Сонце в смереках

   Ранок у Карпатах. Понад Черемошем ідуть дідусь із онуком. Мовчать. Прислухаються.

   А птаство на всі голоси славить день. Найдужче чути ви­вільгу. Без усякої мелодії її голос нагадує котячий вереск. Подобається кому цей виспів чи ні, а вивільзі дуже. Не кож­ному милує вухо нетерпляче стрекотіння сороки. Та що з то­го? І сороці хочеться по-своєму сказати сонцю добридень. Ось тільки горлики стурбовано – тужливо воркують:

— Голуб-ко, го-лу-бко… Го-луб-ко…

   Дідусь Олесь скидає зеленкуватого, вже досить прим'ято­го та збляклого капелюха, схожого на прив'ялу віть папоротника, мружиться, неквапно мовить:

— Сонце в смереках…

— Ага! – радісно розглядається Марко, — сонце в сме­реках… — І затуляється долонею – дашком.

   Сонце! Вранішнє, травневе. Жадане. Наче золотими мечами, простромлює  воно своїм  промінням  гущавину бору, барвить хребет Чорногорії, будить верховину. А в долинах ще білими колисками гойдається туман. То приходить у гори світлин, бадьорий, теплий день весни.

повернутися до: Українські народні казки⇒