Шепелява Марія

   Один багач із нашого села мав сина і доньку, що зва­лася Марія. Син як син, а донька… Зрідка вона виходила на вулицю, а на вечорницях і зовсім не з'являлася. І не тому, що дуже гонорилася, просто — шепелявила. Коли розкриє, було, рота, то парубки й дівчата повзають від реготу. Звикли казати, що в багатої дівки горба не видно. Та це не зовсім так. Минули вже роки, і Марії час був віддаватися, а старости до неї не приходили ні від замож­них, ні від бідних.

   Зажурилися старі. Цілими днями дивилися на свої на­буття і плакали, плакали… Перестали плакати тоді, коли бідний парубок із сусіднього села, якого звали Гнатом, од­ного дня прислав старостів. Ото було радості у хаті багача!

Гнат також приїхав, та не зайшов до хати, а заліз у ку­курудзу, що росла на городі.

   Старости сказали «добридень», посідали на лаву і, від­кашлявшись, почали своє:

— Ми були на полюванні. Уздріли там дуже файну сарну і хотіли зловити її. Але вона, молода й швид­ка, почала тікати — лісами, полями, селами. Ми за нею, за нею, а вона — аж сюди. Виділи, забігла до вашої хати. Тому прийшли просити, аби ви нам віддали сарничку.

   Щоб Марія щось не прошепелявила й не наробила смі­ху, мати поспішила:

— Іди, донько, принеси коновку води…

   А Марія тільки того й ждала: вона теж боялася, аби її щось не запитали.

— Ну, як, мамо й тату, віддасте ту сарну нашому мо­лодому мисливцеві? — провадили далі старости.

Мати відповіла:

— Донька зараз прийде. Хай вона мені скаже, чи хоче йти із нашої хати.

Старости чекають. А дівчини нема та й нема.

— Іди, жінко, глянь, де вона поділася, — мовив багатій.

   Мати вийшла. Прийшла до криниці, а її Марія сидить на цямрині та заливається сльозами.

— Чого ти, доню, плачеш?

— Та я плачу, бо віддамшя, і в мене буде дити­ночка. Вона моше зашлабнути і вмерти, І що я тоді вдію? Так мені шаль, так мені шаль!..

   Почувши ці слова, мати й собі почала ревіти. А багач сидів із старостами в хаті. Мовчали вони — то мовчав і він. Нарешті сказав синові:

— Ану піди до криниці ти: що вони — потопилися?

   Пішов син і видить, що коло цямриння мати з донькою ревуть, як перед кінцем світу.

— Чого ви плачете? — спитав.

Марія відповіла:

— Та я плачу, бо віддамшя, і в мене буде дити­ночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. Що я тоді вдію? Так мені шаль, так мені шаль!..

   Як почув брат про такі жалі, обняв сестру й маму і за­ревів ще дужче від них.

А багач собі сидів із старостами. Мовчали вони, то мов­чав і він. Нарешті встав і каже:

— Посидьте трохи, люди добрі, а я піду глянути, чи вони там, часом, не обкопують криницю, аби її принести до хати.

   Пішов багач і видить: жінка, донька і син обнялися і так гірко ревуть, ніби їм гроші за то платять.

— Чого плачете? — спитав.

— Та я плачу, таточку, бо віддамшя, і в мене буде дитиночка. Вона може зашлабнути і вмерти. І що, скашете, не шаль? Так шаль, таточку, так шаль! Що я маю робити?

   Багач не міг байдуже дослухати. Заревів разом з ними, аж листя на деревах зашелестіло.

   А старости сиділи самі в хаті. Чекали, чекали, а потім подумали, що багачі збиткуються з них, бо сватають їх доню за бідного парубка. Пішли до криниці. Там обняли­ся з усіма й ревуть, як воли!

— Чого ви плачете? — спитав Гнат, що вийшов з куку­рудзи.

Марія відказує:

— Та я плачу, бо як віддамшя за тебе, то у мене буде маленька дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмер­ти. І що тоді буде? Так шаль, так шаль!..

   Гнат посміхнувся і щось довго думав. А потім сказав:

— Я піду по світу. Як здибаю дурнішу від тебе, то, бігме, повернуся і ще раз пришлю старостів.

   Минули роки. Шепелява Марія зістарілася і посивіла, Гнат не приходив більше свататися.

повернутися до: Українські народні казки⇒