Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Сопілка, скрипка і цимбали

Сопілка, скрипка і цимбали

   Жив собі парубок, що називався Петром. Він умів дуже гарно грати на сопілці, скрипці і цимбалах. Так і зароб­ляв, бо без нього не обходилося жодне весілля.

   Якось Петро узяв сопілку, скрипку і цимбали та й пішов у світ шукати гараздів. Ішов аж десять днів, коли дійшов до темного лісу. Увійшов у ліс і заблудився. Блу­кав цілий день і цілу ніч, та не міг вийти на дорогу. Третього дня вибрався на широку галявину, де стояла хата. Гукнув:

— Егей, хто тут є?

Ніхто йому не відповів, бо там нікого не було.

   Петро увійшов, сів собі за стіл і чекає, аби хтось з'я­вився та дав йому їсти. Він був такий голодний, що вже на ногах не тримався. І раптом на столі побачив те, що треба: тарілки й миски з усілякими стравами. Петро почав їсти. Потім ліг на постіль та й заснув.

   Вранці встав, поснідав і знову ліг спати. Коли добре відпочив, то схотів подивитися, що є ще в тій хаті. Кімнат було багато і всі нові але в них ніхто не жив. Лише в одинадцятій хлопець побачив діда й бабу, які були сліпі.

Дід спитав його:

— Хто увійшов до нашої хати?

Петро розказав про себе. Тоді старий мовив:

— Наймися в мене пасти кози.

— Можу і наймитися, — погодився леґінь.

   Пішов до кошари, а там високий пліт, і на кожному колі — людська голова.

— Ого, якась нечиста сила! — сказав собі Петро, і волосся на голові хлопця стало щіткою.

   До нього підійшов біленький цапок і сказав людським голосом:

— Як будеш іти з козами, то не забудь взяти із собою свою сопілку і дідову шаблю.

   На другий день уранці Петро взяв сопілку і шаблю та й погнав кіз на поляну. Кози пасуться, а він собі сів і позіхає. Та підійшов знову біленький цапок:

— Грай в сопілку, легіню, бо сюди летить змій – лиходій.

   Петро так заграв, що листя на деревах — і те затріпо­тіло, кози затанцювали. Тут прилетів триголовий змій, але і він мусив танцювати. А Петро не дармував — схопив шаблю й постинав йому всі три голови. Поскидав їх у мішок і позіхає далі.

   Увечері він рушив попереду, а кози за ним. Пригнав їх додому, закрив у загороді, а голови жбурнув на горище. Дід його спитав:

— Що так гупнуло на нашому горищі?

— То цап'ячі роги. На поляні двоє цапів билися та й поламали собі роги. Я взяв їх додому і кинув на горище.

— Хай буде так, як скажеш, — мовив дід.

На другий день біленький цапок намовляє хлопця:

— Цього разу візьми скрипку й шаблю, бо змій – лиходій буде ще страшніший.

— Добре, приятелю, добре.

   Петро вигнав стадо на поляну і заграв на скрипці. Кози пішли в танець. Біленький цапок каже:

— Грай добре, легіню, бо сюди летить шестиголовий змій – лиходій.

   Прилетів змій і теж затанцював. Петро витягнув шаблю і постинав йому всі шість голів. Поскидав їх у мішок і сидить собі.

   Увечері він пішов попереду, а кози — за ним. Закрив їх у кошарі, голови закинув на горище й увійшов до хати. Дід його спитав:

— Що так гупнуло на нашому горищі?

— Та знову цапи билися і поламали собі роги. Я їх закинув на горище.

— Може, так, а може, й ні, — мовив на те дід.

Третього дня зранку біленький цапок каже:

— Сьогодні бери цимбали і шаблю.

   Петро пригнав стадо на поляну, грає на цимбалах, а кози танцюють. Біленький цапок крикнув:

— Грай добре, легіню, бо сюди летить дванадцятиголовий змій – лиходій.

   І раптом загуділо, заревло — прилетів страшний змій. Хотів кинутись на Петра, та мусив танцювати. А Петро схопив шаблю й почав рубати голови. Одинадцять відру­бав, а дванадцяту лише надрізав. Тоді питає змія – лиходія:

— Де дідові та бабині очі?

— У печері… Там є все…

   Петро відрубав дванадцяту голову. Поскидав їх у мішок і побіг до печери. Там відшукав дідові та бабині очі, забрав горщики з цілющою і живлющою водою і чекає вечора.

   Увечері він рушив попереду, а кози — за ним. Закрив їх у кошарі, голови закинув на горище й увійшов до хати.

— Що так гупнуло на нашому горищі? — питає старий.

— Я покидав туди цап'ячі роги…

— Хай буде!..

   Дід і баба тішилися з того, що хлопець живий, бо інших змій – лиходій легко убивав, а голову настромлював на кіл.

А Петро каже:

— Ану ходіть, діду, сюди, ближче до світла…

   Старий підійшов. Петро йому вставив очі, полив їх цілющою й живлющою водою. Потім сказав бабі:

— Ану ходіть, бабо, і ви сюди, до світла.

   Баба підійшла. Петро і їй вставив очі, полив їх цілющою й живлющою водою.

   І в діда, і в баби очі приросли, але засвітилися дуже недобрим світлом. Хлопець налякався, а старі сказали:

— Дякуємо, легіню, що повернув нам зір. Все, що має­мо у хаті, хай буде твоїм.

   Дід з бабою були чарівниками і пішли кудись у ліс. Петро лишився в хаті. Ходить і всюди заглядає. У два­надцятій кімнаті, де він ще не був, його трохи не засліпив блиск: там стояв діамантовий кінь із золотим сідлом, а коло нього було гарне вбрання. Леґінь вбрався, як моло­дий принц, і хотів вивести коня. Але кінь сказав:

— На порозі мушу вдарити копитом. Як не вдарю, то надворі трісну. А як вдарю — вчує дід.

— Бий, конику, копитом, — погодився парубок.

Кінь ударив. А дід сказав бабі:

— Ходімо, стара, додому, бо наш кінь кудись тікає.

   Повернулися додому, але коня вже не було у двана­дцятій кімнаті. Дід сів на лопату, а баба — на мітлу. Гук­нули їм:

— Гей-гей, лопато!

— Гей-гей, мітло!

   І полетіли за конем. Довго гналися за ним. От-от наздо­женуть. Та Петро знав, що має робити, бо кінь йому пора­див. Він обернувся і сказав:

— Стій, лопато! Я тебе врятую, коли будеш горіти! Стій, мітло! І тебе врятую…

   Лопата і мітла одразу поставали і ні кроку далі. Дід і баба прибігли додому. Дід сів на кота, а баба — на кітку.

— Гей-гей, котику!

— Гей-гей, кіточко!

   І вони пустилися за діамантовим конем. Біжать, бі­жать — от-от наздоженуть. Петро обернувся і каже:

— Милий котику! І ти, люба кіточко! Я вас на горищі годував зміїними головами. І ще ліпше буду годувати, тільки не ганяйте так за мною.

   Котик і кіточка послухали Петра. Рушили помаленьку, ніби три дні не їли нічого.

   Дід і баба за хвильку згоріли — лише хмарка порохів закурилася від них. А Петро приїхав на діамантовім коні до царського палацу і оженився на царівні. Не обійшлося і його весілля без сопілки, скрипки та цимбалів.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар