Свинка – Парасинка та попова льоха
Свинка – Парасинка та попова льоха
Жили собі в одному селі чоловік і жінка. Не були багатими, проте їх дні минали у добрій злагоді й любові. Правда, в сусідів були діти, а в їхній хаті — тільки старий кіт під припічком. Чоловік і жінка все ж таки недовго журилися з того: у них народилася гарна, як лялька, дівчинка. А назвали її Парасинкою.
Чоловік і жінка тішилися дитиною. Та одного разу жінка глянула, а в колисці — свинка.
— Що там…?
Протер чоловік очі, теж нахилився до колиски.
— Свинка! — крикнув він.
Заплакали чоловік і жінка, та що було робити? Нагодували Свинку – Парасияку і пішли у поле. Коли повернулися, їм назустріч вибігло маленьке порося. Терлося об ноги, кувікало, ніби хотіло щось сказати.
А в хаті було підметено й на лаві чекав готовий обід. І так кожного дня.
А сусід мав сина — вже парубка, Іванка. Той якось піддивився, що Свинка – Парасинка з кошиком у зубах побігла до лісу. Пішов назирці. Як тільки Свинка – Парасинка увійшла в хащі, то раптом пропала, ніби провалилася у землю.
— Що за чудо? — здивувався хлопець і вибрався на високе дерево.
Звідти він побачив, як Свинка – Парасинка підійшла до старого – престарого дуба і почала бігати довкола. Зсунулася з неї свиняча шкіра, і серед галявини стала дівчина небаченої вроди. Як побачив її Іванко, то мало з дерева не впав.
А дівчина пустилася збирати печериці й відходила все далі від галявини. Іванко підкрався до свинячої шкіри, схопив її, засунув у пазуху і виліз на дуба.
Дівчина назбирала повний кошик печериць і повернулася під дуб за свинячою шкірою. Глянь — шкіри нема. І вона жалісно заплакала, що слухати не можна було.
Зліз Іван з дерева й питає:
— Чому, чарівна дівчино, ховаєшся у свинячу шкіру?
Вона схилила голову, втерла сльозу і відповіла:
— Ой красний легіню, не зі своєї волі я таку шкіру одягаю. Мене зачарувала одна відьма, і я буду свинкою, поки не засватає мене найгарніший парубок села. Віддай цю шкіру, бо якщо спізнюся її натягнути, то ніколи більше не стану людиною.
Леґінь узяв дівчину за руку:
— Будь моєю жінкою.
— Дивися, Іванку, не жартуй, — відповіла красуня. — Ціле село буде сміятися з тебе, бо я стану дівчиною аж перед вінцем.
Іванко й не слухав. Другого дня послав старостів — засватати Свинку – Парасинку.
Злагодили весілля, але гості не прийшли. Іванко сам зробив віночок для Свинки – Парасинки, обмотав їй шию шарфом та бантами, а на вуха причепив дорогі сережки. Найняв п'ять музик, і вирушили до шлюбу.
Люди насміхалися, глузували з нього. Багацький син Василь сидів на паркані й показував пальцем:
— Дивись, який іде, таку собі й веде!
Іванко подивився з болем на свого батька. Той заспокоїв хлопця:
— Веди, синку, хоч свинку, аби тобі мила.
Іванко смутно подивився і на свою матір. Вона підбадьорила:
— До чужого рота не приставиш ворота. Хай собі говорять.
Свинка – Парасинка дріботіла мовчки. А як тільки стала з молодим на білий рушник, свиняча шкіра з неї спала. Іванко дивився на свою наречену й не міг надивитися.
Коли поверталися додому, люди чекали на вулиці, аби ще збиткуватися. Але як побачили красну Парасинку, то лише повитріщали очі. Багацький син Василь від заздрощів не спав по весіллю п'ять днів і п'ять ночей. Йому б теж оженитися, бо вже міг за один раз горнець чиру з'їсти, та до якої дівки не піде, всюди дістане в руки печеного гарбуза.
Шостого дня узяв торбу грошей і подався до попа.
— Панотче любий, я прийшов до вас сватати.
— Кого?
— Вашу льоху.
Піп дуже здивувався:
— Нащо тобі, блаженному, женитися? Служи ліпше Богу: запалюй і гаси у церкві свічки. Ти для цього добрий…
— Панотче, я буду то робити, але видайте за мене свою льоху, — наполягав багацький син і висипав з торбина на стіл цілу купу бринькачів. — Той лайдак Іванко, пішов до шлюбу з поросям, а повернувся з жінкою, як сама царівна! Та він собі засватав у бідного сусіда. А як я піду до шлюбу з попівською льохою, то повернуся із такою жінкою, як сама цариця!
Піп довго чухав потилицю, а потім згріб золоті в шухляду і погодився:
— Ну, коли на те Господня воля, то хай буде. Сватай…
У неділю зранку на подвір'ї багача вже вигравали десять музик. Молодий ледве вивів льоху, обв'язав її кольоровими бантами, повісив їй на шию дорогі намиста, і встромив у вуха золоті сережки. Льоха ніяк не хотіла йти. Василь кричав на неї:
— Як не підеш по добрій волі, то підеш по неволі…
Аж чотири парубки морочилися з льохою і виштовхали якось за ворота. Василь, такий гордий, що й через бороду не плюне, ішов за музиками, а поруч легіні сіпалися з льохою — вже й попереки у них по упрівали.
— Дивись, парубок, як запорток! — сміялися люди.
— Не було би у попа свині, а в багача — Василя, то не було би і весілля!
— Та співай, Василю, хай чує все село, що ти женишся!
А той, задерши голову, як цісарська кобила, і видіти нікого не хотів.
— То не береться моїх вух! — казав лише для себе.
Та дійшли до церкви. Льоха почала чухатися об одвірок і нізащо не хоче ставати на білий рушник. Парубки схопили її — хто за хвіст, а хто за вуха — і потягли силою. Василь чекав, аби з льохи спала свиняча шкіра. Але нічого не спадало. Льоха тільки йому наробила на білий рушник.
А піп швидко повінчав молодих, щоб Василь часом не роздумав і не забрав золоті назад.
Довелося багацькому синові прожити зі свинею все життя!