Таємниця скляної гори

   Десь далеко, аж за сьомим морем, було одне царство. Там жив один цар, котрий мав трьох доньок. А дівчата були такі красні, що люд­ському окові дивитися на них і не дивувати­ся — було неможливо. Не вірю, що на світі могла би знайтися хоч одна красна дівка, яка була би їм до пари.

   Приходили до тих дівиць – відданиць молоді принци й герцоги, графи й барони. При­ходили не просто задивлятися і чудуватися з краси трьох сестер, а й сватати їх. Але цар так дорожив красою своїх доньок, що все ви­гадував причину, хитро і розумно відмовляв женихам, аби лише відкласти віддавання. Сло­вом, ніяк не хотів розлучатися зі своїми крас­ними дівицями.

   А недалеко від столиці була скляна гора, і така височезна, що верхом сягала до самого неба. А на тому верху мали пристановище змії – шаркані. Один шестиголовий, другий — восьмиголовий, а третій мав цілих дванадцять голів! Якоїсь ночі всі три змії – шаркані приле­тіли у царський палац, украли прекрасних трьох царівен та й понесли на скляну гору, де в кожного змія був дуже красний замок.

   Другого дня рано цар і цариця повставали й за звичкою зайшли у світлицю подивитися на доньок. Але не знайшли нікого, бо світлиця була вже порожня. Що тут чи­нити — царівни пропали! Де вони, куди мог­ли подітися? Ніхто не міг на те відповісти. І цар нараз дав оголосити, що котрі витязі знайдуть його красних доньок, за тих віддасть їх заміж!

   Можете подумати собі, як мало бути гірко старому цареві, раз пристав повіддавати доньок — аби лише знайшлися. Та й мати так тяжко – претяжко зажурилася, що пошкодував би її і поганин.

   Коли по всій державі розлетілося царське оголошення, одразу знайшлися три бідні бра­ти, які прийшли до царя й сказали, що вони знайдуть його принцес. Цар дуже зрадів, бо й ті троє були дуже красиві, й пообіцяв їм, що не візьме назад свого слова: якщо знайдуть царівен, то й поженяться на них! Коби лише вдалося їх знайти!

   А троє легенів, хоч і з бідної родини, були не прості люди: старший літав, як птах, най­молодший так обертав шаблею, що всіх обез­зброював, а третій, середущий, мав нюх, як у собаки.

   Середущий брат раз – два обнюхав поріг цар­ського палацу і занюхав дівочі сліди. Нюх привів його аж під скляну гору, а там сліди про­пали. Троє братів нараз догадалися, що прин­цеси мають бути там, на скляній горі. Тоді старший, брат – літун, каже до молодшого, брата – вояка:

— Ну, братику, сідай мені на плечі, я поне­су тебе на гору, а далі — твоє діло. А ти, — наказав середущому братові, — залишайся тут, доки ми про себе не подамо звістку.

   Так і було. Двоє легінів вилетіли на верх скляної гори і знайшли три замки, де жили змії – шаркані.

   Спершу рушили в палац до шестиголового. Молодший брат зайшов, а старший залишив­ся під дверима. Коли брат – вояк вступив у світ­лицю, то нараз увидів старшу цареву доньку. Вона дуже зраділа йому, як дізналася, що та­кий красний хлопець прийшов сюди за нею. Але бідолаха боялася й розтулити рота, бо на дивані, пополуднувавши, спав її господар. Очі дівчини від сліз аж почервоніли, але тепер з радістю дивилися на молодого легіня. А той сміливо підійшов до змія, схопив шаблю й од­ним махом відрубав йому усі шість голів. По­тому сказав:

— Ну, принцесо, ви вільні від шарканя, те­пер ходіть зі мною. Під дверима чекає мій брат, і він знесе вас із гори на землю. А мені треба іти далі, до другого замку.

   Почувши ці слова, царська донька ще біль­ше зраділа і відразу вийшла із світлиці. Там сіла на плечі брата – літуна, і він спустився з нею вниз, передав її середущому братові, а сам спішно полетів назад, на вершину скляної гори.

   Тепер двоє братів подалися до восьмиголового змія – шарканя. Молодший брат, котрий був при шаблі, зайшов до палацу і побачив середущу доньку із заплаканим лицем. Вона теж зраділа легіневі, та боялася так само вимовити слово, лише показувала вбік, що там, на дивані, після смачного полу­денку спить її господар.

   Легіневі й не треба було нічого казати. Він вихопив шаблю, одним махом відтяв тому змі­єві всі вісім голів, а тоді обернувся до цар­ської доньки і заговорив:

— Ну, принцесо, ви вільні від шарканя. Те­пер ходіть зі мною. Під дверима чекає мій брат, він знесе вас із гори на землю.

   Як зраділа середуща донька! З великої радості й не знала куди обернутися та куди ступити. Леґінь узяв її за руку і вивів до бра­та. Той посадив дівчину на плечі й спустився на землю, де двоє вже чекали на них.

   По сьому старший брат полетів назад, на вершину скляної гори, і брати відразу поспі­шили до палацу третього, дванадцятиголового змія. І тут брат – літун лишився під дверима, а брат – вояк вирушив до світлиці. Молодша принцеса плакала й тоді, коли він увійшов. Та ніхто з них не посмів сказати ні одного слова, бо змій на дивані спав солодким сном після смачного полуденку. Леґінь вихопив шаблю і так розмахнувся, що за одним разом двана­дцять змієвих голів повідлітали геть. Потому взяв дівчину за руку, вивів із палацу і передав її братові – літунові. Той посадив принцесу на плечі та й спустився із нею на землю.

   Тепер старшому братові захотілося трохи відпочити, і він присів перед тим, як полетіти знову на скляну гору за молодшим братом.

   Та що сталося! Диявольська душа дванадцятиголового змія – шарканя узяла на себе по­добу того хлопця, котрий залишився на скля­ній горі, й перестріла брата – літуна:

— Дорогий брате, не журися за мною, бо я вже спустився – якраз те­пер злетів із гори.

   Двоє братів повірили в те, що з ними говорить наймолодший брат. А тому вже не гаяли часу, зібралися в дорогу і — просто до царя.

   Треба було вам, добрі люди, там бути і бачити, як раділи донькам цар і цариця, коли во­ни зустрілися. З великої радості й не знали, що робити, лише цілувалися, обнімалися і пла­кали, як діти. Так, мали честь легіні, бо не зламали свого слова, знайшли й повернули усіх трьох принцес!

   Та що сталося із молодшим братом, котрий залишився на скляній горі? Самі розумієте — про нього в палаці ніхто й не подумав, бо га­дали, що той, котрий ходить у його подобі, — і справді наймолодший із братів. А то, як ви знаєте, був зовсім не він! Нещасний хлопець довго чекав брата – літуна. Минали дні за дня­ми, а на гору ніхто не приходив.

   «Що мені робити? — міркував собі хлопець. — Доведеться тут з голоду вмерти!»

   І вже не міг чекати, зайшов у палац шести­голового змія. Там йому потрапила на очі відьма – босорканя, яка була матір'ю змія – шарканя. І каже їй леґінь:

— Слухай сюди, стара босоркацьо, знеси мене з гори, бо інакше і оком не кліп­неш, як тебе зарубаю!

— Синку мій солодкий, я би тобі радо це зробила та я така вже стара, що не маю сили нести тебе на землю. Замість того дам тобі, як хочеш, такі ножиці, що ти й паль­цем не кивнеш — самі будуть кроїти.

   Узяв хлопець ножиці, подякував старій і ру­шив просто до палацу восьмиголовога змія – шарканя. Заходить, а там знову чалапає на­зустріч якась відьма. Ото була мати убитого шарканя. І каже їй леґінь:

— Слухай сюди, стара босорканьо! Знеси мене звідси, бо інакше і оком не кліпнеш, як тебе зарубаю!

— Синку мій солодкий, я би тобі радо це зробила, та я така стара, що не маю сили нести тебе на землю. Замість того дам тобі, як хочеш, одну таку голку, що й паль­цем не кивнеш — сама буде шити.

— Добре, голку я візьму й життя тобі за­лишу.

   Молодший брат узяв собі голку та й поспі­шив до замку дванадцятиголового змія – шарканя. І там йому назустріч вийшла стара відьма, котра була матір'ю убитого змія. І каже їй леґінь:

— Слухай сюди, стара босорканьо! Знеси мене на землю, бо інакше і оком не кліп­неш, як тебе зарубаю!

— Синку мій солодкий, я би тобі радо це зробила, та я стара, — вже не маю сили знести тебе на землю. Замість того дам тобі, як хочеш, золотий кантар. Потрясеш ним раз — і перед тобою з'явиться відразу золотогривий кінь, а потрясеш другий раз — дістанеш одяг, як у витязя!

   Узяв леґінь чарівний кантар, подякував ві­дьмі, а підняти руку на її життя уже не хотів.

   Вийшов брат – вояк із замку і перше його ді­ло було потрясти кантарем. І справді, як тіль­ки потряс кантарем — перед ним з'явився золотогривий кінь. Леґінь не думав, не гадав, а сів на коня і поскакав по скляній горі, глядаючи якоїсь дороги, аби спуститися на зем­лю. Раз лиш дивиться — назустріч скаче птах, та такий великий, як кінь. І каже легіневі:

— Чуєш, чоловіче! Найди мені на горі во­ди, бо як не найдеш, то з'їм тебе разом із ко­нем!

   Тепер уже і справді хлопець налякавсь! Хіба криниця мо­же бути тут, на скляній горі? Подумав, і щось – таки й прийшло йому на гадку. Та й каже він птахові:

— Добре, добре, та коли знайду тобі води, знесеш мене на землю?

— Знесу, хлопче, лиш знайди воду, бо як не знайдеш, нараз тобі кінець!

   Молодший брат скаче і скаче на коні, огля­дає усю скляну гору — і раз лишень дивиться, а з-під скла росте якась вільшина.

   «Чекай, чекай, — розміркував хлопець. — Вільшина полюбляє водянисте місце, ану спро­бую своє щастя тут!»

   Зійшов із коня, вийняв шаблю і почав ко­пати під вільшиною. Копав, копав — і справ­ді, з-під скла забулькала вода! Коли яма вже була велика, як порядна бочка, перестав ко­пати — хай натече води. Тоді прилетів птах і випив усю воду.

— Ну, тепер сідай на мене, і я знесу тебе на землю!

   Легіневі не треба було двічі одне казати. Сів собі на птаха і невдовзі вже був на зем­лі. Одразу не подався до царського двору, а завернув до одного кравця. Попросив їсти – пити і залишився в нього за помічника.

   Одного вечора прийшла до пана майстра найстарша принцеса і принесла дуже дорогу і красну тканину. Вона попросила:

— Пане майстре, будьте такі добрі, зшийте мені з цього шовку плаття, якого ще ніхто й ніде не мав. Та й мусить бути зшите до зав­трашнього ранку — завтра моє весілля.

   Кравець відмовлявся, пояснював їй, що за такий малий час не можна зшити плаття. Та його слова не помагали, і мусив прийняти ро­боту. Наймолодший брат, що став за кравчу­ка, увидів царську доньку, а вона його не по­мітила. Принцеса пішла, а кравець почав ла­мати собі голову, як за такий короткий час по­шити красне плаття. Та хлопець сказав:

— Не журіться, пане майстре, я все при­готую, а ви собі лягайте і спіть!

   Як сказав, так і зробив. Узяв принцесину тканину і розстелив її на столі, а потім вийняв ножиці, котрі йому дала стара відьма, і лише примовив:

— Чуйте, нерозлучні сестрички – ножички! Викройте із цього шовку плаття, але таке кра­сне, аби ніхто на білому світі кращого не мав! Ну, а ти, самотня дівице – іглице, поший плаття так, аби не було видно жодного рубця!

   Те треба було бачити, як кроють тканину сестрички – ножички та як шиє дівиця – іглиця! Ножиці відразу розкроїли шовк, а голка ще скоріше пошила з нього плаття. Все було готове, і кравчук ліг спати. Опівночі пан майстер прокинувся і почав будити легіня:

— Синку, та час братися до діла, бо плаття не буде до ранку готове!

— Не майте з того жури, пане майстре, — заспокоїв хлопець, — плаття вже готове, я йо­го ще ввечері пошив.

   Кравець пішов глянути. І так здивувався, що не міг заговорити. Таке красне плаття він не тільки ніколи не шив своїми руками, але ще й не бачив своїми очима! Аж потім озвався:

— Дорогий мій синку, та я не можу тобі бу­ти не те що паном майстром, а й помічником!

Кравець заспокоївся і знову ліг спати.

   Вранці принцеса прийшла подивитися на готове плаття. Одягла його, і так їй полюби­лося, що й не знала, як хвалити майстра. І по­кликала старого на весілля.

   Кравець почав звати із собою і помічника, але хлопець не хотів іти, й майстер пішов сам. Коли повернувся, то розповів йому про весіл­ля.

   А царські доньки забажали, аби їх весілля були одне за одним. Першого дня віддалася старша, другого дня мали вже справляти ве­сілля середущої, а третього — молодшої.

   Ввечері середуща донька принесла кравце­ві шовкову тканину і попросила зшити з неї плаття, але ще гарніше, ніж у старшої сестри. Пан майстер покладався на чудесні руки сво­го помічника і радо погодився зшити царівні плаття. Дівчина задоволена пішла собі до­дому.

   Кравець почав просити легіня, аби він пока­зав, як можна так чудесно і швиденько шити. Та хлопець не хотів виказувати своєї таємниці. Він сказав, що майстер може йти і спокійно спати, усе буде в повному порядку. І кравець пішов. Хлопець узяв шовкову тканину, роз­стелив на столі та й лише промовив:

— Чуйте, нерозлучні сестрички – ножички! Викройте із цього шовку плаття, аби було в сім раз гарніше, як те, котре викроїли вчора! Ну, а ти, самотня дівице – іглице, поший плаття так, аби ніде не видно було жодного рубця!

   Сестрички – ножички все викроїли, дівиця – іглищя відразу пошила, і через якусь хвилину плаття було готове та ще й у сім разів гарні­ше, як для старшої царівни.

   Вранці царська донька одягла те плаття, і воно їй дуже полюбилося. Вона теж поклика­ла кравця на весілля. Пан майстер радо прийняв запрошення царівни. Кликав із собою й легіня, а той не хотів. І кравець пішов сам.

   Лишалося ще третє весілля — молодшої принцеси, над котрою тяжіла диявольська ду­ша дванадцятиголового змія. Чужодушник на­віть сказав дівчині, хто він, та попередив: ко­ли викаже його цареві й цариці, то він потро­щить дівчину. І молодша донька боялася сказати, що вона заручена не з тим легінем, який її визволив, а з самим чортом. Тільки весь час плакала.

   Стихло в царському дворі і друге весілля, а ввечері й молодша царівна прийшла до крав­ця, аби на ранок їй пошили плаття. Але вона почала просити, аби її плаття не було таке кра­сне, як у двох сестер. І нараз заплакала, поча­ла жалітися, що вона виходить за такого, кот­рого не любить і з котрим вічно буде нещас­лива.

   Пан майстер прийняв від дівчини шовк і за­спокоїв, що пошиють плаття за її бажанням. Та й віддав тканину легіневі, аби той чимскоріше виконав замовлення. Хай і далі шиє сам, якщо боїться передати іншому своє ремесло. Хлопець спокійно вичекав, доки пан майстер ляже спати. А коли той захропів, розстелив тканину на столі й промовив своє:

— Чуйте, нерозлучні сестрички – ножички, так викройте із цього шовку плаття, а ти, самотня дівице – іглице, так його поший, аби було у сто разів краще, чим те, що ви досі кроїли і шили, бо це плаття буде моєї жінки!

   Ножиці та голка взялися до роботи, і під якусь хвилину плаття було готове.

   Другого дня вранці молодша принцеса з виплаканими очима прийшла, аби приміряти плаття. Одягла його і видить, що воно у сто разів гарніше, як ті, що пошиті для її сестер. Здивувався кравець, бо такого плаття ще не видів, відколи живе. Та молоду царівну зали­ли рясні сльози, і вона стала нарікати:

— Бачите, пане майстре, я вас так просила, аби ви мені зшили сяке – таке плаття, а ви не послухали. Смієтеся з моєї біди.

   По тих словах заплакала ще гірше. Але сво­єї таємниці не виказала, бо дуже боялася змія – диявола. Плаття взяла додому: що зшите — то готове, а що готове — то треба носити. І во­на так само покликала кравця на весілля.

   Пан майстер убрався, кликав із собою і по­мічника, але той усяко викручувався, а потім сказав, ще він прийде пізніше.

   Ледве кравець вийшов за поріг, хлопець узяв у руки кантар, котрий дістав від старої відь­ми — матері дванадцятиголового змія. Ви­йшов надвір, потряс кантарем — і відразу пе­ред ним з'явився золотогривий кінь. Потряс кантарем другий раз — і перед ним одразу за­блищала вояцька одежа із золотою прикра­сою. Леґінь одягнувся, сів у сідло і поскакав просто до палацу. Там кінь зачав іржати, ста­вати на дибки і бити землю копитами, — сло­вом, зчинилося таке, що цар і цариця вийшли подивитися, що то за гість приїхав до них. Вийшли і видять витязя, у котрого лице таке саме, як у жениха молодшої доньки. Попро­сили гостя зайти до палацу. Леґінь зіскочив із коня, і цар супроводив його у світлицю мо­лодшої доньки. Ой, як зраділа дівчина, що їй появився правдивий наречений!

   Коли диявольська душа дванадцятиголово­го змія увиділа молодого витязя, то нічого доброго для себе не чекала, а воліла нараз про­валитися. А хлопець, котрий визволив усіх трьох принцес, сміливо сказав:

— Люди добрі, перед вами той, хто вряту­вав життя трьом красним царівнам і відрубав голови трьом зміям. А той нелюд, що узяв на себе мою людську подобу, то — диявольська душа, яку випустив, здихаючи, дванадцятиголовий шаркань. Вдарте ту потвору лівою ру­кою, і вона розсиплеться на порох!

   Молодша царська донька в одну мить при­скочила до того чужодушника і лівою рукою та з лівого боку так ударила його, що тільки закурилося. Тепер дізналися, чому най­менша донька весь час плакала.

   Таке їй справили весілля, якого світ не видів! Гості співали й танцювали, доки сили мали. Молодший син бідняка побрався з мо­лодшою донькою царя.

   Потім усі три брати й три сестри жили собі в царському палаці, жили у щасті й гаразді, а може, й сьогодні ще живуть — бо чи не шкода би було, аби добрі люди повмирали?

повернутися до: Українські народні казки⇒