Сім братів гайворонів і їхня сестра

   Жили на світі чоловік та жінка, і в них було сім синів, але ті сини не жили в згоді, а зав­жди ворогували та билися поміж собою. Мати сердилася за те на них.

   Одного разу поїхав батько у ліс по дрова, а мати лишилася вдома з хлопцями — та за щось так розсердилася на них, що не знала, як і вилаяти, та з гніву сказала, щоб вони гай­воронами поставали. Але не встигла вона ще й сказати цього, а хлопці вже поставали гайво­ронами та й зникли десь далеко в лісі. Там бу­ла якась порожня хата, в якій вони й посіда­ли: а в тій хаті зробилося так, що вони могли знову стати людьми. Крім них, нікого більше не було в тій хаті. Оселилися вони там і поча­ли працювати та господарювати всі гуртом.

   Був між ними один такий мудрий, що по­робив усім братам рушниці, вони ходили на полювання та вбивали там різних птахів та звірів; з того мали вони м'ясо, а на хліб зароб­ляли. Якого їм знаряддя треба було, то все са­мі собі робили.

Довго та гірко плакала мати, як полетіли сини з дому.

   Незабаром після того народилася в неї доч­ка. З того часу, як полетіли хлопці від своїх батька – матері, минуло вже тринадцять років. Дівчинка підросла і гонила худобу на пашу. А там чужі діти дражнили її гайвороненям через те, що брати її гайворонами поставали.

   Покинула дівчина волів пасти та й пішла по світу шукати братів. Ідучи лісом, зайшла вона далеко, так що назад уже годі вертатися, та, блукаючи по лісі, натрапила якось на од­ну хатину, де жила стара Місяцева ненька.

— Звідкіль ти, дитино? Зостанься тут жити! — каже їм Місяцева мати.

— Не можна мені тут жити, бо я йду бра­тів своїх шукати! — відповіла їй дівчина.

— Не знаю ж я, де живуть твої брати, — каже дівчині знову Місяцева мати, – ось як прийде додому син мій, то я спитаю його, в якім краю твої брати!

Прийшов Місяць додому, питає мати його, він і каже:

— Я ще там не був, але, здається, вони в тім краю, де Сонце гуляє!

   На другий день Місяцева мати, нагодувавши дівчинку, звеліла синові випровадити її до Сонця. Прийшла вона до сонечка в хату; там теж була дуже старенька Сонечкова ненька.

— Куди ж ти йдеш, дитино моя? — питає вона дівчину.

— Я йду братів своїх по світу шукати, яких моя мати прокляла, а вони поробилися гай­воронами та й полетіли! — відповіла їй на це дівчина.

— Не чула я про це нічого, хіба, може, Сон­це знає, — каже Сонцева мати.

   Прийшло Сонце додому, мати й спитала у нього про братів гайворонів.

— Ні, не знаю! — відповіло Сонечко. — Пев­но, мені ще ніколи не доводилось гріти в тому краю.

   Нагодувала дівчину Сонечкова ненька та й загадала синові відвести її до Вітрової неньки. Прийшли вони до Вітрової неньки, вона теж нагодувала дівчину, а потім і спитала, куди вона йде.

— Іду своїх братів шукати, — відповіла дівчина.

   Вітрова мати теж нічого не чула про це і, як прийшов її син додому, спитала його, чи не знає він, у якому краю живуть сім братів, що стали з людей гайворонами.

— Знаю, — каже Вітер, — бо як змочив мене дощ, то я роззувся та повісив сушити онучі біля комина у тих братів, а сам оце прийшов додому спочивати.

— Тут є одна дівчина, що зве їх своїми бра­тами. Треба, щоб ти завтра вранці відвів її до них! — каже вона синові.

   Вранці, як дівчина встала, Вітрова мати на­годувала її, а потім Вітер узяв її на плечі та й поніс до тієї хати, де жили брати. Але їх на той час не було дома: певно, пішли десь у ліс з рушницями. Вітер лишив тут дівчину, а сам забрав онучі та й пішов собі гуляти по світу.

   Опівдні повернулися брати додому. Най­молодший з них, що варив сьогодні обід, вий­няв із печі страву та побачив, що хтось її їв.

— Еге, брати мої, здається, хтось наш обід куштував, — каже він.

— Хто ж то міг куштувати? — кажуть йому брати. — Ми вже скільки років тут пробуваємо, але, окрім нас, здається, ще нікого тут не ба­чили!

   Пообідали вони та й знову пішли. Зостався дома другий брат вечерю варити, бо у них уже було так заведено, щоб з півдня готувати собі страву на вечір. Зваривши вечерю, подався й він за братами в ліс. Як він вийшов з хати, то дівчина, що була сховалась під ліжко наймо­лодшого брата, вилізла звідтіль, з'їла тієї стра­ви та й знову заховалась, але вже під ліжко другого, старшого, брата. Як зібрались брати на вечерю, то й другий брат, що варив вечерю, каже, що страву хтось їв.

— Певно, знову хтось куштував! — каже він братам.

   Повечеряли брати та й полягали спочивати. І снилося одному, що начебто до них сестра прийшла в гостину. Як повставали брати вран­ці, то почали розповідати, кому що снилося вночі, той і розповів їм свій сон. Зготувавши собі снідання й обід та поснідавши, подалися вони на роботу. Дівчина вилізла із схованки, з'їла трохи страви, а потім знову сховалася, але вже під ліжко третього брата. Опівдні по – сходилися брати на обід.

— Знову, брати мої, страви менше стало! Здається, що хтось – таки куштує її потроху, — каже їм уже третій брат, що варив обід сьо­годні.

— Та хто там має її куштувати, коли ми живемо тут уже скільки років, але за цей час ніколи не бачили в цих краях ще ні однієї жи­вої людини? — загули в один голос всі брати. Пообідали вони та й подалися знову в ліс. Чет­вертий брат лишився варити вечерю, а зварив­ши, пішов і собі за братами.

   Зібралися вони на вечерю додому, але ба­чать, що знову страви менше, ніж зварено. По­сідали вечеряти та й балакають поміж собою.

— Це диво! Вже кілька разів хтось поді­ляє з нами снідання, і обід, і вечерю. Тут щось таке та є! Давайте пошукаємо!

   Почали дивитися скрізь по хаті, а потім і під ліжка заглядати. Аж під ліжком третього бра­та найшли дівчину.

— Встань, дівчино! Чого ти тут шукаєш? — питають вони у неї.

— Я шукаю братів своїх, яких мати прокля­ла, щоб вони стали гайворонами, а воно так і сталося. Це мені батько казав, але його тоді не було вдома, він поїхав у ліс по дрова, — по­чала вона розповідати братам.

— Давно ж це мати так прокляла, що аж дітей збулася? — питають вони.

— Та коли вже твої брати гайворонами по­ставали, то нащо ж ти батька покинула? — каже один дівчині.

— Бо мене діти гайвороненям дражнили, як я, бувало, гонила волів на пасовисько!

   Тоді упевнились брати, що дівчина правду їм каже і що вона справді – таки сестрою їм до­водиться.

— Зоставайся тут жити з нами, — кажуть вони їй, — варитимеш нам їсти, а ми всі гуртом будемо на полювання ходити.

   Лишилася вона. Брати дуже ласкаво пово­дилися з нею, шанували її та одягали у роз­кішну одіж, як личить молодій, гарній дівчи­ні. Жила вона так років зо три. Аж по трьох ро­ках сталося в тім лісі нещастя. Раз убили бра­ти дику козу, а то не коза була — то була дочка Баби – Яги. От Баба – Яга і поклялася відомсти­ти їм. Одного разу, коли дівчина була сама вдо­ма, прийшла туди погана баба, принесла з со­бою коралі, показала їй через вікно та й каже:

— Дівчино, може б, ти купила у мене оці коралі?

— Добре! — відповідає їй дівчина.

   Вона взяла грошей і віддала бабі, а та взяла їх та й пішла собі геть. Як наділа ж дівчина ті коралі собі на шию, то вони відразу й заду­шили її.

   Позбиралися брати на обід і бачать, що се­стра їх лежить нерухома на землі. Розуміючи дещо в лікарських справах, зараз заходилися вони гуртом біля неї: найшли коралі, розірва­ли їх. І вона стала помалу дихати, а потім по­чали розтирати їй тіло і таки врятували дів­чину від смерті. Як встала вона, то брати ска­зали їй, щоб вона нікому й ніколи не показу­валася.

   Зосталась вона знову господарювати, як і перше. Минуло півроку, та проклята баба зно­ву прийшла, принесла з собою хороше яблуко та й каже:

— Може, ти бажаєш яблук, дівчино, то на тобі оце одно!

   Знову дівчина дістала грошей та віддала бабі за яблуко. Потім відкусила шматочок його та й подавилася: упала на долівку, та по одно­му тільки й можна було примітити, що вона жива, бо ще дихала, хоч і дуже рідко.

   Прийшли брати з поля, почали оглядати її, щоб довідатись, що це таке вдруге пошкоди­ло їх сестрі. Пошукали, та так нічого й не зна­йшли. Дуже жалко їм стало сестри, та що ж мають діяти? Зробили вони з кришталю труну із срібними ланцюжками, поклали туди мерт­ву сестру, але не ховали труни в землю, а по­вісили у лісі, неначе колиску, поміж двома де­ревами на тих ланцюжках, а самі з жалю та туги за сестрою померли.

   А один царський син, ще нежонатий, пішов із своїм челядинцем на полювання у той ліс та й заблудився там. Так проблукали вони по лісі аж три місяці і за цей час ані однієї жи­вої людини не бачили тут. Ненароком якось наблизилися вони до того місця, де між дере­вами висіла кришталева труна, і заночували там недалечко. Уночі той царський син поба­чив, що між деревами неначе щось миготить, та й каже челядинцеві:

— А ходімо лиш та подивимось, що то таке мигтить між деревами!

   Пішли на те місце, аж бачать, що то криш­талева труна, і як розкрили її, то побачили, що там лежить дуже гарна мертва дівчина. По­чали вони прислухатись, чи не дише часом, і довідалися, що вона ще не зовсім умерла, бо у неї під плечима ще було тепло.

   Звелів царський син челядинцеві відв'язати від дерев ланцюжки, щоб спустити труну на землю. Як відв'язав він один ланцюжок, то той якось несподівано висунувся у нього з рук, і труна впала, та так сильно вдарилася, що у дівчини той шматочок яблука відразу виско­чив. Встала вона та й розповіла їм, як це трапи­лося з нею. Потім поховали вони у землю бра­тів, що тут недалеко лежали, та й пішли всі троє геть з лісу до міста, де жив царевич.

   Незабаром після цього царевич одружився з дівчиною, але у нього була мачуха, що дуже ненавиділа його. От раз вона й каже цареві, своєму чоловікові:

— Чи ти бачиш, що твій син робить? Якусь жебрачку надибав собі та й одружився з нею! Хіба ж можна нам тримати її у своїх покоях?

   Дуже хотіла мачуха згубити з світу невіст­ку, але ніяк це не вдавалось їй, бо царський син дуже кохав свою жінку і доглядав за нею, як за своїм оком.

— Як не згубить твій син своєї жінки, то згуби їх обох! — каже мачуха цареві. — Звели повішати їх або розстріляти! А як не зробиш цього, то я тобі не жінка, ти мені не чоло­вік.

Мусив – таки цар послухати її.

— Слухай, сину! Як ти не відведеш своєї жінки туди, звідкіль узяв її, та не уб'єш її, а до того ще не принесеш із неї серце, очі й обидві руки по лікті, то я мушу вбити тебе самого! — каже він своєму синові.

   Покірний був царевич, заплакав він гірко та й пішов із своєю дружиною на край лісу. Слідком за ними побігла й царська собачка. Вистрілив він і вбив собаку. Потім вийняв з неї серце та очі, але не знає, де йому ще й руки дістати, щоб не відрубувати у жінки. А вона й каже йому:

— Коли вже моя така доля, що я мушу так мучитись, то відітни вже мені руки, бо без цьо­го ти сам маєш загинути!

   Дуже плакали вони обоє, як царевич відру­бував їй руки. Шкода їм було тих гарних бі­лих рук, та що ж діяти?

   Скінчивши цю справу, царевич пішов до­дому й приніс із собою руки, очі та серце, щоб показати батькові та мачусі, що вже убив свою кохану дружину. А та, сердешна, пішла собі, плачучи, без рук. Як же вона житиме на сві­ті, коли їй немає чим навіть страви до рота покласти?

   Блукаючи отак, прийшла вона до однієї рі­чечки, нахилилася та напилася води, а потім лягла собі на бік відпочити. Несподівано якось обрубок руки, що був обкутаний рядном, зсу­нувся та умочився в воду; і вмить рука у неї виросла. Побачивши це, вона й другий обру­бок вже сама намочила, і так у неї знову ви­росли обидві руки. «Тепер, — подумала во­на, — піду до тієї хати, де я жила з братами, та й зостануся там жити».

   Живе вона та й журиться про те, що їй до­ведеться робити, як родиться у неї дитина, бо вона дитини чекала. Певно, загинуть обоє! А якби не дитина, то вона б, здається, зоста­лася тут навіки жити!

   Прийшов час, і вона родила двоє дітей від­разу, та обидва хлопчики. І такі гарненькі були сини її! Один мав на чолі такий знак, як сонечко, а другий — як місяць.

   Минуло кілька часу, і старий цар та мачуха померли. Зостався тільки син їх та й почав ца­рювати. Але невеселе було йому те царюван­ня без своєї дружини. «Якби я знав, — каже він сам до себе, — де вона тепер, то хоч у неї і немає рук, але взяв би її та годував власни­ми руками, бо сам же й відрубав їх у неї».

— Ходімо шукати її! — каже раз моло­дий цар своєму челядинцеві.

   Та й пішли обоє у ліс. Отак шукаючи, дій­шли вони лісом аж до того місця, де він най­шов її у кришталевій труні. Тоді вже вечоріло. Він і згадав, що тут недалеко є та хата, в якій жили перше брати гайворони, та й пішов з челядинцем туди на ніч. Тепер у тій хаті жила якась жінка з двома хлопчиками. Постелила вона цареві на полу а челядинцеві — долі, сама ж лягла на лаві, а дітей обох поклала на лежанці, бо їх вона завжди клала на окремій постелі. Цілу ніч у хаті горіла свічка.

   Дуже гарно було молодому цареві спати на полу, але зате його челядинцеві було гірше на твердій долівці, і він часто прокидався вночі. Як заснув цар, то одна рука його якось звіси­лася додолу. Тут один з хлопчаків почав чо­гось плакати та кликати маму, а вона й каже, начебто сама до себе:

— Не плач, сину, я зараз підійду до тебе! Треба йти батькову руку, що звісилася, на по­стелю положити.

Челядинець і почув це.

   Ранком вона хутко встала, щоб гостям сні­дання зварити. Цар з челядинцем повставали, поснідали, а потім і пішли знову в ліс. При­йшли вони до того місця, де вчора були. Тут цар і каже челядинцеві:

— Ох, тяжко жити на світі! Ти знаєш, що якби оце я побачив свою жінку, то, здається, зараз би полегшало та покращало на серці!

— А чи впізнали б ви її, якби оце побачи­ли? — питає той царя.

— Впізнав би! — каже цар. — От і та пані, в якої ми ночували, теж трохи скидається об­личчям на неї, але у моєї жінки рук немає.

— А нащо ж то, як ви спали та рука у вас звісилася додолу, то вона казала своїй дити­ні: «Не плач, сину, треба батькову руку знов на постелю положити»?

— То  знаєш  ти  що?! — зрадівши,  каже йому цар. — Посидьмо тут, а під вечір підемо знову до неї ночувати!

   Дуже засумувала господиня, побачивши, що цей несподіваний гість, якого вона з великою радістю приймала в своїй господі, не впізнав її та й пішов знову в ліс та, певно, вже й не повер­неться ніколи, щоб хоч спитати: хто вона і звідкіля тут узялася? Вона вже навіки втра­тила надію побачити свого коханого, без якого була одинокою сиротою на світі.

   Але настав вечір, і вони прийшли знову. Гос­подиня поклала їх так само, як і вчора. Вона аж затремтіла від радості. Серце віщувало їй щось дуже хороше… Незабаром цар навмисне звісив руку на долівку. Вона підійшла, взяла його руку та й поклала біля нього як слід. Тут він обняв її, пригорнув до себе, а потім і питає ласкаво:

— Чого ж ти так піклуєшся про мене, гос­подине?

— Ти ж мій чоловік, що відрубав мені ру­ки! — відразу відповіла вона, зрадівши, що її спитали про це.

— То скажи ж мені, серце, як це сталося, що у тебе знову є руки?— спитав її здивова­ний цар.

— Я добула їх в одній річечці, до якої схи­лялася воду пити, — каже вона.

— А діти?

— Діти — це ж наші діти, близнята!

   Тоді прийняв цар молоду царицю свою. При­йшли вони додому й поклялися обоє довіку не розлучатися.

повернутися до: Українські народні казки⇒