Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Сила каяття

Сила каяття

   Був чоловік і жінка та й не мали дітей. Але дуже були багаті і не мали на кого маєток лишити. А за селом було дуже велике болото, таке, що ніхто не міг перейти ні переїхати. Вони порадилися та на тім болоті поставили міст.

   Пішов той чоловік попід той міст слухати, що хто буде казати. Ідуть люди, одні клянуть, другі дякують, звичайне, як громада. Але надходять святі Петро, Пав­ло і Бог. Та й святі Петро і Павло кажуть:

— Боже, щоби то дати тому чоловікові за той міст, що ми не бродим через болото.

А Бог:

— Я вже знаю, що йому дати за то, — що йому буде найутішніше у дому. Даймо йому одну дитину.

— Ну,_кажуть святі Петро і Павло, — що йому дамо, чи хлопця, чи дівча?

А Бог знає їх гадку, чому вони були би раді, та й каже:

— Дамо йому хлопчика, але він, отець, буде від нього страчений.

І пішли.

   А той чоловік з-під моста вилазить та й додому пішов плачучи. Приходить додому і так сумує, але жінці нічого не каже. А жінка як побачила, що він такий смутний, і починає його допитуватися: «Чого ти так сумуєш?» Але він не хотів їй казати. Аж нарешті:

— Йшли два чоловіки попереду, а третій за ними і стали на мості, і зачали говорити, що ми будемо мати хлопця, і я буду страчений від нього.

Жінка каже:

— Що ти, чоловіче, слухаєш? То якісь пияки йшли, говорили не знати що. Як ми не мали дітей, коли були молоді, то тепер певно не будемо мати, коли старі.

   Але через деякий час народився хлопчик. І так той хлопчик швидко виріс. Ходить до школи, добре учиться. Але його тато завше від нього втікає. Все то на гадці має, що він буде од нього страчений. А професор його наказує, як іде із школи, що як має обходитися з своїм татом, що має поцілувати в руку, як іде і приходить зі школи. Але він каже:

— Я не можу з своїм татом ніколи зустрітися, бо він утікає від мене.

Каже той професор йому:

— Спитайся свого тата, чому він від тебе утікає.

   Він приходить додому із школи і застав свого тата в хаті. Його тато хоче утікати від нього, а він ловить за руку і цілує. І питається:

— Скажіть мені, тату, чого ви утікаєте від мене?

А він каже:

— Бо мені казали, що я буду від тебе страчений.

Хлопець каже:

— Маєте ви бути від мене страчені, то я іду собі в світ. — І каже до своєї мами: — Злагодьте мені одяг на дорогу, хліба, бо я ще іду до школи. Прийду зі школи та й піду в світ.

   Прийшов зі школи, взяв собі хліба, одяг та й пішов. Як пішов, та й зайшов у ліс. А в тім лісі було дві корчми, одна добра, а друга пустиня. Так він почав проситися у господарів на ніч. А вони його не хотіли приймати. Він каже:

— Я іду до тої пустої корчми та й буду там но­чувати.

Але йому кажуть люди:

— Ой не йди там ночувати, бо там ніхто не ночував, то і ти не переночуєш.

Але він каже:

— Що то я не дбаю за своїм життям, я і так пішов у блуд, або буду жити, або ні.

   Ліг на ліжко, помолився та й починає спати. Але приходять уночі до ньому умерлі душі і кажуть до нього:

— Встань, ми щось тобі скажемо.

Але він не встає, бо боїться. А вони кажуть:

— Встань, встань, тільки постав ногу на лопату та й зараз собі знову ляжеш.

   Ну, він устав, поставив ногу на лопату. Таку купу грошей висипали, що не порахувати. Та й кажуть йому:

— Як будеш жити, так тут собі сиди, бо тут твоє щастя, але завше за нас пам'ятай, щоб ніколи нічого не робив, бо не потребуєш робити; як є оті гроші, та ти усе будеш брати, а тут усе буде прибувати.

   І він так робить. Оженився, і завше наймає служби, робить празник, запрошує убогих, старців і щоднини ніколи не змінив цілий рік. Але нагадав собі за своїх родичі, за тата, за маму, що не знає, що вони де роблять, чи мають де звідки жити. Якось би за них довідатися і їм грошей послати. Аж як вони довідалися ті родичі, що він ся добре має, і цікаві були самі, приїхали до нього, але не застали його дома. Лише жінка була з кухарками, варила обід для тих, що прийдуть із церкви. Як вони приїхали, жінка їх угости­ла і привела до покою, аби собі лягли спочити трохи. Вони собі полягали, а вона їх замкнула. Чоловік іде з церкви, а його здибає диявол і каже:

— О! Ти робиш що доброго, а твоя жінка робить щонайгіршого.

Він каже:

— Де?

А той каже:

— В тім крайнім покої закрилась.

   Він приходить під той покій і дивиться крізь вікно, чи то правда, що диявол казав. Дивиться: правда! Сплять двоє людей. І відкриває двері, витягає меч. Як махнув, та й перетяг разом тата і маму.

   Так приходить до кухні, там, де жінка варить, та й стукає ногами. А жінка кричить:

— Цить! Не стукай, бо розбудиш тата і маму.

А він тоді каже:

— Уже пропало: що ті люди казали на мості, а мій тато чув, так і сталося, я уже і стратив. Тепер же ти лишися і так роби, як ми робили, наймай службу, роби обіди за тими душами, а я йду у світ людей питатися, як гріхів за тата та за маму спасатися.

   Та й запечатав ті двері і пішов. Іде село від села. Де прийде, до церкви все іде сповідатися і все признається священикам, що зробив, аби йому завдали покуту. Нади­бає одного священика, що йому завдає покуту. Він каже:

— Іди у ліс, піди сім миль лісом, утни собі сім сажнів дров і наклади вогонь. Як ті дрова розгоряться, то ти далеко розбіжися, щоби у самий вогонь скочив.

   Він так зробив та й спалився, лиш лишилося серце і печінка.

   А тою дорогою, котрою він ішов, дуже красні квіт­ки росли. У цісаря була донька така, що нікуди не йшла ніколи. Але дуже їй скортіло іти у той ліс. Так вона пішла у той ліс. Цісар позво­лив, але під вартою. Так вона тою дорогою іде та усе ті квітки рве. Чим ближче до того вогня приходить, тим кращі квітки находить. Прийшла до вогня, найшла то серце і печінку й з'їла. Та й завагітніла і народила хлопчика хлопця. Але цісар дуже тим зажу­рився і не злюбив свою доньку. Потому як вона мала хлопця, казав її замкнути до темниці. Але там їй нічого не давали їсти, тільки то, що вепрам. Хлопець той дуже швидко виріс за півроку, а може, за місяць та й зачав соромитися, що голий. Почав просити слуг, що доносили їсти, аби такий добрий цісар був, аби прийшов на нього подивитися. Але цісар не любив і чути за тую дитину та й не хотів іти. Аж нарешті каже: «Піду за цікавість». І прийшов до темниці, став і дивиться. А той хлопець обзивається:

— Діду мій коханий, будь на мене ласкавий, дай мені якого убрання, бо моя мама є невинна за мене.

   Та й уже розказує, з якої причини він находиться у темниці, що він спалився за гріхи. Тоді подякував дідові за убрання і пішов назад до жінки.

   Приходить до тої корчми і йде до тих дверей, що запечатав. Відкрив двері, а тато й мама живі. Вони повставали та й кажуть:

— Сину наш любий, як же ми позасипали надовго.

І так він позбувся гріхів за родичів.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар