Солдатські сини – богатирі

(Котигорошки)

   Був собі солдат та жінка. От як він був убогий, то й пішов на заробітки. Раз пішла вона до колодязя, води набра­ла та й іде, аж бачить: котяться за нею дві го­рошинки. Вона взяла та з'їла їх. Як з'їла… і родила скоро двох синів – богатирів, що волос у волос, голос у голос.

Ростуть ті сини, як з води йдуть… Та й ка­жуть матері:

— Підемо ми, мамо, може, дещо заробимо.

   Пішли та й стали до якогось пана дім буду­вати за триста карбованців. Звісно, як бога­тирі: заходились — усе ні по чому, за тиждень якийсь і вправились. Ото забрали гроші і пі­шли на базар.

— Давай, — каже один, — купимо собі по коняці.

— Давай, — каже другий.

   Ходили, ходили, вибирали, вибирали, так на якого коня який брат руку не покладе, так той кінь і впаде. Аж ось іде дідок та й питає їх:

— Чого ви, солдатські сини – богатирі, жу­ритеся?

— Та ось, дідусю, коней по собі не знайдемо.

— А ходімте, — каже, — до мене.

   Привів їх на своє дворище, розбив залізні двері, аж там коні вогонь їдять, а дим п'ють. Підійшов один брат, поклав на одного коня руку, той тільки головою крутнув.

— Це, — каже, — буде мій.

От і другий вибрав собі, давай вони за ціну сходитись.

— Давайте, — каже, — по п'ятдесят карбо­ванців.

— Добре, — кажуть. Віддали гроші.

— Де б ще це нам, — кажуть, — найти собі по шаблі та по пістолету.

— Та у мене і це є.

   Дали йому і за шаблі, і за пістолети по сто карбованців, посідали на коні, гайда додому.

Мати їх розпитує, що заробили та що купи­ли.

Вони й хваляться, що по коневі, по шаблі та по пістолету.

— Ось підіть, мамо, там на призьбі лежать, та й внесіть у хату.

Пішла вона, тягла їх, тягла:

— Цур їм, — каже, — пек, які важкі!

Давай вони тоді ходити на полювання.

— Поїдем, — каже один, — я назначив зайчицю з зайченятами, та заберемо.

Знайшли ту зайчицю, а вона проситься:

— Ей, солдатські сини – богатирі, не бийте мене, не сиротіть моїх дітей, я вам по синові на прислугу дам.

— Що ж, того нам і треба. Забрали двох зайченят та й поїхали.

   Та так як попоїздили, так набрали собі уся­кого звіра: зайченят, лисенят, вовченят, вед­межат, левенят, — та тоді усім і поділились так, що кожному припало кожного звіра по одному.

От пожили ще трохи. Один брат і каже:

— Поїду я, може, знайду де батька!

   Та взяв поставив серед двору лату, а на ла­ту сніп жита нав'язав.

— Гляди ж, — каже, — брате, поки я живий буду, то цей сніп стоятиме, а як де подінусь або вмру, то він впаде.

   Ото сказав та й поїхав. Як поїхав та заїхав аж у друге царство; дивиться: стоїть палац, а коло нього хатка. Він і зайшов у ту хатку, аж там живе баба.

— А що, — питає, — бабо, можна у вас спо­чити?

— Та чом не можна? Відпочивай.

   От він ліг, прикинувся, начебто спить, а сам слухає. Коли це біжить дівчина.

— Цю ніч, — каже, — бабусю, привезе циган царівну нашому змієві на пожирання.

   А та баба була поварка того змія, що осів те царство та людей знищував.

Він усе те чує, а як прийшла ніч, він і пи­тає бабки:

— Чи не можна у вас тут же на полюван­ня поїхати?

— Чом не можна, — каже, — можна.

   Він забрав своїх звірів і поїхав. Приїздить до того палацу, дав вартовим по червінцю, вони його й пропустили. Пішов він у той палац, ходить там, роздивляється, так нема ні духу. Давай він гукати, коли це озивається до нього царівна. А то її циган привів змієві на пожи­рання, пустив у палац, а сам на дуба заліз.

   От поздоровались вони, розказала вона йому свою пригоду, він і дає їй шило і молоток.

— Це, — каже, — як буде змій летіти, та паруси напускати, бий мене цим шилом та мо­лотком.

Сказав, ліг та й заснув…

   От став змій налітати, став паруси напуска­ти, вона жаліє хлопця, не будить, а далі, як заплаче — йому сльоза і впала на щоку.

— Ху, — каже, — як же ти мене обпекла! Дивиться, аж ось і змій.

— Ху, — каже змій, — я думав, що солдат­ські сини – богатирі на печі ще кашу їдять, аж один ось де. Готуй місце для бою!

— І я не буду, і тобі не велю.

   Тільки змій ногу із стремена, а тут звірі як наскочили, розметали його. Хлопець тоді узяв, голови під одну скелю, язики під другу, а ту­луби під третю і поховав.

   Царівна ж узяла та усіх його звірів зеленими стрічками і пов'язала, ще і йому дала, та й проситься, щоб він і її з собою взяв.

— Ні, — каже, — знайдеться той, що тебе візьме.

Сів на коня та й поїхав до тієї бабки. А циган тоді з дуба:

— А… будеш казати, що я змія згубив… Ніде тій діться.

— Буду, — каже.

Привозить циган її до царя, така йому шана!

   А той як повернувся до бабки, заснув, то аж другого дня встав. От на другий день знов бі­жить дівка.

— Буде, — каже, — цю ніч циган другу ца­рівну везти змієві на пожирання.

Він усе те слухає, а як облягла ніч, він і ви­їхав на охоту.

   Дав вартовим по червінцю, а сам пі­шов у палац, аж там і царівна вже.

Дає він і цій швайку й молоток та й каже:

— Як буде змій налітати та паруси напус­кати, постав цю швайку мені на голову, та бий по ній молотком, як можеш…

   Як ліг та й заснув. Аж ось і змій, вона по­шкодувала хлопця бити, сидить, плаче, а сльоза й упала йому на щоку.

— О, як ти мене обпекла, — каже. Глянув на звірей, а вони вже самі не

свої — метаються.

Тільки змій у двір — зараз і почув, хто там є.

— Ху, — каже, — я думав, що солдатські сини – богатирі на печі ще кашу їдять, аж один вже і ось де! Готуй місце для бою!

— І я не буду, і тобі не велю!

Тільки змій ногу із стремена, так звірі його й пометали.

   Хлопець тоді голови – під одну скелю, язи­ки – під другу, а тулуби під третю поховав. Став від’їздити, та царівна і проситься, щоб він її з собою взяв.

— Буде, — каже, — той, що тебе візьме.

   Вона тоді усіх його звірів й пов'язала черво­ними стрічками, ще й йому таку ж дала. А ци­ган тоді зліз із дерева та до неї:

— Будеш казати, що я тебе від смерті визво­лив.

— Буду, — каже.

   От цигану така шана, ще більша. Вже він збирається на першій царівні женитися. Та ца­рівна плаче. Коли це ось їде містом той сол­датський син – богатир. Вона як побачила свої зелені стрічки, а друга — свої червоні.

— Ось хто, — кажуть, — нас врятував від змія, а не циган.

   Давай тут цигана питати, де він зміїні ту­луби подів. Циган не боїться, повів їх на те місце.

— Ось, — каже, — під цією скелею тулуби, а під цією язики, а тут голови.

— Ану покажи!

— Еге, — каже, — хіба б же можна? Тут стільки треба людей!

   Тоді солдатський син – богатир поперевертав ті скелі, дістав усі ознаки; зараз цигана ска­рали, а солдатський син – богатир забрав ту старшу царівну.

   Віддають ото йому від усього ключі та й на­казують, щоб там в одну якусь-то комірку не ходив.

— Що ж я буду, — каже, — за господар, що не піду та не довідаюсь, що там таке є.

   Пішов у ту комірку, аж там віконце; поди­вився він у те віконце, аж бачить море, та таке велике, а за тим морем і берег видно кам'яний, а на ньому усе кам'яне: і люди, і звірі, і дерева, і птиця, сказано ж — усе.

— Що ж, — каже, — я буду за богатир, що не довідаюсь, що то за море.

   Зараз забрав усіх своїх звірів, осідлав коня, поїхав того моря шукати.

   От скоро знайшов те море, думає, як йому перевезтись. Аж ось іде дідок. А той дідок та через море людей перевозив. Він його і питає:

— Як би мені, — каже, — діду, на той бік перевезтись?

— Е, — каже, — сину, там така живе Баба Яга, що хто до неї не прибуде, вона його враз каменем зробить.

— Я, — каже, — не боюся, вези.

   Перевіз його дідок і звірів. А солдатський син – богатир як пішов, знайшов ту Бабу Ягу, поздоровкався та й питає:

— Чого це тут усе окам'яніло?

— Підожди, — каже, — ложечки помию так скажу.

   Стала вона мити ложечки, а він кам'яніє, кам'яніє, і звірі його кам'яніють, та так поки вона ті ложечки помила, він з звірами і окам'янів.

   Як окам'янів він, зараз той сніп, що він братові на ознаку нав'язав, так і опав.

— Е, — каже менший, — десь уже брата на світі нема, поїду я, може, відшукаю.

   Осідлав коня та й поїхав. От приїздить у те царство, де той оженився, попросився до цар­ської поварки переночувати, а його там зараз і признали за того, що пропав.

— Ти, — каже царівна, — мій чоловік.

   А вони ж, сказано, волос тобі у волос, голос у голос — такі схожі. Він одмагається. Каже:

— Це, мабуть, мій брат. Залишили його жити у царя.

   Живе він, і доручають йому до рук ключі та й наказують, щоб він теж у ту комірку не ходив. Він таки не послухавсь, пішов у ту ко­мірку, заглянув у віконце — зараз побачив і свого брата, і всіх його звірів. Тут же зібрався, тут і поїхав.

Приїздить до того моря, знайшов того діда.

— Перевези мене.

— Е, не їдь, синку, там така Баба Яга, що хто не прибуде, зараз одурить та й скам'янить.

— Я, — каже, — не боюсь. Мене не одурить.

   Перевіз його дід, він і пішов по тому кам'я­ному царству. Як знайшов ту Бабу Ягу, давай її розпитувати, чого це у цьому царстві усе кам'яне.

— Підожди, — каже, — я ложечки помию.

— Е, — каже, — мене не одуриш!

Як узяв її за косу, як почав крутити! Він крутить, а звірина рве.

— Ой, — каже, — дай мені хоч трохи відпо­чити.

— Кажи, де у тебе живуща і цілюща вода?

— Ходімо, — каже, — отам замурована.

   Повела його до стіни, він зараз розбив ту стіну, урізав їй палець та й вмочив туди — так той палець і зайнявся.

   Він знову до неї, то вона й показала йому. Він тоді кинув ту Бабу Ягу своїм звірам, набрав тієї води, брата, звірів і всіх там оживив, посідали на коні й поїхали у своє царство. Той же старший став зі своєю жінкою жити, а менший її сестру взяв, та й досі живуть.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒