло­віка.

   Зять-садівник вдячно взяв і те, що йому вді­лили, і подався на коні за військом. В одному місці слабий кінь застряг у болоті й геть заля­пав господаря. Як увиділи це цар і його зяті-принци, то страшенно висміяли хлопа й зали­шили його там у мочарі. Садівникові й не вда­лося витягнути коня із болота. Тоді потряс мід­ним кантарем — і перед ним з'явився мідно-гривий кінь, що приніс для господаря мідну одежу. Садівник взяв її на себе, скочив на мідногривого і не тільки догнав своїх родичів, а й лишив позаду. Дарма вони гукали за ним, просили зачекати — і поскакати разом. Принци не впізнали, що то пронісся швагер.

   А витязь прискакав на поле бою і порубав усе вороже військо. Коли зяті-принци добралися туди, то увиділи, що воювати ні з ким. Зять-садівник поскакав назад до свого слабенького коня, що застряг у болоті, і, коли принци переможно поверталися додому, він усе ще бідував там із дохляком. Ей, як втішно сміялося панство із бідного родича, а ніхто не допоміг.

   На другий день сусідній цар знову викликав їх битися. Цього разу хлопець-садівник поска­кав на поле бою на срібному коні, у срібній оде­жі. І знову він розбив вороже військо.

   Третього дня той витязь з'явився перед воро­жим табором на золотім коні, у золотій одежі. І втретє він переміг противника. Але тепер за­чекав царя і його зятів-принців, бо мав пора­нений мізинець. Цар, як увидів, відірвав шма­ток із своєї хустки і перев'язав пораненого пальця. Та золотого витязя ніхто не впізнав. Коли цар із принцами вертався додому, зять-садівник знову тягався у мочарі з конем-дохляком.

   У царському палаці була дуже велика гости­на. На радощах згадав старий цар і наймолод­шу доньку, бо як би там не було, а то — його дитина. І послав він до неї слугу, аби по­кликав її й зятя на царську гостину.

   Слуга пішов за ними у свинарник і зазирнув крізь ключову дірку. Він увидів, що чоловік спить, рука у нього звисла, а з одного пальця покапує кров у підставлену миску. А жінка со­бі сидить і підкидає вгору три золоті яблука. Слуга побіг назад, до царя, і доповів, що видів. Цар не повірив хлопцеві, вдарив його по лицю і негайно послав у свинарник іншого слугу. Другий слуга доповів те саме, лише цього разу молодша царівна підкидала бублики. Розгні­ваний цар дав і йому ляпаса. Але коли з по­дібною звісткою повернувся і третій слуга — то вже було занадто. Тепер старий пішов туди сам, аби на власні очі пересвідчитися в тому, що почув від слуг. Зайшов у свинарник, ди­виться — все правда. Донька підкидає собі три золоті яблука і три золоті бублики. А на мізин­ці зятя він одразу впізнав шматок хустки, якою після битви перев'язав поранений па­лець парадному витязю. І цар дав розказ при­вести обох — сироту-садівника і небогу донь­ку — до свого палацу. Закликав зятів-принців і звідає їх:

— А де ваші золоті яблука і золоті бублики?

Зрозуміли принци, що тесть не жартує і розповіли йому все.

А цар звідає далі, вже садівника:

— Що дали тобі ці принци за ведмедів?

— Нічого не дали, — відповів молодший зять. — Але я їм дав — поставив обом на хреб­тах печатки.

   Як то цар увидів власними очима, узяла йо­го страшенна злість. Нараз поставили внизу, посеред двору, дві шибениці, і цар сказав прин­цам:

— Раз ви таке дозволили, аби вам на царських спинах поставили печатки, то я тепер дам вам до них і мотузки!..

   А молодший зять-садівник дістав усе цар­ство. Він жив собі щасливо, у любові з молод­шою царівною, та й дуже любив усіх простих людей.

Отак, люди добрі, бідний хлопець став ца­рем. Бо щастя мав!

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар