Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Шевчик – король

Шевчик – король

   Був один швець та мав одного сина. Але той син був дуже розпусний, пив дуже, бився. А тато його як уздрів, що він такий, та й нагнав його геть від себе. Взяв він та й пішов у світ.

   Іде він світом, іде. Прийшов він у другий край; іде лісом. Зайшов у лісі на поляну, дивиться, а на тій поляні ходить баба стара дуже. Та й приходить до ньому, та й каже:

— А ти що робиш тут, римарчуку?

А він каже:

— Відыгнав мене тато, а я пішов у світ.

Каже йому баба:

— На тобі дрючок залізний, важить цетнар, довбню таки цетнар, а кліщі півцетнара, та й ти іди в той ліс. А в тім лісі пасе вівчар вівці. Ти в нього наймися за підпасича. Там є змія, що він дає кожної днини по дві вівці тій змії, і ти її уб'єш. Як уб'єш ту змію, розкроїш змії голову, а в її голові знайдеш ключ. Той ключ від великої дуже столиці, що пішла під землю з людьми, зі всім. А ти тих людей викупиш з тої неволі. І там є ще дві панни царя тої столиці. Ти з молодшою оженишся, а цей цар, що в його лісі змію уб'єш, скаже тобі, аби з його донькою женився. Ти скажеш йому, цареві, що не хочеш. Він буде тобі давати грошей, коні з поїздом, а ти аби нічого не брав, бо ти знаєш, скільки ти цареві зробиш доброго. Той край, що він у нім, то тої змії, а цар змію за то годує. Вона його більше коштує, як той край вартий, бо цілий край не з'їсть на рік того, що вона сама.

Розповіла баба римарчукові все і каже:

— Іди, сину, хай тобі Ьог помагає.

   І пішов римарчук до того вівчаря. Прийшов та наймився в нього за підпасича.

   Пасуть оба з тим вівчарем вівці щоранку, щовечора, дають змії по дві вівці. Пасуть оба і дві неділі. Вівчар спустився на римарчука. Уже він сам давав змії вівці.

   Одного разу не давав римарчук змії їсти. Чекала змія цілий день, не давав. Вона взяла, полетіла до царя і повибивала всі вікна цареві. Прилетіла назад до своєї діри і сіла, а римарчук прийшов до діри. Змія вчула, виставила рот, гадала, що їй дають їсти. А римарчук кліщами за язик, довбнею в голову та й убив, розтяв голову, найшов ключ та й іде до царя. А цар уже послав жовнірів до вівчаря, чому не давав змії їсти, що повибивала вікна. Здибає римарчук тих жовнірів, пита­ється їх:

— Де ви ідете?

А вони кажуть:

— Ідемо до вівчаря, чому не давав змії їсти.

А римарчук каже до них:

— Повертайтеся назад до царя, я вже змію убив.

   Вернулися з ним назад до царя. А римарчук приніс із змії голову на знак цареві, що змії нема. Як цар уздрів, так утішився і каже римарчукові:

— Тепер будеш женитися з моєю донькою, коли ти такий міцний. Я посилав гармати і військо. Жовніри стріляли в неї. Вона як вихопилася із своєї діри та й побила стільки регіментів війська, а ти сам її убив, то тепер будеш моїм зятем.

А він каже:

— Я не хочу бути твоїм зятем.

Цар каже римарчукові:

— А чого ж ти хочеш?

— Я нічого не хочу.

— На тобі коні, поїзд, грошей.

— Я нічого не хочу. Зібрався і пішов.

   Приходить на те місце, де місто велике запалося, що в нім була столиця. Чекає до вечора. Перед опівноччю дивиться, а то місто виходить наверх на дві години. Дивиться римарчук, світло скрізь. Взяв та й іде до тої столиці.

   Прийшов, має ключ від тої змії, від тих самих палаців. Відімкнув, входить до покоїв, дивиться, а пани кажуть до нього:

— Тікай, римарчуку, на тобі їсти, бо як при­йдуть шатани, та й тебе рознесуть по кавалку.

   Взяла наймолодша панна, дала йому перстень з своєї руки на його руку та й каже йому:

— Іди завтра там на ту і на ту гору, там будуть два чорти ділитися, бо їм тато залишив бучок, капелюх і черевики. Бук такий, що якби ним махнув, то би всіх чортів побив. А капелюх такий, якби в нього убрався, то аби стільки було чортів, то би тебе не виділи. А черевики такі, якби в них взувся, то якби ступив, то сто миль, а якби скочив, то двісті миль. Бери ж та іди туди, якби міг то дістати, то би міг нас звідси і ціле місто викупити.

   Взяв римарчук і пішов, уже і не хочеться йому спати. Іде цілу ніч. Приходить до тої гори, дивиться. Лиш день зробився, а чорти уже є оба, правдуються, не можуть поділитися, бо оба хотять, аби дістали то все. Не можуть погодитися, беруть та й б'ються. Приходить римарчук до них, каже до них:

— Що ви так б'єтеся?

А вони кажуть, чорти:

— Та бо тато наш умер та й лишив нам черевики, капелюх і бук, ото, що видиш.

А римарчук каже:

— Дурні, я вам зроблю справу, поділю вас.

А чорти кажуть:

— Коби міг нас поділити!

Римарчук здіймив плиту та й каже до них:

— Дивіться, я кидаю плиту у воду. Котрий швидше її знайде і винесе, того буде все.

   Зараз пристали чорти на таку справу. Кинув римар­чук плитою у воду, та й полетіли чорти за плитою у воду. А римарчук живо капелюх на голову, черевики на ноги, бук у руки та й став. Виносить чорт один плиту, а другий так виходить. Дивляться, нема нічого, та й римарчука нема. Каже один до другого:

— Ото добру справу нам римарчук зробив, тепер ні тобі, ні мені. Так не могли ми поділитися, тепер нічого не маємо.

   Пішов римарчук там до того міста, де виходить з-під землі. Чекає, чує: виходить то місто, а він живо до тих палаців. Відімкнув, входить, а панна йому дала таку книжку, аби читав. І каже йому:

— Сідай, бо зараз таких чортів прийде, що аж страшно буде дивитися. Будуть тебе просити: «Пане наш! Царю наш! Покажися, покажися нам! А ти щоб не показався і не скидай капелюх».

   Чує, вони ідуть, як трави та листу. Котрий увійде, то кожний каже: «Добрий вечір, римарчуку!» Кожний його так асистує, коли лиш обізвався. Але не обзивається римарчук, лиш читає. Чорти все: «Римарчуку, обізвися, дивися, яку ми тобі корону при­несли, яка золота, друга з діаманту, просимо, подиви­ся!» Він глипнув, а то така скала, якби виділи його та якби пустили на нього, то би йому була смерть. Читає, уже минає по опівночі. Як зірветься римарчук, як зачне бити тим бучком; такий писк, страх, побив усіх чортів.

   Зробилася днина, місто уже не іде під землю. Тепер римарчук жениться з одною панною. Взяв шлюб. По весіллю дала йому його жінка свого тата корону, та й став він царем. Пожили вони рік, два; тоді каже римар­чук до своєї жінки:

— Я поїду до свого тата.

А вона каже:

— Я не бороню, їдь.

   Другий день зібрався, взяв собі війська, сів у поїзд та й їде аж до вечора. Захопив його вечір далеко від села. Їде, а нема села ніякого. Аж нараз дивиться – видно світло. Приїздить, там корчма заїздна, така велика, страх. Обібрав собі римарчук станцію. А то корчма така була, що розбійники розграбоване тоди зносили. Було там що їсти навіть для царя. Повечеряли всі жовніри. А та жидівка, що тримала той дім, каже до царя:

— Може би, ясний монарх зіграв зі мною в карти?

А він каже:

— Чому б ні?

   Зачали грати. Програв цар, що мав, навіть і корону. Полягали спати. Прийшли розбійники, принесли, що награбували, взяли порізали усіх жовнірів. Прийшли і царя різати. А він якось учув та й вікно вибив, та й утік так, як спав (у сорочці).

   Прибіг аж до свого тата та й там ліг десь під якусь лавку. Рано входить до хати, а мама каже:

— А дивись, дрантюга, десь ходив? Повідносив усе, що йому постаралося, а тепер прийшов лиш у портках та в сорочці.

   Він, бідний, нічого не каже, що він царем є, та й упросив­ся у тата свині пасти. Дав йому тато якусь стару капоту. Уже він бідний пасе півроку.

   Бере його жінка, їде за ним до його тата, взяла собі військо та й їде. Так само і їй трафилося ночувати у тій самій корчмі. Ночує вона, наказала собі дати їсти, пити і для своїх жовнірів повечеряти. А та каже гостиниця до царівни:

— Може би, ясна пані зіграла у карти?

Каже царівна:

— Чому? Заграємо.

   Зачали грати. Царівна виграє від тої гостиниці різне срібло, золото, поїзди, коні, все, що мала. Уже не має з чим грати. Але вона, жидівка, пішла та й вносить корону. Як царівна уздріла корону та й пізнала, що то її чоловіка. Зараз війську наказала стати коло тої корчми, аби стояли до ранку на варті. Вночі прийшли ті розбійники, принесли всього добра. Злапали їх жов­ніри, постріляли всіх. Рано йде до пивниці царівна з жовнірами, дивиться, в її війська, коні, але царя її нема. Наказала забити ту жидівку, лишила половину війська там коло тої корчми, а сама поїхала за чолові­ком до його тата.

   Приїздить там на вечір, а її чоловік лиш пригнав свині. Він жінку свою пізнав, а вона його ні, бо він дуже заріс, так, як дід. Сидить, нічого нікому не каже, бо не видить свого чоловіка, знає добре, що там його тато. Але схотіла води, сказала дати води, її чоловік учув та й подав у такім дрантю, страх. Подає цар царівні тою рукою, що була обручка на пальці. Вона глип та й пізнала свою обручку, обійняла його, поцілувала. За­раз сказала прикликати цирульника. Обголив його, об­мили файно. Вона заклала корону сама на нього, уб­рався файно. […] Забрали з тої корчми все та й тоді жили, аж поки не померли.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар