Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Тодорко й найстарша царівна

Тодорко й найстарша царівна

   У далекому царстві, куди звір не забіжить і пташка не долетить, жив один цар, що мав дванадцять доньок. Най­старша любила всілякі загадки. Хто приходив до палацу, мусив їй приносити й загадки. Лицарі присилали до неї сватів, але дівчина кожному давала гарбуза. Як попідрос­тали і молодші доньки, цар покликав її і сказав:

— Я вже старий, донько. Скоро, мабуть, умру, а тому хо­тів би намістити вас. Але твої сестри не можуть віддатися, бо ти стоїш їм на дорозі. Зроби мені, старому, волю — вибери собі вже нареченого.

Дівчина відповіла:

— Добре, тату, зроблю тобі волю. Віддамся, та за того, хто задасть мені одну загадку, яку не зможу відгадати. Якщо відгадаю, то зітну йому голову.

   Це були злі слова, і все-таки цар втішився, бо дуже хотів, аби всі його доньки поодружувалися. Послав у всі краї гінців. Вони говорили:

— Найстарша царівна хоче вийти заміж. Та вийде за того, хто дасть їй загадку, яку вона не зможе відгадати. А чию загадку відгадає, той залишить голову коло її ніг.

   Легіні вирушали до царського палацу. Їх там гарно приймали, щедро частували, а на другий день вели до по­кою, де чекала найстарша царівна. Загадували загадку. Царівна йшла до другої кімнати і там думала — відгадувала. Вже постинала голови багатьом принцам та царе­вичам.

   У всьому світі її знали, як криваву дівку. І ні один ле­ґінь більше не хотів іти сватати отаке чудовисько.

   А в ті часи жив на Буковині зі своєю мачухою — Тодорко, гарний парубок. Мачуха дуже не любила хлопця і хотіла, аби десь пропав. А в нього був приятель — віщун, котрий усе знав наперед. Тодорко теж прочув про злу царівну, і йому закортіло засватати її.

Мачуха вдавала, що їй шкода легіня:

— Ой, не їдь, Тодорку, бо там тебе чекає страшна смерть!

Але його ніхто не міг стримати. Сказав віщунові:

— Сідлай коней і їдемо сватати найстаршу царівну. Коні були осідлані й чекали на подвір'ї. Та приятель почав відраджувати хлопця.

— Тодорку, біда!

— Яка?

— Мачуха надумала тебе отруїти. Коли будеш на ко­ні, вона винесе тобі горнятко вина. Вилий вино коневі на вухо…

— Добре, вірний приятелю.

   Сіли вони на коней. Мачуха справді винесла горнятко вина і мовила Тодоркові:

— Випий, сину, трохи на дорогу.

   Тодорко вдав, що п'є, але крадькома вилив вино коневі на вухо. Кінь тут же упав мертвим. Прилетіли два кру­ки і почали дзьобати коня. Тодорко схопив лука й хотів у них стріляти, але приятель – віщун його застеріг:

— Не чіпай, хай дзьобають…

А круки, як наїлися, попадали мертвими. Приятель по­радив:

— Скажи, Тодорку, хай корчмар засмажить оцих круків нам на дорогу.

   Леґінь зробив, як сказав віщун. Вони поклали смаже­нину в торби. Тодорко взяв іншого коня, й вирушили в дорогу.

   Їхали п'ять днів і п'ять ночей. Приїхали, до страшної прірви. Через ту прірву лежав міст, а під мостом — був змій – лиходій.

Віщун сказав:

— Тодорку, злізаймо. Хай коні йдуть самі цим мостом, а ми зачекаємо.

   Коні пішли з торбами на міст. Раптом якась рука, за­росла муравою, сягнула до сідел. За хвильку торби зникли під мостом, а коні пішли далі. А під мостом зачувся страшний крик.

— То змій – лиходій з'їв отруйних круків. Він уже зди­хає, — мовив приятель – віщун. — Ходімо під міст, бо перед смертю змій – лиходій має народити малого змійчука.

   Коли спустилися під міст, то побачили, що молоде змієня вже підвело голову.

— Биймо! — крикнув приятель – віщун.

   Як почали гатити камінням, то вбили змієня. Тодорко і віщун побігли за кіньми. Сіли і їдуть далі.

   Минуло ще три дні й три ночі. Приїхали до чорного мо­чара, який не перейти і не переїхати.

   Що тепер робити? Довго сиділи й думали. Нарешті взя­ли й витесали з ялиці дві дошки. Одну кинули на мочар і стали на дошку. Потім кинули другу і перейшли на неї, а першу дошку підняли з болота, щоб кинути далі. Отак помаленьку перейшли багнюку.

   Як вийшли на берег, побачили перед собою вже царський палац. Цар дуже гарно їх прийняв, щедро почастував і сказав, аби виспалися після довгої дороги.

Тодорко не спав.

— Чому ти такий неспокійний, приятелю? — спитав йо­го віщун.

— Як бути спокійному, коли завтра треба стати перед царівною, а я не знаю жодної загадки.

— Не журися, якось воно буде… Хіба то не загадка, що на твоїх очах один загиблий кінь убив двох чорних круків, а ми двоє знищили те, що не вродилося, і якби потому не взяли за собою і свої сліди, то не перейшли би цей берег!

   Тодорко дуже втішився. Другого дня прийшов до них слуга і запрошує:

— Найстарша царівна чекає лицаря Тодорка… Леґінь пішов до неї. Приступив до царівни й одразу сказав:

— Розгадай таку загадку: Як здох, то один убив двох… Двоє знищили те, що жило, а ще не вродилось. Коли вони йшли, та якби не взяли за собою сліди, були б не перейшли.

   Найстарша царівна вийшла до сусідньої кімнати. Довго там сиділа, думала – гадала. Але відгадки не знайшла. Ви­йшла й сказала Тодоркові:

— Буду твоєю жінкою, бо ти розумніший від мене.

Леґінь засміявся й відповів:

— Такого змія, що вбивав людей, мені не треба. Але ти тепер моя, і я зроблю з тобою, що хочу.

Схопив шаблю і відтяв їй голову.

   Потім одружився з молодшою царівною. А старий цар повіддавав і всіх інших доньок.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар