Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Смерть, дяк і вояк

Смерть, дяк і вояк

   Приятелювали собі піп і дяк. У попа був добрий заробі­ток. Коли люди вмирали, йому платили, коли народжува­лися — знову платили. Та мусив піп перейти з міста до невеличкого села, й там не було аж такого заробітку і що він собі придумав? Зробити якось смерть, душити людей, а потім і заробіток буде. Покликав він дяка до себе та й каже йому:

— Підеш до тої і тої хати, там є стара баба, і скажеш їй, що вночі о дванадцятій годині прийде смерть і задушить її.

Пішов дяк, сказав бабі:

— Бабо, о дванадцятій годині вночі прийде за вами смерть. Добре підготуйтеся.

   Баба зажурилася, бо вже вночі вмре, але смерть — смерть, від неї ніхто не відкрутиться. Вмерла баба. Піп з дяком поховали її і вже мали заробіток. Відтоді вони по­стійно ходили і повідомляли, де прийде смерть, хто в тому селі вже має вмирати.

   Раз дяк прийшов до однієї баби. Вона була дуже бідна, а мала одну дочку. Дяк прийшов та й каже:

— Бабо, ваша дівка цієї ночі має вмерти.

   А баба сіла та й плаче. Але допомоги нема. Смерть прийде і задушить її доньку. Баба сидить на печі та й плаче, а донька вже вмивається, готується вмирати. А тим часом ішов один вояк — гусар. Він мав при собі шаблю. Іде селом, вже пізній вечір, ніде не світиться, лише в одній хаті. Зайшов туди, бо думав, що його там приймуть на ніч, бо вже був втомлений, а вранці піде далі. Увіходить та й каже:

— Добрий вечір!

— Добрий вечір! — відповіла дівчина.

   Дивиться вояк: баба сидить на печі і плаче, а дівчина, яка була гарна і молода, одягається в нове плаття, до чо­гось готується. І він питає:

— Бабко, чому плачете?

— А, чому я плачу? Маю тільки одну доньку, а й та буде вмирати.

— Коли буде вмирати?

— Сьогодні вночі.

— Звідки ви знаєте, що буде вмирати? Щось її болить?

— Нічого її не болить.

— Ну, то як?

— А так. Прийшов дяк і сказав, що о дванадцятій годині прийде за нею смерть.

— Як то так, бабко, може бути? Ваша донька така молода, нічого її не болить, а мусить вмерти.

— Та хіба я знаю як? То дяк знає як. Люди так вмира­ють.

— Як вмирають?

— Так так: прийде дяк, кого повідомить, той справді помре.

Тому воякові все це якось не йшло в голову.

— Знаєте що, бабко, прийміть мене на ніч.

— Я би вас радо прийняла, але знаєте, як то. Ви тут спати не будете аж до ранку, а вам треба відпочити.

— Ні, бабко, якщо б ви мене радо прийняли, то залишуся у вас. Я хочу бути при тому вмиранні, хочу бачити ту смерть, яка то вона. Ви тільки мене прийміть.

А баба каже:

— Якщо вже так хочете, то переночуйте. Якщо хочете ту смерть видіти, то залишайтесь.

— А коли прийде та смерть?

— О дванадцятій годині вночі.

   Вояк сів, а дівка готується. Постелила собі кінець стола, бо труни ще не мала. Положила дошки, постелила собі соломи і чекає. Дивиться: вже наближається північ. Лягла собі на дошки і лежить. Смерть прийде, задушить її — і готово.

   А вояк сховався під постіль і також чекає. І смерть уже йде. Постукала і увійшла висока аж до стелі, вся в білому. Увійшла до хати і попрямувала до дівчини. А вояк як замахнувся шаблею, то відтяв смерті вухо. Смерть схопилася за поранене місце, скрутилася і — тікати геть. Як смерть втекла, вояк вийшов, дивиться: вухо відтяв. Так його відтяв, що воно відпало на землю і лежало в хаті. Дивиться, розглядає, а то зовсім людське вухо. Обгорнув те вухо папером, сховав до кишені й каже:

— Ну, дівчино, вставай, ти вже не вмреш. Але дівчина не встає – вона мусить умерти.

— Вставай, дівчино, ти вже не вмреш. Властиво, вмреш, але не будеш знати коли. Вже більше ніхто не буде вмирати так, щоб знав, коли вмре. Вставай! Смерть Уже не прийде за тобою.

   Підняв дівчину насилу, бо вона все ще вірила, що мусить умерти. Вставай і лізь собі на постіль. Лягай і спокійно спи. І дівчина послухала, пішла, лягла біля стіни, а він — скраю. Але дівчина все ще боялася. Якось вони переночували, вранці повставали, і вояк питає:

— Так як то, бабко, як з тою смертю?

А бабка знову розповідає:

— Та так, що дяк ходить і повідомляє, де вночі прийде і хто має вмерти.

   «Гм, та то буде так: напевно, тільки піп буде тією смертю», — думає вояк.

— Бабко, ідіть ви до вашого попа і скажіть так, що у вас є один вояк, ішов додому у відпустку, зупинився переночувати і дуже захворів. Так захворів, що вмирає і хоче висповідатися. Скажіть попові, щоб мене прийшов висповідати.

   Зібралася баба і пішла. Прийшла, але там тільки пані, і вона питає:

— А де пан?

— Пан хворий.

— А що йому є?

— Хворий. А що би ви, бабко, хотіли?

— Так і так: ішов один вояк у відпустку, зупинився у нас переночувати і дуже захворів. Він послав мене покликати пана, бо хотів би висповідатися: думає, що вмре.

— Так ідіть, бабко, додому і скажіть воякові, що пан хворий і не може прийти.

Вернулася баба і каже:

— Піп хворий і не прийде вас сповідати.

— Ага, — каже вояк, — розумію. Ідіть, бабко, ще раз і скажіть йому, що мусить прийти, бо вояк вмирає.

Пішла баба ще раз і знову говорить попаді:

— Я прийшла ще раз кликати пана, бо вояк вмирає і хоче, щоб пан його висповідав.

— Бабко, ідіть додому, пан не піде, хоч вояк і вмре. Пан не піде, бо сам такий хворий, що вмирає.

Прийшла баба додому і каже, як там:

— Піп не прийде, бо сам такий хворий, що вмирає. Та не може прийти.

— Так мушу я йти до попа, раз він не може сюди прийти, — каже вояк.

Зібрався та й іде. Прийшов туди та й каже:

— Добрий день?

— Добрий день! — відповіла попадя. — А що хочете, воячку?

— Я би хотів висповідатися, бо я дуже хворий, — каже вояк.

— Пан не може нікого сповідати, бо сам дуже хворий.

— А що йому є?

— Хворий, щось його болить, я не знаю.

— А де пан є? — питає вояк.

— Там лежить у постель

— Та я хочу підійти до пана.

— Ви не можете туди йти.

   Попадя вояка не пускає, але він насилу хоче йти і пішов. Увійшов, дивиться – у попа ціла голова обкручена, обв'язана. Він питає:

— А що вам є, пане?

— Та я хворий.

— Але що вам є?

— Голова в мене болить.

— Ану покажіть, де вас болить.

— Та що ви мені поможете? Ви мені й так не поможете.

— Ей, як би ні. Може, я б і допоміг. Я у війську слу­жив фельдшером. До мене всякі люди приходять. Я їм ліки даю, і пілюлі, й масть, і все, що треба. Я розуміюся до того. Покажіть тільки, що вам є.

   Але піп не хоче. Як вояк побачив, що піп не хоче вказа­ти по-доброму, взяв і зірвав бинт насилу.

— Ей, паночку, — каже, — так вам вуха бракує. То вас тільки те й болить?

— То мене дуже болить.

— А, ну, бачите, а я вухо маю. Може би, вам те вухо було добре.

Вояк вибрав з кишені вухо і каже:

— Дивіться, — приложив, — добре вухо. Паночку, таж то ваше вухо. Так ви більше не будете смертю. Ви більше ніколи не будете ходити як смерть. Ви зробилися смертю і душили людей. Так це більше робити не будете. І люди не будуть вмирати так, як дотепер вмирали.

   Пішов вояк, заголосив попа жандармам. Жандарми прийшли, взяли його і віддали на кару.

   А вояк пішов додому, і люди відтоді не знають, коли будуть вмирати.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар