Соловейко

   Жили дід і баба і була в них дочка. Ні за ко­го не хотіла та дочка заміж іти, а дід з бабою вже й не знали, що їм і робить.

   Раз прийшов до них страшний змій, погово­рив з дочкою, а вона візьми й скажи дідові з бабою:

— Тату й мамо, піду я за цього змія заміж. Що старі не казали, як не вмовляли, а вона одно: за змія йти!

— Ну, то щоб ми його ніколи не бачили, — сказали старі та й осталися самі.

   Пішла їхня дочка зі змієм далеко в ліс. На­жили вони собі двоє діток — хлопчика й дів­чинку.

Одного разу сидять ці діти і говорять:

— Ось у того є дід і баба, і в того є дід і баба, а в нас є дід і баба чи немає?

Мати каже:

— Є, тільки вони живуть далеко-далеко, аж за річкою і лісом.

Пройшло скількись часу, і просять діти:

— Мамо, пустіть нас до діда й баби! Ми ні­коли в них не були і хочемо їх побачити.

   Ось вони і випросились у мами, і вона їм доз­волила піти до діда з бабою. А діти питають:

— А як же ми їх знайдемо?

А мати каже:

— Вас проведе батько змій.

   Батько змій їх із лісу вивів, через річку провів і показав, де й хата дідова й бабина. Каже:

— Йдіть, побудете три дні, а тоді вийдете на це саме місце, і я вас заберу додому, але не ка­жіть, як назад будете йти, що я вас чекаю. Скажіть, що ви самі прийшли і самі додому дійдете.

Ось прийшли дітки до своїх діда та баби, а ті й питають:

— Що ж це за дітки до нас прийшли?

А дітки кажуть:

— Ми — ваші онуки.

   Дід з бабою розплакались і зраділи дуже. Гу­ляють дітки, старі їх розпитують про батька – матір. Малі, як удвох були, так і казали, як батько велів. А тоді баба по одному їх стала питати. Хлопчик і каже:

— Ми самі прийшли й самі підемо.

   А дівчинка і розказала, що приводив їх сюди батько, буває він гарним, як усі люди, а іно­ді — як змій. А цей батько та був зачарований на скількись там років змієм, але цей строк уже минав, і мав він бути чоловіком. От проговорилася дівчинка, що батько – змій прийде їх забирати через день, а баба дідові каже:

— Іди! Точи сокиру і сиди в кущах, відрубай змію голову, щоб наша дочка з ним не мучи­лась. Чого наша дочка буде з таким зміюкою жити?

   От дурний дід та й послухав дурну бабу. Ба­ба дітям і пиріжків на дорогу напекла, привела їх до того місця, де батько їх мав чекати, та й пішла сама додому. Коли змій виповз, а дід — за сокиру і голову йому стяв, а той перевер­нувся в чоловіка, та дід його вже вбив. Перека­зали діти матері, що їхній батько неживий. Вона, сердешна, діточок стала питати:

— Хто ж признався, де вас буде батько стрі­чати?

— Я не казав, — каже хлопчик.

— А я розказала, — каже дівчинка.

Тоді мати й каже:

— Що ж ви наробили? Я вашого батька бу­ла б зовсім від прокляття звільнила. Ще ж йо­му трохи було бути змієм. А тепер мені без ньо­го не бути жінкою. Ти, дочко, за те, що зробила горе, — батька згубила, — лети зозулею і щоб ти ніколи не мала свого гнізда і своїх дітей, щоб тобою люди не радувались. А ти, синку, за те, що не зрадив мене, лети соловейком та щебечи людям, щоб вони тебе слухали і не на­слухались, радувались і не нарадувались. А я полечу горлицею, буду туркотати – буркотати, людям про своє горечко розказувати.

повернутися до: Українські народні казки⇒