Сміхованець

   В одному селі на Буковині жили такі люди, що не умі­ли сміятися. Ходили похмурі, ніби на небі сонечко не гріло і зорі не світили. Але в селі був один сміхованець, що служив у дідича. Якось пан сказав:

— Тебе називають усі сміхованцем. То слухай сюди. Як розвеселиш мені село, дістанеш шматок поля.

— Добре, пане, розвеселю всіх. Але для цього мені тре­ба покинути село хоч на кілька тижнів.

— Іди, куди хочеш, тільки аби сміялися, бо нацькую на тебе псів…

   Сміхованець взяв собі торбину і подався в сусіднє село. Там найнявся на службу до одного попа. А у попа була гарна донька. Наймит їй сподобався, і вона закохалася. Минув тиждень чи два, і дівчина сказала:

— Тату, я вже хочу віддаватися.

— За кого?

— За нашого наймита.

— Не можна, ти попівна, а не проста дівка.

— Уже пізно, тату, таке говорити — мусите нас поблагословити.

Піп зрозумів, що вдіяти нічого. Покликав наймита й питає:

— Як ти називаєшся?

— Не можу сказати…

— Чому?

— Бо соромно. В мене таке ім'я…

— Мені можеш сказати — я маю бути твоїм тестем.

— Ну, добре, називаюся «Сунь три пальці в ніс».

— Справді, якесь нетутешнє прізвисько. Та хай… Коли повінчаєшся із моєю донькою, я тебе перехрещу.

   Наймит не став чекати весілля, ноги на плечі — і гайда! Того ж таки дня вернувся додому. А в неділю дідич сказав сміхованцеві:

— Запрягай коні, чоловіче, поїдемо в сусіднє село на храмове свято — там треба веселих.

   Сіли та й поїхали до того села, де наймит мав женити­ся з попівною. Увійшли до церкви. А піп почав казання:

— Браття і сестри, слухайте мене і робіть те, що я вам скажу…

Та побачив свого наймита і закричав:

— Сунь три пальці в ніс! Держіть його!

Парафіяни засунули в ніс тільки по два пальці і відка­зують:

— Панотче, третій не влізає.

— Міцно тримайте!

   Дідич так реготав, що аж за черево тримався. А най­мит сказав:

— Тікаймо, пане, бо нам буде велика біда!

   Вибігли із церкви, скочили на воза, і тільки закурило­ся за ними.

А пан весь час реготав:

— Ну, чоловічку, ти мене добре розвеселив! Тепер ще так розвесели село — і шматок поля вже твій.

   Наймит подався у село. Сів собі над річкою й міркує, як розвеселити всіх селян. Раптом глип — на кладці сіль­ська злодійка. Вона украла у корчмаря цапа і тягне за собою. Але цапа хоч ріж, хоч рубай — не ступить на кладку.

— Щоб тебе… дурний цапе! — кричить баба.

А той навіть не моргне. Уперся та й годі!

— Як не хочеш кладкою, то підеш убрід!

   Злодійка схопила цаписька за роги і тягне у воду. Але де там! Цап ні кроку не хоче ступити. Надійшов двірник, злодійка попросила:

— Поможіть перетягнути цього дідька на той бік.

   Баба тягне, а двірник пхає. Але цап — на місці. Попри річку йшов жандарм, і двірник гукнув:

— Ану ходи сюди попихати цапа!

   Жандарм попихає двірника, двірник — цапа, але той — ні кроку. Жандарм оглянувся й побачив на вулиці дяка:

— Еге, дяче, ідіть сюди і попихніть мене. Може, цап почує силу.

   Дяк пхає жандарма, жандарм — двірника, двірник — старого цапа, а той — ніби коріння пустив.

Дяк побачив паламаря, покликав і його:

— Ану, паламарю!..

   Паламар попихає дяка, дяк — жандарма, жандарм — двір­ника, двірник — самого цапа. Та шкода роботи! Наймит – сміхованець дивився на все те, а потім сказав:

— Тут — стоп! Потримайтеся, я приведу допомогу! І побіг у село.

— Це якась нечиста сила, — каже баба – злодійка на ца­па.

— Треба піти до попа, щоб скропив цапа свяченою во­дичкою, — порадив паламар.

— І нас перехрестив! — додав дяк.

   Тим часом сміхованець скликав усе село. Люди при­йшли до річки і, коли побачили, як сільські верховоди попихають цапа — помагають бабі красти, то роз­реготалися, аж дідич почув. Він дуже здивувався і так розкрив рота, що нараз одна щелепа заскочила за іншу, і він більше не закрив рота.

   Наймит – сміхованець виграв у пана шматок поля. Ка­жуть, більше не наймитував, а обробляв те поле і доб­ро постолом возив.

повернутися до: Українські народні казки⇒