Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Штефанова біда

Штефанова біда

   Жив колись у нашому селі великий панисько. У нього були красні маєтки -фільварки і добра повнісінькі комори. А коло його лану мав кавальчик поля бідний чоловік, що Штефаном звався.
   Одного дня Штефан пішов у поле і жне собі жито. Нажав кланю, сів відпочивати. Раптом глянув, а перед ним пташка – хап колосок і фурк до панської скирти, хап і фурк…
— А хай тебе шляг трафить! – розсердився бідняк. – Ти що, псявіро, виробляєш? Куди це носиш мою працю?
— До пана…
— А чому до пана, колька б тебе напала!
— Бо я – панське Щастя.
Штефанові аж в очах потемніло від злості.
— Я мучуся тут до сьомого поту, а ти крадеш для пана? Чорна би вам година була! Таж твій товстий пан, а моя свиня – то брат і сестра!
— А мені однаково. Служу йому, бо я – його Щастя.
— Ой-ой-ой! – забідкався Штефан. – А де моя доля?
— У сусіднім селі, під вербою… – відповіла пташка. – Іди й не повертайся сюди…
Та чоловік подумав і каже:
— Чого я маю десь блукати? Печені перепелиці ніде не падуть з неба.
   Увечері Штефан повернувся додому, але не міг ні їсти, ні спати. Все думав про те, що говорила йому пташка. Ану, щастя десь аж у сусідстві, бо тут неправда у чоботях, а правда в постолах.
Вранці все-таки запріг свою конячку і наказав жінці:
— Бери, небого, діточок і сідай на віз. Наше щастя таке, як у курки, котра каченят водить.
   Вйокнув, і коні рушили. Їхали, скільки їхали, коли Штефан згадав, що забув сокиру. Каже жінці:
— Зачекай тут, а я побіжу, бо шкода сокири…
   Побіг. Узяв сокиру і вже хотів іти, але Біда з горища скік йому на шию і вчепилася, як чорт старої верби.
   Згадав слова пташки, щоб не повертатися додому, але все пропало. Іде й журиться. Дістав тютюну і скрутив цигарку. Біда дивиться й каже:
— Дай і мені тютюну понюхати.
— Злазь із шиї й нюхай, бодай тебе пси нюхали, – сердиться бідний чоловік.
   Біда залізла в пушку-табакерку. Штефан трась і закрив кришку.
— Тепер там сиди! Я тебе навчу, як маєш збиткуватися з бідного чоловіка!
— Випусти, я більше не буду тебе мучити, – проситься Біда.
   А Штефан і не слухає. Пішов до старого-престарого дерева та й засунув пушку з Бідою в дупло.
   Повернувся до воза, і вирушили далі. Приїхали в сусіднє село. Ходить Штефан вулицями й питає людей, чи не бачили вони десь його Щастя. А люди як люди – сміються з дивака, беруть його на гоцьки.
   Коли стемніло, Штефан виїхав на толоку, де цигани звикли розкладати шатра. Переночували там на возі. А вранці знову журиться – куди їхати? Але діти бігали попід верби і лякали жаб. Раптом один із хлопчиків гукнув:
— Дивіться, щось там блискає!..
   Штефан подивився: з-під землі насправді засвітилося. Взяв лопату, почав копати. Копає, копає – і викопав цілу гелетку золота. Висипав те золото в мішок і копає далі, аж чуприна мокріє. Викопав гелетку діамантів. Висипав у мішок і далі увихається. Але за третім разом не викопав нічого.
— Хватить й того! – сказав Штефан жінці.
Сіли на віз – і в село. А там перезвідують:
— Не знаєте, хто продає хату? Але гарну і з великим садом?
— Ота, що під бляхою, якраз продається, – сказали їм люди.
   Штефан купив будинок і зажив з родиною щасливо: придбав корівку, кілька овець, порося і все, що потрібно було для господарки.
Живе русин, не журиться.
   А якось пан із села почув про Штефана і захотів знати, як той розбагатів. Одного дня приїхав до чоловіка в гості. Та коли сів до столу – їв як не своїм ротом. Нарешті озвався:
— Ти говорив, Штефане, що як нема орання зрання, то пополудні вже не сподівання. Звідки в тебе такі гаразди?
— Вони мені приснилися, – хитрує чоловік. – Потім вичитав…
— Як? Де?
— Та, там, як їхати до нашого села, є одна стара верба. У вербі є дупло, а в дуплі – пушка з тютюном і там такий папірчик.
Панові не треба було більше. Він схопився з лавиці й гукнув візникові:
— Вйо, до старої верби!
   Коні, раз-два, примчали туди. Панисько рушив до дупла і – хап табакерку. Відкрив її, а звідти Штефанова Біда скік йому на шию!
— Тепер ти вже, паночку, будеш мене носити до самої смерті.
   Пан із Бідою сів на віз і тільки надувся, як воша на морозі. Проїхали кілька кроків, а кінь геп на землю, здох. Проїхали ще трохи – і другий кінь упав. Якось дотеліпався пан додому і нараз ліг на ліжко. Ледве задрімав, як розбудив його страшний крик:
— Горимо! Пожежа!
Панський палац і все господарство згоріло дотла.

   Панисько вийшов на вулицю з Бідою на шиї. Мабуть, носить її і донині, коли не помер, як і його коні.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар