Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Солдат, вовк, ведмідь і сокіл

Солдат, вовк, ведмідь і сокіл

   Іде два солдати у гості додому. Зустрічає їх на степовій дорозі цар.

— Здрастуйте!

— Здрастуйте, ваша царська світлість!

— Що, — говорить, — хлопці, додому? Чи по білету, чи у чисту відставку, чи в гості?

— Ні, у гості, ваша царська світлість.

— Що, — каже, — хлопці, добре службу зро­зуміли?

Один каже:

— Добре зрозумів.

А другий каже:

— Зрозумів і не зрозумів.

— Ну, ти, — каже, — що зрозумів і не зрозу­мів, ступай додому, а ти сідай сюди, поїдемо додому до мене.

   Той і пішов дорогою. Як взявся, як взявся іти, обняла ніч. Він звернув з дороги набік, чи в траву, чи в хліб, там давай ночувати. Ліг і заснув. Прибігає вовк:

— Посторонись, — каже, — служивий, з мо­єї хати, ти на моєму домі ліг.

— Ні, — каже, — це царська земля, а не твій дім, я втомився, не хочу тривожиться.

— Будь ласка, служивий, постороніться: на моїх дверях прямо лежите, не можна ввійти.

Встав солдат. Вовк відчиняє двері:

— Просимо покірно, — каже, — служивий, в мій дім. Може, ви голодні?

   Ввійшов у дім. Кімнати гарні, під золотом — так і сяє все. Сіли їсти, поїли. Полягали на ліжках спати — той собі, той собі. Встають вранці. Проходилися, повмивалися, поснідали знов.

— Що, — каже, — ти, служивий, служив? Знаєш царську службу?

— Знаю.

— А вовчу службу знаєш?

— Ні, — каже, — хіба я вовчу службу учив?

— Ну, треба, — каже, — щоб ти і вовчу служ­бу знав. Царську службу знаєш, треба, щоб і вовчу знав.

Стоїть золотий круг у куточку.

— Ну, лізь, — говорить, — служивий, на круг на той.

   Поставив він стільчик. Взяв вліз служивий і сів на крузі. Взяв вовк за кільце і тільки раз крутнув, почав круг вертітись, так служивий і злетів з того круга.

— Тепер знаєш, служивий, вовчу служ­бу?

— Тепер знаю.

— Як ти знаєш вовчу службу, так ми тепер побратаємось!

Побратались. Поїли знов.

— Ну, тепер, брате, прощай. Іти треба, — каже солдат.

— Прощай.

   Взяв вирядив його, дав булку і сто карбованців на дорогу. Пішов служивий. Як взявся іти, як взявся іти до ночі знов. Ніч обняла сол­дата. Звертає служивий знов із дороги і лягає спати.

Чи спав, чи не спав — прибігає ведмідь.

— Устань, — каже, — служивий, з мого до­му. Ти лежиш прямо на дверях, не можна вві­йти.

— Що ви, — каже, — ту ніч не дали спати і цю. Де не ляжу, скрізь ваші доми.

— Будь ласка, служивий, устаньте.

Устав служивий.

— Може, ви їсти хочете, так підемо у мій дім.

   Ввійшли в дім. Дім під золотом, хороший, саме такий, як у вовка. Ввійшли, сіли, поїли, полягали спати. Виспались, встали, повми­валися, проходилися, поснідали.

— Ну, що, — говорить, — служивий, ти ца­рю служив?

— Служив.

— Знаєш царську службу?

— Знаю.

— А ведмежу службу знаєш?

— Ні, — каже, — хіба я це учив?

— Треба, — говорить, — щоб знав ведмежу службу.

У куточку круг золотий, як у вовка.

— Сідай, — каже, — служивий, на круг. Вліз служивий. Як взяв ведмідь за кільце, як обкрутив, як почав круг густи, густи, поки не скочив служивий з круга.

— Знаєш, — каже, — тепер ведмежу служ­бу?

— Тепер знаю.

— Ну, як знаєш, так давай побратаємось. Узяли побратались. Поїли знов.

— Ну, прощавай, брате. Тепер піду додому. Дав йому ведмідь булку і сто карбованців на дорогу. Пішов солдат знов і від сього. Як узявся він йти, як узявся йти — знов до ночі. Обняла ніч служивого.

Звернув він з дороги і ліг спати. Прилітає сокіл до нього.

— Здрастуй, служивий! Устань, ти на моїх дверях лежиш.

— Щоночі ви мені спокою не даєте!

— Будь ласка, служивий, устаньте. Устає служивий, відчиняє він двері.

— Підемо, служивий, у мою кімнату. Може, ви їсти хочете?

   Дім такий самий, як у тих, — під золотом. Сіли, поїли, полягали спати. Виспались, проходились, повмивались, сіли снідати.

— Ну, ти, служивий, у царя служив, знаєш ти царську службу?

— Знаю, — говорить.

— А соколову знаєш?

— По чім я знаю, хіба я вчився?

— Ну, так сідай на круг (а круг такий, як і в тих). Вліз служивий. Бере сокіл за кільце, як обкрутне, як загуде, як загуде, солдат так і злетів соколом з того круга.

— Знаєш тепер соколову службу?

— Тепер, — каже, — знаю.

— Як знаєш мою службу, так давай побра­таємось.

Взяли побратались.

На стіні висять золоті рукавиці. Сокіл каже:

— Дарую тобі ці рукавиці.

— Ну, спасибі, брате, що даруєш!

— А я, — каже, — не дам.

— Чого ж ти даруєш, а не даси?

— Тому, — каже, — що тепер вони золоті, а як ти помреш, то вони будуть, як сажа, чорні. Ми тебе будемо через них поминати. Ти побра­тався, — говорить, — з вовком?

— Побратався.

— А з ведмедем?

— Побратався.

— То мої брати, тепер нас чотири брати. Вирядив він солдата, дав булку і сто карбованців. Пішов служивий. Пройшов верст два­дцять — тридцять. Тут маніфести, щоб сол­дати були у своїх полках на місці, — битва піднімається.

Завернули цього солдата назад, пішов він у полк.

Зібралось усе військо царське і йдуть на вій­ну воювати.

   Зібрались на полі усі, і цар виїхав і забув свої стріли золоті узять дома. Поставив солдат у ряди верстів на три і питає:

— Чи не може котрий представити мені мою стрілу золоту за цю ніч? За того я свою дочку віддаю і півцарства відписую.

Скільки не питав — усе відповідають:

— Не можемо, не можемо, нема такого ли­царя, щоб дістав.

Доходить у ту лаву, де той солдат стоїть, і знов питає:

— Не можете мені, панове служиві, за цю ніч стрілу дістати? Хто дістане, за того дочку віддаю і півцарства відписую.

— Я можу, — каже служивий, — за стіль­ки-то часу доставити стрілу золоту.

— Ну, молодець, — каже цар.

Погладив по голові і поцілував. Стоїть там генерал і каже:

— Хіба ти можеш дістати? Куди ти лізеш?!

А служивий каже:

— Не ваше діло!

   Бере його цар на свою коляску того солда­та, їдуть собі в дім. Відписує йому записку до цариці і до дочки: «Це твій муж, а мій зять. Якщо доставить за 5 годин мою стрілу».

   Дав йому записку, дав йому і перстень свій — знак додому. І з тим він відрядився від царя.

   Пішов він у ліс верстів за п'ять. Ввійшов у ліс, перекидається вовком, підняв хвіст і, скільки сил є, побіг. І поти біг, поти біг, поки сили не стало, аж упав. Перекидається ведме­дем. І всіма силами побіг, скільки сили в нього є. І прибігає в ліс, там ведмідь, звірі, а він усе біжить, усе біжить. Добігає до чорного моря, вдарився об землю, став соколом, знявся і по­летів. Упав перед царським ґанком і став солдатом – чоловіком.

   Входить у дім. Здоровкається. Виймає листа і дає цариці. Розірвала цариця листа і гукає:

— Галю, ходи сюди!

   Читає царівна і взяла вона дивитись. Бере солдата за руку, цілує у голову, у руку, садить його їсти.

   Поїли, написала цариця листа до царя, дала стрілу. Повела царівна його в кімнату іншу.

— Як ви, — говорить, — пробігали від степу через гори, там вовки. Як вони вас не з'їли?!

Каже:

— Я вовком перебігав.

— Не може бути, що християнин вовком перебігав.

— То правда, — каже, — що я вовком пере­бігав.

— Ну, перекиньтеся вовком, щоб я поба­чила.

   Узяв він перекинувся перед нею і став вов­ком. Узяла вона ножичками шерсті врізала і зав'язала у платочок,  — Там ліси, — каже, — такі, що там ведмеді, як ви там перебігали?

— Ведмедем, — каже.

— Ну, — каже царівна, — перекиньтеся ж переді мною.

Взяв він, перекинувся перед нею ведме­дем.

Узяла вона шерсті, зав'язала у другий кра­єчок платочка.

— А чим ви, — говорить, — моря чорні пе­релітали?

— А я соколом перелітав.

Він взяв, перекинувся перед нею соколом.

   Врізала пір'я соколові, у третій кут у ту ху­стинку зав'язала. Взяла розірвала хустинку надвоє, половинку йому дала, половинку собі взяла. І перстень свій віддала йому, дала йому стрілу.

— Ще поїсти?

— Ні, не хочу, щоб не прозівати, до п'ятої години щоб встигнути туди.

   Попрощався, вийшов на рундук, перекинув­ся вовком і побіг, скільки сили є. Добігає до си­нього моря, перекидається соколом, полетів. Перекинувся — ведмедем і добігає вже до своїх солдат. А генерал поставив десять солдат, дав їм по сто карбованців і сказав:

— Буде нести той солдат стрілу, убийте його, а уб'єте, я вам ще дам по сто карбованців.

   Перекинувся той солдат чоловіком, пере­бігли ті солдати, узяли стрілу, убили солдата, а стрілу передали генералу.

   Дав генерал ще по сто карбованців солдатам. При­носить генерал стрілу царю й віддає.

— То, — говорить цар, — служивий мені брався представити стрілу, а то ви дістали?

— То п'яниця, — каже генерал, — ледащо. Я дістав її.

Тоді цар взяв його поцілував у голову.

   Ті солдати, як служивого убили, понесли його в ліс. І вчинилася війна тоді. Три доби була війна день і ніч. Примирення настало. Замирились, вбитих давай ховати тоді.

   Прилітає сокіл додому — довго не був. Як глянув на рукавиці, а вони, як вугілля, чор­ні. Заплакав сокіл, виходить з хати і летить до ведмедя.

— Ти, — каже, — дома?

— Дома.

— Вставай, — каже, — нашого брата убито на війні.

   Схопився ведмідь, заплакав, побігли удвох до вовка, до брата.

— Ти, — каже, — дома?

— Дома.

— Е, — каже, — наш брат солдат убитий. Заплакали усі, сокіл говорить:

— Біжіть туди і узнавайте брата свого, а я буду літати й дивитись.

   Побігли… Нема брата. Сокіл літає, теж не бачить брата свого. Як взявся він літати, як взявся літати, попав у ліс… Тоді гукає вовкові і ведмедеві:

— Ось я знайшов брата!

   Побігли у ліс вовк і ведмідь. Взяли… По­несли у дім… Давай живлющої води по крап­лі в рот пускати, поки він устав.

— Ах, заснув я, — каже.

Заплакали вони і говорять:

— На вік заснув, брате. Що, пізнав ти нас?

— Ні.

А вони кажуть:

— Ми твої брати: сокіл, ведмідь, вовк. Яким тебе робом, брате, убили?

— Люди убили, та не люди, а генерал за стрілу, що я дістав.

Погуляли три доби усі четверо братів.

— Ось ти, брате, говорив: «Дай мені рука­виці, даруєш, та не даєш». От ми тебе оживи­ли, а дав би тобі рукавиці — не знав би, чи вбито тебе, чи ні. Ось рукавиці нехай висять, коли ти помреш, ми будемо знати, тебе поми­нати.

   А той генерал крутиться, щоб з тою царів­ною вінчатися, а вона все відкладає. Питає його, як же він степи перебігав?

— Кіньми їхав.

— А чорне море?

— Кораблями перевозили мене.

Вона догадується, що не так воно, і все від­кладає.

Погостювали брати.

— Ступай же, брате, туди, через три доби буде весілля. Поставить вона обід на усі цар­ства.

   Вирядили вони його. Пішов той солдат, пере­кинувся вовком, соколом і став там у царя.

   Відкрили обід на усі царства — свої царства і чужі. І наказ: «Поставлена страва і ложки півтора аршина держак; і за кінчик держати і їсти».

   Закуска поставлена, пиріжечки… Усе те по­їли, а страва стоїть ціла.

Підходить цей солдат на той обід і прихо­дить у першу лаву.

— Здрастуйте, панове!

— Здрастуй, служивий! — відповідає на­род.

— Чого ви страви не їсте? Хіба немає вам дозволу?

— Ні, дозвіл є, та за держак триматися, то не можна до себе привернути ложку до рота.

— Ви, — каже, — назустріч сидите? Пода­вай той тому, а той тому, та й їжте.

   Як стали один одному назустріч подавати ложками страву, усю й поїли. Біжить царівна:

— Хто  вам, — каже, — показав  так  їсти? От кажуть:

— Служивий.

Вона підібрала плаття, побігла. Доганяє сол­дата:

— Здрастуйте, — говорить.

— Здрастуйте…

   Вийняв солдат перстень і кинув у чарку. Дивиться царівна: перстень у чарці. Узяла, заховала перстень, узяла солдата за руку і повела до царя.

— Ось, — говорить, — мій муж, а не цей. Візьміть того генерала, запріть в тюрму до слушного часу. Заперли генерала. Обвінчалися, весілля відгуляли. Цар відписав солдату половину царства…

   Служивий зостався, живе з царівною, хліб жує і постолом добро возить.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар