Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Свинка – Парасинка та попова льоха

Свинка – Парасинка та попова льоха

   Жили собі в одному селі чоловік і жінка. Не були ба­гатими, проте їх дні минали у добрій злагоді й любові. Правда, в сусідів були діти, а в їхній хаті — тільки ста­рий кіт під припічком. Чоловік і жінка все ж таки недов­го журилися з того: у них народилася гарна, як лялька, дівчинка. А назвали її Парасинкою.

   Чоловік і жінка тішилися дитиною. Та одного разу жінка глянула, а в колисці — свинка.

— Що там…?

Протер чоловік очі, теж нахилився до колиски.

— Свинка! — крикнув він.

   Заплакали чоловік і жінка, та що було робити? Наго­дували Свинку – Парасияку і пішли у поле. Коли поверну­лися, їм назустріч вибігло маленьке порося. Терлося об ноги, кувікало, ніби хотіло щось сказати.

   А в хаті було підметено й на лаві чекав готовий обід. І так кожного дня.

   А сусід мав сина — вже парубка, Іванка. Той якось під­дивився, що Свинка – Парасинка з кошиком у зубах побігла до лісу. Пішов назирці. Як тільки Свинка – Парасинка уві­йшла в хащі, то раптом пропала, ніби провалилася у землю.

— Що за чудо? — здивувався хлопець і вибрався на високе дерево.

   Звідти він побачив, як Свинка – Пара­синка  підійшла  до  старого – престарого дуба  і  почала бігати довкола. Зсунулася з неї свиняча шкіра, і серед галявини стала дівчина небаченої вроди. Як побачив її Іванко, то мало з дерева не впав.

   А дівчина пустилася збирати печериці й відходила все далі від галявини. Іванко підкрався до свинячої шкіри, схопив її, засунув у пазуху і виліз на дуба.

   Дівчина назбирала повний кошик печериць і повер­нулася під дуб за свинячою шкірою. Глянь — шкіри нема. І вона жалісно заплакала, що слухати не мож­на було.

Зліз Іван з дерева й питає:

— Чому, чарівна дівчино, ховаєшся у свинячу шкіру?

Вона схилила голову, втерла сльозу і відповіла:

— Ой красний легіню, не зі своєї волі я таку шкіру одягаю. Мене зачарувала одна відьма, і я буду свинкою, поки не засватає мене найгарніший парубок села. Віддай цю шкіру, бо якщо спізнюся її натягнути, то ніколи біль­ше не стану людиною.

Леґінь узяв дівчину за руку:

— Будь моєю жінкою.

— Дивися, Іванку, не жартуй, — відповіла кра­суня. — Ціле село буде сміятися з тебе, бо я стану дівчи­ною аж перед вінцем.

   Іванко й не слухав. Другого дня послав старостів — засватати Свинку – Парасинку.

   Злагодили весілля, але гості не прийшли. Іванко сам зробив віночок для Свинки – Парасинки, обмотав їй шию шарфом та бантами, а на вуха причепив дорогі сережки. Найняв п'ять музик, і вирушили до шлюбу.

   Люди насміхалися, глузували з нього. Багацький син Василь сидів на паркані й показував пальцем:

— Дивись, який іде, таку собі й веде!

   Іванко подивився з болем на свого батька. Той заспоко­їв хлопця:

— Веди, синку, хоч свинку, аби тобі мила.

Іванко смутно подивився і на свою матір. Вона підба­дьорила:

— До чужого рота не приставиш ворота. Хай собі го­ворять.

   Свинка – Парасинка дріботіла мовчки. А як тільки стала з молодим на білий рушник, свиняча шкіра з неї спа­ла. Іванко дивився на свою наречену й не міг нади­витися.

   Коли поверталися додому, люди чекали на вулиці, аби ще збиткуватися. Але як побачили красну Парасинку, то ли­ше повитріщали очі. Багацький син Василь від заздрощів не спав по весіллю п'ять днів і п'ять ночей. Йому б теж оженитися, бо вже міг за один раз горнець чиру з'їсти, та до якої дівки не піде, всюди дістане в руки печеного гарбуза.

Шостого дня узяв торбу грошей і подався до попа.

— Панотче любий, я прийшов до вас сватати.

— Кого?

— Вашу льоху.

Піп дуже здивувався:

— Нащо тобі, блаженному, женитися? Служи ліпше Богу: запалюй і гаси у церкві свічки. Ти для цього добрий…

— Панотче, я буду то робити, але видайте за мене свою льоху, — наполягав багацький син і висипав з торби­на на стіл цілу купу бринькачів. — Той лайдак Іванко, пішов до шлюбу з поросям, а повернувся з жінкою, як сама царівна! Та він собі засватав у бідно­го сусіда. А як я піду до шлюбу з попівською льохою, то повернуся із такою жінкою, як сама цариця!

   Піп довго чухав потилицю, а потім згріб золоті в шухляду і погодився:

— Ну, коли на те Господня воля, то хай буде. Сватай…

   У неділю зранку на подвір'ї багача вже вигравали де­сять музик. Молодий ледве вивів льоху, об­в'язав її кольоровими бантами, повісив їй на шию дорогі намиста, і встромив у вуха золоті сережки. Льоха ніяк не хотіла йти. Василь кричав на неї:

— Як не підеш по добрій волі, то підеш по неволі…

   Аж чотири парубки морочилися з льохою і виштовхали якось за ворота. Василь, такий гордий, що й через бороду не плюне, ішов за музиками, а поруч легіні сіпалися з льохою — вже й попереки у них по упрівали.

— Дивись, парубок, як запорток! — сміялися люди.

— Не було би у попа свині, а в багача — Василя, то не було би і весілля!

— Та співай, Василю, хай чує все село, що ти женишся!

   А той, задерши голову, як цісарська кобила, і видіти нікого не хотів.

— То не береться моїх вух! — казав лише для себе.

   Та дійшли до церкви. Льоха почала чухатися об одвірок і нізащо не хоче ставати на білий рушник. Парубки схо­пили її — хто за хвіст, а хто за вуха — і потягли силою. Василь чекав, аби з льохи спала свиняча шкіра. Але ні­чого не спадало. Льоха тільки йому наробила на білий рушник.

   А піп швидко повінчав молодих, щоб Василь часом не роздумав і не забрав золоті назад.

Довелося багацькому синові прожити зі свинею все життя!

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар