Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Сини сліпого царя

Сини сліпого царя

   Жив десь недалеко від кінця світу один ста­рий цар, а в того царя було три сини. Двоє були спритні й поставні легіні, а третій недолугий, боязкий ще й придуркуватий. Старий захворів і осліп. Хлопців занепокоїло, бо він почав дуже нарікати, яких має синів, що про хворого не дбають. Тепер будуть змушені поперемінно доглядати сліпого царя, водити його. Журять­ся вони, журяться, коли приходить один сивий дідо та й звідає їх:

— Що то ви зажурилися?

— Шкода вам, діду, говорити, бо й так не допоможете, — відповіли легіні.

— Не знати, не знати, — сказав на те ста­рий. — А може, й допоможу.

   І легіні йому розповіли, що старий осліп, а жоден доктор у їх царстві не в силі його вилі­кувати.

— Чи ви, діду, могли б зарадити? — зазвідали царевичі разом.

— Сам – один я нічого не вдію, — пояснив старий дідо. — Але пораду можу дати. Учини­ти те, що я пораджу, — і велике, й невелике діло. Послухайте лише! Десь на світі є скляна гора, а на тій горі — одне пташеня, скільки разів воно защебече — стільки краплин крові витече в нього з дзьобика. Коли тими крапля­ми помастите батьку очі, то нараз прозріє.

   Подякували царевичі за добру пораду, і двоє старших почали збиратися в дорогу. І молод­ший брат попросив старого, аби його відпустив на скляну гору знайти чудо – пташку. Сліпий цар ніяк не давав згоди, але хлопець за всяку ціну хотів піти з братами.

— Ну, раз так дуже хочеш, то йди, синку мій, — сказав йому старий. — Але ти — нещасник, ти десь там загинеш… Ліпше не лишав би мене самого!

   Сліпий цар даремно просив його зостатись, хлопець не слухав, та й готово! Він осідлав собі стару шкапу і вирушив за братами, котрі сиділи на парадних конях. Та й не взяв на до­рогу нічого, а брати напхали повні кишені гро­шей.

   Неслися три царевичі на конях і могли би нестися ще швидше, але що було робити, коли шкапа того недотепи не встигала бігти за дво­ма парадними кіньми. Старший та середу­щий час від часу мусили ставати й причікувати хлопця. Виїхали на одну дорогу, і старший брат увидів мертвого чоловіка. Тоді сказав братам:

— Хлопці, поможіть мені поховати мерця!

Брати не хотіли йому помогти.

— То не твоє діло! Видиш перед собою до­рогу — і гайда!

   Добре, вони поскакали далі й натрапили на здохлого пса. Придуркуватий хлопець зійшов із коня і шаблею почав копати яму. Брати ста­ли йому дорікати:

— А це що таке? Мертвого чоловіка ти не хотів ховати, а здохлому псові копаєш могилу?

І почали сміятися з дурня.

На те молодший брат відповів:

— Чоловіка хоч хто закопає, а цього пса — ні. Між тим перехожі будуть вдихати сморід, а то небезпечно для людського здоров'я.

— Хай буде так, ти непогано думаєш, — мовили два брати і допомогли йому закопати здохлого пса.

   Поскакали далі, та невдовзі стали на роз­путті, звідки вже дорога вела в три боки. Тут вони попрощалися. Старший і середущий рушили дорогами, котрі пролягали одна попри одну, і скоро зійшлися, так що далі два брати скакали знову разом. Якось понадвечір добра­лися до одного міста й на ніч найняли собі зруч­не пристановище. Спершу пили й гуляли, а потім грали в карти й до ранку програли все, що мали в кишенях. І вже не могли пускатися в дорогу, бо не було з чим.

   А третій брат плентався на шкапі своєю до­рогою і заночував у густому лісі. Розклав собі ватру та й помалу заснув коло неї. Коня пу­стив пастися, а вночі вовк його роздер. Уранці хлопець пробудився й хоче рушати далі в доро­гу, але розглянувся і видить, що вовк уже до­їдає шкапу. Нещасник націлив на нього руш­ницю, та вовк йому каже:

— А яка тобі вигода, якщо мене застрі­лиш? Залиши мені коня, і я тобі вдячно допо­можу — понесу тебе туди, куди ти зібрався.

   Хлопець сів на вовка, і незабаром вони вже були під скляною горою. Скочив молодший брат на землю, а вовк йому каже:

— Далі я тебе нести не можу, але тут заче­каю, доки ти повернешся. Пташеня спіймати там неважко, але до клітки не підходь, бо там тобі смерть!

   Діставши поради, молодший царський син швидко вибрався на скляну гору. Вартівники спали, і справді легко було взяти пташку. «Яке красне пташенятко! — захоплювався хлопець. — Ой, але клітка ще гарныша! А що мені з пташки без клітки?» Хлопець дотулився рукою до клітки — вона так задзвеніла, що всі вартівники прокинулися, схопили недотепу й по­вели до короля. Той дивувався, як хлопець міг пройти мимо стількох вартівників. І ще запитав, нащо йому пташеня.

— Мій батько осліп, а кажуть, що одною краплиною крові, яка впаде із дзьоба цього птаха, можна йому повернути зір.

   Король подарував гостеві життя, та птаха не віддав. Він обіцяв зробити це тоді, як цар­ський син приведе йому коня – татоша, який там і там, у тому й тому замку, в того й того короля. Хлопець дав слово привести чарівного коня.

Спустився він із гори, а вовк дорікає:

— А де пташка? Видиш, видиш! Чи я не на­казував, аби ти клітки не чіпав, лиш птаха зло­вив?!

   Царський син почав просити вовка, хай по­несе його до того замку, звідки треба привести чарівного коня, бо за нього він дістане птаха. Вовк відговорювався тим, що дуже голодний, але хлопець так його просив, так його благав, що вовк узяв його на плечі й каже:

— Ну, з'їв я твою шкапу, то понесу тебе й туди, куди рвешся. Можеш легко вкрасти звід­ти татоша, але не дотуляйся до вуздечка.

— Добре, я не буду дотулятися, заберу собі коня і без вуздечка.

   Скоро добралися до замку. Хлопець пройшов у двір, подивився на коня. Татош був дуже красивий, але його вуздечко виглядало ще кращим!

   «Раз уже я добрався сюди — хай буде, що буде! А яке то — кінь без вуздечка?» — змір­кував царський син.

   Ледве дотулився він до вуздечка — татош нараз почав гупотіти. Вартівники, що спали, посхоплювалися і спіймали злодія. Привели його до короля, а той каже:

— От, ти славний витязь, якщо міг пройти у хлів попри стількох вартівників! Я тебе помилую, віддам тобі й татоша, та приведи мені сюди доньку – одиначку того й того ца­ря!

   Леґінь узявся те зробити і попросив пора­ди у вовка, куди податися. Вовк узяв його на плечі й уже в дорозі пояснив:

— Ти можеш дуже легко зробити й це діло. На зорі царська донька звикла йти по воду. Коли вона нагнеться над колодязем, ти вийди з-за корча, обніми її і приведи до мене — я від­несу вас куди треба.

   Усе було так, як говорив вовк. І повертали­ся назад до того короля, від котрого хлопець мав дістати татоша. Але по дорозі вовк почав казати:

— Правда, було би добре дістати й красну дівчину?

— То неможливо, — мовив хлопець.

— А я кажу, можливо. Слухай сюди, я сам обернуся на одну красну дівку. А ти, царівно, зачекаєш нас! Ми піднімемося в замок, і там король візьме дівку, а передасть за неї коня з вуздечком. Лише коли, хлопче, будеш переда­вати мене королеві, то не забудь йому сказати, аби одне вікно лишив відкритим, бо дівці, кот­ра звикла до іншого повітря, могло би зашко­дити в закритій кімнаті.

   Так і сталося. Молодий король був нежона­тий і дуже зрадів дівчині. У світлиці, куди уві­йшли, відкрив усі вікна. Молодий витязь ру­шив у дорогу з конем – татошем, якого він ді­став разом із вуздечком. А дівка, як тільки зосталася сама, знову обернулася на вовка, який вискочив у відчинене вікно і наздогнав хлопця.

   Тепер уже молодий царевич мав молоду царівну. Разом із добрим вовком він радо по­спішав до скляної гори.

Раз лишень вовк каже:

— А правда, царевичу, добре, якби зоставсь у тебе й кінь із вуздечком? Будеш мати їх. Я обернуся на коня, і віддаси мене королеві скляної гори. Тільки попроси його, аби мене одразу не прив'язував, бо якщо прив'яжуть, то там уже й залишуся.

   На татоші, що постав із вовка, хлопець ви­брався на скляну гору й передав королеві ча­рівного коня з вуздечком, а сам дістав від нього птаха й клітку. З великої радості леґінь забув сказати, щоб татоша спочатку держали неприв'язаним. І що там довго говорити — коня при­в'язали! Та він доти смикався, мотав головою, доки не зірвався, а тоді побіг у поле, там став знову вовком і догнав царевича.

— Видиш, видиш, — почав докоряти, — ка­зав я тобі, що маєш робити, а ти забув за ме­не попросити, і я ледве зірвався із прив'язі.

— Пробач мені, добрий вовче, то сталося з великої радості. Я дуже тобі вдячний. А тепер мені скажи, чим можу заплатити за твою вірну службу та добрі діла?

— Багато не прошу. Раз на рік закликати мене на гостину. Тоді подаруєш мені дев'ять овець.

— Дуже мала віддяка. Від себе я міг би дати більше.

— Не забудьмо і про те, що показує нам час, — нагадав добрий вовк. — Відколи ми мандруємо, минули не три дні, а цілі три роки. Скажу тобі дещо і про твоїх братів. У тому мі­сті, через котре будеш проїжджати, твоїх бра­тів як боржників замкнули у темницю і хочуть повісити. Ти можеш врятувати їх, і будете ра­зом вертатися додому, але по дорозі вони тебе уб'ють — самі понесуть батькові радісну нови­ну. Словом, май розум при собі.

Хлопець ще раз подякував вовкові, й вони розійшлися.

   Завертає царевич у місто і видить, що стар­шого й середущого братів уже ведуть на шибеницю. Ой, пожалів їх хлопець та й виплатив борги. Потім кожному з братів купив красного коня, і всі троє вирушили додому. Та справді, в дорозі старші брати вбили молодшого цареви­ча і закопали під деревом. А царську доньку, котру хлопець віз із чужини, татоша і птаха забрали із собою.

   Але з того часу дівка не говорила, татош не іржав, пташеня не щебетало — і кров не капа­ла із дзьоба. Сліпого царя ніхто не міг вилі­кувати. У царському дворі стало дуже сумно. Ніколи ще так сумно не було.

   Минув рік, і вовк прийшов у гості. Царські сини спустили на нього псів. Вовк прийшов удруге, а вони так само прогнали його.

   По нюху вовк дізнався, де поховано вбитого царевича. Знайшов він те місце і вигріб тіло хлопця. Поніс його до озера, що мало чарівну силу, скочив до води і, струшуючись, побриз­кав нею вбитого. Молодший син сліпого царя відразу ожив. Потому вірний вовк поніс його додому. І відразу двір повеселів — дівка за­говорила, татош заіржав, пташеня заспівало. Краплинами крові з пташиного дзьобика хло­пець змастив батьку сліпі очі, а той нараз про­зрів. А молодий витязь не міг надивитися на свою красну дівчину, на красного коня та й не міг наслухатись, як щебетало пташеня, бо, чуючи його щебетання, раділи і люди, і звірі.

   Молодший син розповів цареві, що вчинили з ним брати. Цар страшенно розсердився і ви­голосив присуд — смертну кару старшому й середущому. Але молодший син не захотів своїм братам смерті й прогнав їх із дому — хай ідуть, куди видять!

   А тоді царевич повінчався з красного діви­цею. Старий передав йому царство. І казці кінець.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар