Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Сон козака

Сон козака

   Осідлав козак свого коня вороного, перевісив через плечі бандуру – товаришку та й пішов у хату з матір'ю попрощатися, бо їхав у світ подивитися, як живуть люди. А мати поклала перед ним мішечок із зіллям, воскову свічку, шматок крейди і червоний шнурочок та й каже: «Коли ти, сину, їдеш у світ, то даю тобі те, без чого не можна пускатися в дорогу. У цім мішечку є маковейське зілля. Носи його все на шиї, бо воно охоронить тебе від усякої слабості. У печерах та лісах живуть відьми, упирі та різна нечиста сила. Вони всі бояться світла маковейської свічки та й утікають від нього на всі боки. З цією свічкою, як вона горить, можеш і до пекла поїхати — і там тобі нічого злого не станеться. Як будеш де ночувати, то окресли те місце цією крейдою. Через той круг не переступить ні нечистий, ні відьма, бо ця крейда була посвячена разом із паскою. Випаде тобі ночувати в степу, не забудь обв'язати коневі шию цим червоним шнурочком. Степом вештається чимало злих духів, і як зловлять вони якого коня, то ганяють на нім до перших півнів. Такий кінь звичайно гине. Цей шнурочок мочений в йорданській воді й тому проганяє злих духів. Якби я ще мала шапку – невидимку, то й ту дала б тобі. Їдь, та вертай за рік».

   От їде козак степом, на бандурі грає і не стямився, як уже вечоріти стало. Зліз з коня, щоб розтаборитися на нічліг, аж тут вибігла з трави біла кудлата собачка, вискочила коневі на сідло і стала красною дівчиною в пишнім боярськім убранні та в червоних чобітках. За мить перекинулася дівчина на стару бабу, гавкнула коневі у вухо, і сполошений кінь погнав, лиш трава зашуміла за ним.

   «Відьма! відьма!» — скрикнув козак і побіг за конем. Вибіг на високу могилу, розглядається на всі боки, чи не побачить де свого вороного, як тут нараз затрусилася могила, один її бік відвалився, і з могили почали виходити козаки, а всі вони скуті за праву руку одним довгим ланцюгом.

«Один, два, три…» — лічить козак і нарахував аж тридцять.

«Чи нема тут кого, щоб нас розкував?» — каже один.

«Є, є!» — озвався козак і вже стояв перед ними.

«Хто й за що вас закував?» — питає їх.

   «Тому літ двісті утікали ми з турецької неволі. Турки наздогнали нас, скували й живих у цю могилу зарили. Що тридцять літ виходимо і кличемо, щоб хто нас звільнив», — відповів один глухим голосом.

   Козак ледве діткнувся ланцюга, а вже впав ланцюг із брязкотом на землю, тіла козацькі розсипалися на порох, із нього піднеслося тридцять білих голубів і полетіло в небо — один лише голуб мав чорне крильце.

   «Не суди, Господи, рабів Твоїх, а прийми їх у Твоє святе царство», — молився козак, запалюючи маковейську свічку. З нею в руці увійшов в відкриту могилу. В ній нічого не було, лише сива шапка лежала в куті. Підняв її, а вона каже:

«Я шапка – невидимка!»

   Вийшов козак із шапкою з могили, а могила завалилася й зрівнялася з землею. Вже полудень доходив, як козак прийшов на хутір боярина Мороза, що мав аж десять табунів коней. Боярин сидів на ґанку, а коло нього стояла та сама дівчина, що перемінилася була з собачки, а відтак стала старою бабою й утекла на його коні. Поглянув козак на неї, вхопився за нагайку й мало не крикнув: «Відьмо, де мій кінь?!» Та боярин привітав козака ласкаво, представив йому свою дочку й коли довідався, чого шукає, закликав хлопця й звелів йому завести козака між табуни, бо, може, його кінь пристав до них.

   «Не знайшли ми твого коня, козаче. Але я раджу тобі — бери собі якого хочеш коня, боярин не знає їм числа, й утікай звідси. Наша бояринка відьма: вона перекидається раз на білу собачку, раз на стару бабу, а тебе може перекинути на будь-якого звіра й ти пропа­деш», — каже хлопець.

   «Не боюся!» — усміхнувся козак та й пішов на хутір. Боярин був знову на ґанку, коло нього стояла бояринка, у неї на рамені сидів її чорний кіт.

   «Ночуй у мене, козаче, в степу без коня недобре бути», — сказав боярин і повів козака до світлиці. Коли боярин вийшов, замкнув козак двері, зробив на них та обох вікнах хрести свяченою крейдою, потягнув круг навколо свого ліжка, одягнув шапку – невидимку й простягнувся на ліжку.

   Опівночі чує: чалапає хтось по сінях, шарпає за двері, дряпає по вікнах і знов чалапає по сінях. Нараз відчинилися дверцята від печі, до світлиці вскочив чорний кіт, а за ним вилізла стара баба. Не витримав козак, ударив кота нагайкою й одночасно бабу по руці. Баба й кіт утекли в комин. Рано при сніданні мала бояринка зав'язану руку й казала, що вдарилася. Попрощався козак і нібито пішов геть. Під вечір повернувся в шапці – невидимці назад на хутір, сів у саду й жде. Ще не смеркалося, як бояринка вийшла за браму, перекинулася білою собачкою й побігла зі своїм чорним котом у степ. Біжить собачка, а за нею йде козак у невидимці. Коли вже цілком стемніло, перекинулася собачка на бабу, розпалила вогонь, поставила над ним триніжок, причепила до нього казанок і почала варити зілля.

   «Бідний ти, мій котику, голодний! Не могла я перемінити козака на кролика, щоб ти добре повечеряв», — каже баба, а котисько муркотить та лиже лапку.  

   Козака взяла злість, він вхопився за нагайку та нараз загуло щось: перед вогнем впала діжка, її дно відпало і з бочки вискочили три чортики. Вони взялися за хвостики й почали танцювати навколо вогню. Козак вийняв свячену крейду, обкреслив кругом чесну компанію, зняв шапку – невидимку й крикнув:

   «Як не скажете мені цієї ж миті, де мій кінь, то не випущу вас до третіх півнів!»

   «Ох! ох! Не знаємо, не знаємо! — закричали чортики й попадали зі страху на землю. — Може, буде знати наш пекельний князь!»

   «Везіть мене до нього!» — каже козак та погрожує нагайкою. Скочили чортики в діжку й вхопили з собою бабу з котом. Сів козак верхи на діжку, вона піднеслася й полетіла… Запахло сіркою й ледве козак запалив свічку, впала діжка серед пекла й розбилася. Чортики утекли, а на дощечках діжки сиділа бояринка зі своїм чорним котом. Обійшов козак ціле пекло, переглянув усі куточки, але коня не знайшов і не мав кого спитати про нього, бо всі чортики зникли перед світлом свічки. Коли виходив з пекла, озирнувся й побачив: сидить на сухім дереві на галузці білий голуб, у нього одно крильце чорне. Пригадав собі тридцять козаків, що звільнив від ланцюга та й спитав:

   «Невже, душе козацька, твої гріхи такі великі, що ти ще в пеклі сидіти мусиш?!»

   «Сказав мені святий Петро, як винесе мене з пекла той самий козак, що зняв з мене ланцюг, то пустить мене в рай, бо я ще не спокутував один гріх», — відповів голуб. Козак зняв голуба з галузки і виніс його із пекла.

   «Сідай на мене, — каже голуб, — занесу тебе на небо, а там ти вже певно довідаєшся, де твій кінь».

   Прилетів козак на небо й почав шукати свого вороного. Його не обходили ні ясні лиця святих угодників, ні хори ангелів. Не знайшов коня, сів на золоту хмарку й заграв на бандурі так сумно, що ангели притихли, а всі святі посхиляли свої голови.

   «Хто навіз на моє небо сум? Приведи того перед мене, архангеле Михаїле!» — сказав Господь.

   Козак, осліплений світлом Божого престолу, впав на коліна, закрив очі руками й каже:

   «Господи, украла відьма мого коня. Ні на землі, ні в пеклі, ні на небі його нема. Господи, де мій кінь?».

   «Твій кінь коло тебе!» — сказав Господь і простер свою руку над козаком.

   Відкрив козак очі, лежить він на своїм жупані серед пахучої трави у степу, біля нього пасеться його кінь, і сонце якраз сходить.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар