Син батька на лубку вивозить

   Колись, кажуть, за давньої давнини, старих людей, нікчемних до роботи, недобрі діти виво­зили на лубку у провалля. У одного чоловіка, тих ча­сів був старий батько. Набридло йому й жінці коло старого панькатись та годувати, і надумали вони відвезти батька у провалля. Посадив син батька на лу­бок і потяг його за двір. Не просився старий у сина, бо знав, що нічого не поможе. Слідком за ними побіг синів синок, дідів онучок.

— Вернись, вражий сину, куди ти йдеш? — крикнув на нього батько.

   Тату піду й я за вами, а то як трапиться й мені таке робити й не знатиму, куди везти, – просився синок.

   Батько мабуть, гаразд не розслухав або не розібрав що сказав синок, бо нічого на це не сказав. Ідуть вони дальше. От притяг син старого батька до провалля та й укинув його туди разом з лубком.

— Тату, навіщо ж ви й лубка з дідусем у провалля вкинули? — питає хлоп'я батька.

— Не питай, бо старий будеш, — одказує батько синові.

— А на чому ж я вас одвозитиму у провалля, як і ви будете такі, як дідусь? — знову питає хлоп'я.

   Схаменувся тоді батько, що це він зробив негарно, що й з ним те ж учинять його діти. Жалко йому стало старого батька. Витяг він його з провалля, привіз до­дому і з того часу годував його й доглядав аж до са­місінької смерті, а в провалля не тільки не думав ні­коли відвозити, а навіть і других відмовляв це робити.

повернутися до: Українські народні казки⇒