Швець і ведмідь

   Був раз один швець, що не мав ані землі, ані хати, жив лишень з шевства, ходив від хати до хати та й шив чоботи, і так жив.

   Одного разу ішов він у ліс за корою. Дорога йому випала попри одну хату. Іде він попри ту хату, а з тої хати вибігає жінка та й каже:

— Ясю, — він звався Ясь, — чи би ти мені не підшив чоботи?

А він каже:

— Чому ні, підшию, але тепер іду за корою, бо закінчилась.

А вона каже:

— То зажди ж трошки, а я тобі щось винесу з хати.

Побігла до хати та й винесла йому хліба, сиру свіжого, та й каже:

— От на, може, зголодуєш.

Він взяв хліб і сир та й пішов.

   Пішов у ліс, а той ліс був на піску, трави не було, лиш пісок та каміння. Взяв та лупить кору. Приходить до нього ведмідь та й каже:

— Дужий я, бо я вириваю дерево з корінням, але так не лупиться, як у твоїх руках, не знати, хто з нас дужчий. Ану спробуймо, я виджу, що ти також маєш бути дужчий, хоть і є такий сухий та мізерний. Ану пробуймо на камінню. Ану, — каже, — я цей ка­мінь потру на муку.

   Ухопив камінь з піску та й так його в лабах стис, що мука з нього зробилася, та й каже:

— Ану ти тепер!

   Але швець мудрий, видить, що не йому з ведмедем боротися, та й каже:

— То пусте, що ти зробив, я щось ліпше зроблю, але ти того не зробиш. Я так стисну камінь, що вода з нього потече.

А ведмідь каже:

— Ану тисни.

   Швець витяг з пазухи сир та й зігнувся ніби по камінь. Обмастив сир у пісок та й показує його ведмедеві, та й каже:

— Камінь це, ведмедю, чи ні?

А ведмідь подивився та й каже:

— Та камінь.

А швець каже:

— Ну дивися, що то буде, як його потисну.

   Потис швець сир, а то потекла юшка, бо сир був свіжий. Ведмідь дуже здивувався. Бере один ка­мінь, тисне, потер на муку, але нічого з нього не потекло. Бере та тисне другий камінь, також потер його на муку, а нічого не тече.

— Ну, — каже ведмідь, — вже я виджу, що ти дуж­чий, але зробімо ще одну пробу.

А швець хоть боїться, що йому вже не удасться, але каже:

— Зробімо, зробімо ще й десять, не то одну.

А ведмідь каже:

— Ану вийдемо з лісу на поле та попробуймося, хто з нас швидше біжить.

   Швець напудився, бо вже не має способу, як би ведмедя здурити, але каже сміливо:

— Добре, ходімо.

   Ідуть вони, аж дивиться швець, а то спить під корчиком заєць. Він утішився та й каже ведмедеві:

— Знаєш ти що? Як я побіжу, то ти мене не то не догониш, але й видіти мене більше не будеш. Але я тобі щось інше скажу.

Ведмідь каже:

— Ану кажи, що?

А швець каже:

— От під корчем спить мій наймолодший син, лови його, він не так дуже біжить, як я, та ще тепер і заспаний, може, його піймаєш. Але мене щоб не ловив та й побіг.

Ведмідь каже:

— Ну, хай буде й так.

А швець каже:

— Ну тепер зайдімо помаленьки — ти з одного боку, а я з другого, аби він побіг на поле, бо він заспаний та може шмигнути в ліс. Як вибіжить на поле, то ти побіжиш за ним, а я повернуся лупити кору, бо я не маю коли.

Ведмідь каже:

— Добре, хай буде.

Налякали вони зайця так, аби побіг на поле, а швець скричав:

— Тікай, сину, але не дуже.

   Заєць зірвався та в ноги, та на поле. А ведмідь за ним. Швець зареготався та й пішов лупити собі кору. Заєць біг, біг, а далі уздрів ямку та й причак. Ведмідь його не побачив, перескочив та й побіг, а заєць вернувся тоді назад у ліс. Ведмідь біг ще трохи, а далі й повернув­ся до шевця. Швець каже:

— А що, піймав?

Ведмідь каже:

— Та де там, він так побіг далеко наперед, що його з очей загубив.

А швець каже:

— Ну видиш, мене і поготів був би не піймав.

— Ну, — каже ведмідь, — вже ти два рази був дуж­чий. Але спробуймо ще раз, хай буде до трьох раз.

   А швець хоть уже добре боїться, що йому більше не вдасться ведмедя здурити, але каже сміливо:

— Добре, ще й сто раз, не раз.

А ведмідь каже:

— Ану хто з нас двох дужче заричить?

А швець каже:

— Добре, ричи!

   Ведмідь як заричав, то аж листя з дерев попадало, а швець ледве що на ногах удержався.

— Ну, — каже ведмідь, — реви тепер ти!

А швець каже:

— Але ж бо і заричав ти, що не знаю, чи чути було на сто кроків, я якби заричав, то би на всі світа було чути.

— Ну, реви, — каже ведмідь, — хай чую.

— Добре, — каже швець, — але вперед мушу тобі очі зав'язати, бо би тобі вискочили з голови, якби були не зав'язані, як я заричу.

— Та, — каже ведмідь, — ти не жартуєш?

— Та що би я мав жартувати? — каже швець. — Коли мене не слухаєш, то будеш сліпий!

— Ну, ну, — каже ведмідь, — то зав'яжи мені очі, але ричи. Я хочу чути.

— Знаєш що, — каже швець, — я тобі зав'яжу очі та й заричу не так дуже, а як тобі нічого не буде шкодити, то заричу другий раз дужче.

— Добре, добре, — каже ведмідь.

   Швець взяв зав'язав хусткою ведмедеві очі та як не всадить сокирою межи очі, аж ведмедеві зуби задзеленькотіли та свічки в очах засвітилися, і мозок мало не вискочив. А швець каже:

— Ну а що, ричати ще раз?

А ведмідь каже:

— Не ричи, бійся бога, бо не лиш очі, але й мозок мені з голови вискочить.

А швець каже:

— Ну, ну, вже не буду, — та й розв'язав йому очі.

А ведмідь каже:

— Ну тепер я уже переконався, що ти дужчий від мене, але і я не слабкий.  

   Відтепер я буду товаришувати, а ми оба чогось в світі доконаємо. Пішли вони обоє в світ. Ідуть вони, йдуть, аж прийшли до одного великого міста. В тім місті була лиш одна криниця, а в тій криниці була змія. Та змія не хотіла інакше дати води, і їй давали кожної днини одну душу з'їсти. А вона як з'їла, то давала цілий день води. На другий день знов їй давали одну душу, бо якби не дали, то би не лиш не дала води, але би їла, хто би лиш показався до криниці. Так ішло за чергою від найнижчого до найвищого, з кожної хати по одній душі. Того дня припала черга на цісареву доньку. Цісар ту доньку дуже любив, але сховати її не міг, бо така була згода з людьми та й змія би була не приста­ла, якби їй були підкинули кого іншого. Отже цісар сказав, що якби найшовся такий, аби ту змію вбив, то йому дасть пів свого царст­ва та й віддасть за нього свою доньку.

   Швець та й ведмідь як то вчули, так приходять до цісаря та й кажуть, що вони вб'ють змію. Цісар пристав на то й спитав їх, якї зброї їм треба. А вони сказали, аби зробили їм кліщі з заліза і молоток. Зараз їм зроблено кліщі та й молоток, та й вони пішли до криниці бити змію. Але прийшли до криниці та й зачали чергуватися, хто має лізти в криницю по змію. Ведмідь каже шевцеві, аби він ліз, бо він дужчий. А швець мудрий та й каже:

— Як я полізу, то її ухвачу кліщами, то її розм'яцкаю на ніщо, а тут нема нікого, аби то видів, та й скажуть відтак, що не вбили її.

   Ведмідь гадає собі, що це таки правда, та й поліз, взяв кліщами за голову та й тягне. Ну вже витягнув та й кричить на шевця, аби бив, бо виривається. Але швець не годен і рушити молотком та й каже:

— Та, знаєш що, бий ти сам, бо як я її вдарю, то розіб'ю її на ніщо, й знаку з неї не буде, та й знов скажуть, що ми її не вбили.

   Ведмідь подумав, що й то правда, та й вхопив одною лапою молоток, а другою держить кліщі, та й заголомшив її, як раз ударив, а відтак ще кілька разів ударив та й убив.

   Тепер узяли їх до цісарського двора, дали грошей шевцеві, аби убрався, бо він був дуже безщасний та обдертий. Він пішов та купив собі файну панську одежину, обмився милом, підголився. Ну, став швець як не той, попоїв файно. А ведмідь голодний, бо вже щось два дні нічого не їв, та й каже шевцеві, аби йому що купив їсти. Швець каже:

— А що я тобі куплю, коли я маю вже лиш шустку (10 центів).

   Але він брехав. Він мав багато грошей, але навмис­не так казав, бо він хотів збутися вже ведмедя. А ведмідь каже, аби купив хоть за шустку, але аби було багато що їсти, бо він дуже голодний.

— Ну, — каже швець, — ходімо на ярмарок, то будемо видіти, чого найбільше за шустку, то того купимо.

   Пішли вони на ярмарок, але то все дороге. За шуст­ку нема й що видіти. Аж дивляться, сидить жидівка, перед нею кіш, а в коші десь так з півтора гелетки грушок гниличених. Вони питаються, скільки хоче за ті грушки. Вона каже скільки то скільки. Вони дають, звичайне, як на ярмарку, доста того, що виторгувалися за шустку. Ведмідь як узявся їсти, та й з'їв усі до одної.

   Відтак повернулися знов на цісарський двір. Уже і вечір зробився. Там дали їм осібну цимбрю, де вони мали спати, а опівночі мала прийти цісарська донька. Та й котрого собі сподобає, з тим має спати і за того віддатися. А котрого не сподобає, той має дістати сплат. Так казав цісар, та й вони на то пристали. Ну, пішли вони спати, замкнули цимбрю та й сплять. Але вночі пробуджується ведмідь та й каже, що хоче на двір на сторону. Швець каже, що й він хоче на сторону, але двері замкнені та й ключа нема, а виважувати двері не файно, та й би за то кару мали.

— А що ж робити? — каже ведмідь. — Коли я не можу додержати, так дуже хочу на сторону.

— Іди хіба ти в один кут, а я в другий на сторо­ну, — каже швець.

— Ходімо оба в один кут, — каже ведмідь.

— Та ні, — каже швець, — іди таки ти в один, а я в другий, бо як підемо в один, то буде велика купа, та швидше побачить царівна, як прийде.

— Хай і так буде, — каже ведмідь.

   Пішов у кут та таку купу навалив, як сам, завелику. А швець пішов ніби також на сторону, ніби дується, але нічого не робить. Ну, встали та й пішли спати. Але то такий сморід зробився, що не можна дихати. Швець ніби зажурився та й каже:

— Головонько моя бідна, що то буде, як царівна надійде. Навіть вона й порога не переступить, лиш вер­неться, та як скаже цісареві, що ми тут таке наробили, то нас позастрілюють. Знаєш що, нам конче треба рятуватися. Ходімо та й з'їжмо, бо далі царівна надійде, А як вона піде, то двері вже не будуть замкнені, та підемо на двір тоді, та й добре все буде.

— Ну, як так конче треба, то хай і на твоїм буде, — каже ведмідь, — але ходи то з'їмо вперед моє, а відтак твоє.

— Та ні, — каже швець, — їж ти таки своє, а я буду своє.

   Пішли вони та й їдять. Ведмідь їсть, що аж давить­ся, а швець ніби їсть, чамкає ротом, але не їсть, бо там таки нічого не було. Ведмідь їсть, їсть насилу, а далі каже шевцеві:

— Ходи  помагай, бо я вже не можу, а тут ще купа є.

А швець каже:

— Говори своєї, я й своє не можу замогти. Коли не можеш з'їсти, то бери та масти по собі.

   Ведмідь рад, що вже не треба їсти, бере та мастить по собі. Ну, лиш вимастив, та ліг знов спати. Аж чують, іде царівна. А вони притаїлися, ніби нічого не чують. Вона прийшла, дивиться на ведмедя, той файний, кучерявий, але що, коли такий вонючий, що вдер­жатися коло нього не можна. Пішла до шевця, а той інакший, не вонючий, хоть паскудніший. Отже вона лягла коло того (шевця). Той пробудився, а вона сказа­ла, що за нього піде. Та й пішла собі, бо сморід від ведмедя аж туди було чути. А швець тоді як не візьме його ганьбити, що царівна не була б так борзо пішла, якби він був такого смороду не наробив, а так то через нього вона так борзо пішла.

— Хто знає, — каже, — може, ще будуть завтра які хороводи, іди та обмий­ся!

Як він йому це сказав, то ведмідь осердився та й сказав:

— Жди, жди, я тобі віддячуся, — та й пішов собі геть.

   Швець оженився з царівною. Цісар зробив дуже бундючне весілля та й дав йому в півкраю свого, а другу половину по своїй смерті. Ну, вже він собі так живе по-панськи.

   Одного разу пішов він на полю­вання на цілий день та й набрав собі всяких лакітків, ковбас, солонини, бринзи, цукру, меду. Він дуже лю­бив ковбасу припікану та й собі в лісі розклав ватру, та й припік ковбасу. Але то розійшовся запах по цілім лісі. Ведмідь зачув та й прийшов за нюхом аж до шевця, пізнав його та й каже:

— Ага, то ти, панку, той швець, що тоді кору драв. Тепер я буду з тебе шкіру дерти.

А швець каже:

— Нащо маєш шкіру з мене дерти. Я від згоди не відступаю, а й тепер годжуся так, як тоді з нами була згода.

Ведмідь каже:

— Я не хочу твоєї згоди, бо ти шахрай, але дай мені того, що так запахло, а я тобі дарую свою кривду.

   Швець дав йому припеченої ковбаси. Вона йому дуже засмакувала, але було її дуже трохи. Ведмідь лиш роз'ївся та й каже:

— Зроблю для тебе, що хочеш, лиш дай ще цього.

А швець каже:

— Дав би тобі, але вже нема, йди та принеси порося, то тобі зроблю.

   Ведмідь побіг та й приніс аж два вепри. Швець взяв та й робить ковбаси. Але ведмідь не жде, коли зробить, але хапає та й їсть сиру штуку. А швець каже:

— Та зажди, сире недобре, хай припечу.

А ведмідь каже:

— Ну, ну, припікай, зажду.

   Швець взяв та припікає. А то як зайшов запах йому під ніс, він каже:

— Ого, не видержу, хіба би мене присилив.

А швець каже:

— Та на що тебе присилю, коли нема воловода.

   А там були грубі клецкн, що кололи з них шуги. Швець взяв один, надколов та й каже:

— Ану клади тут лаби.

Ведмідь поклав лаби, а швець каже:

— Ану пробуй, чи вирвешся.

Ведмідь попробував та й каже:

— Ой вирвуся.

Швець розважив клецок ліпше та й каже:

— Ану пробуй, чи вирвешся тепер.

Ведмідь попробував та й каже:

— Ого, тепер не вирвуся, хоть би мав тут здох­нути!

А швець каже:

— Не вирвешся?

Ведмідь каже:

— Ні, ні.

   А швець гадає собі: «Коли ні, то добре». Та й узяв рушницю, та й застрілив ведмедя. От так-то в світі є, що хто кому дасть хліба, то він йому так віддячиться.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒