Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Топельник

Топельник

   На русальний Великдень зібралися дівчата села Радомирівки, що з часом розрослося з дворища батька Радомира, й стали кидати віночки на Дніпро. Та дівчина, котрої віночок плив рівно рікою, мала ще рік дівувати. Лиш ті дівчата мали подружитися цього року, що їхні віночки крутилися на воді й припливли до берега.

   «Кидай, Марто, твій вінок!» — гукали дівчата до найкращої дівчини, дочки сотника.

   «Не віночок, а мій золотий перстенець кину в Дніпро. Котрий принесе мені мій перстенець, за того піду заміж!» — сказала Марта й кинула перстень у ріку.

Надвечір зійшлися дівчата на вулиці коло двора сотника. Вийшла й Марта до них.

   «Ну ж, дівчата, у яструба грати! Ти, Марточко, будеш голубкою, ти, Оленко, яструбом», — дівчата взялися за руки й оточили Марту. Нараз перед Мартою став якийсь козак. Жупан на ньому мокрий, полинялий, кучма облізла, лице синяве, лиш чорні очі світилися.

«Я знайшов твій перстень, Марто. У м'ясниці прийду по тебе!» — сказав та й зник.

«Топельник, топельник!» — закричали дівчата й розбіг­лися.

   Лишилася Марта сама на вулиці. Стоїть, не рушиться, як би була прикута до землі. Вийшла мати, завела дочку в світлицю, а вона лиш трясеться, так їй зимно зі страху. Поклала мати її до ліжка, накрила, дала напитися гарячого відвару із зіллям — нічого не помагає. Покликала пришептух та знахарів, а ті сказали: «Тут ні зілля, ні пришепти не поможуть. У твоєї дочки, сотнихо, серце зі страху завмерло. Як знайдеться хтось такий, що поміняє своє живе серце за її завмерле, то вона буде здорова».

   Сотник обіцяв повну чвертку червінців тому, хто вилікує його дочку, та якось ніхто не зголошується. Ніхто не хоче заміняти своє живе серце за її завмерле.

   От одного дня в самий гарячий полудень заїхав якийсь сторонський козак на білім коні на подвір'я сотника. Марта лежала на призьбі на сонці, зажурені батьки сиділи коло неї. Козак прив'язав свого коня коло перелазу, підійшов до сотника та й каже: «Приїхав я, сотнику, твою дочку сватати».

   Поглянув сотник на козака, а козак гарний хлопець, чорнобривий. Жупан його оксамитний, чоботи сап'янові, шабля й пістолет сріблом куті: видко, багатого роду син.

   «Нічого, молодче, з твого сватання не буде, бо моя дочка слаба. Вона настрашилася топельника, та й у неї серце зі страху завмерло», — відповів сотник. Козак усміх­нувся, йому стало дивно, як можна топельника настра­шитися.

   «Даю тобі, дівчино, моє живе, гаряче серце», — звернувся козак до Марти. Дівчина стрепенулася, наче пташка, рум'янці заграли на її личку, очі заблищали, — вона стала здорова.

   Хоче сотник дякувати козакові, а козак стоїть білий на лиці, як стіна, здається, усе життя з нього вилетіло. Стоїть не рухається.

   «Ой, козаче, що з тобою? — крикнув сотник. — Берім його, жінко, та й ведім у світлицю. Він дав Марті своє живе серце, а в нього у грудях її завмерле».

   Завели козака в світлицю, поклали у ліжко, накрили, а він дивиться посоловілими очима, як би не знав, що з ним діється. Клопочуться батьки коло хворого, а Марта розгнуздала коня, напоїла його коло криниці, завела до стайні та насипала в жолоб повно вівса. Гладить коня та й говорить до нього, як до людини, а кінь хрупає овес і дивиться на Марту своїми мудрими очима.

   «Завтра Івана Купала. Цієї ночі говорять усі звірята людською  мовою,  папороть  цвіте  чудотворним  цвітом опівночі та й закопані скарби горять голубим огнем», — каже сотникова при обіді.

   «Буду я цілу ніч коло козацького коня сидіти, може, він мені скаже, як козака уздоровити», — думає Марта. А жаль їй бідного козака, що мов мертвий лежить на ліжку.

   Настала ніч. Марта одяглася та й вийшла тихенько з світлиці, щоб батьків не збудити. Прийшла в стайню, а кінь каже до неї: «Сідай, Марто, на мене. Понесу тебе в ліс, де за годину буде папороть цвісти. Скоро загориться цвіт і піднесеться, щоб зникнути в повітрі, злови його в кулак і не пускай. Як вернемо додому, поклади цвіт моєму панові на серце, й він встане здоровий. Відтак іди пішки до Києва в Печерську Лавру. Там купиш у ченців шапочку святого Миколи, а на базарі купи срібний гребінець. Як будеш вертати з Києва додому, йди попри Дніпро, кинь гребінець у воду та й скажи: «На тобі, русалко, срібний гребінець, а ти відбери від топельника мій золотий перстенець». Звечоріє, пошли козака на Дніпро до русалки по перстень та й дай йому на голову під кучму шапочку святого Миколи. Забудеш дати, то затягне русалка козака в ріку. Лиш свята шапочка його від того схоронить".

   Полетів кінь з Мартою й небавом став на прогалині в лісі. Серед прогалини росте пишна папороть, а навколо папороті брикають та й граються лісовики. Обступили лісовики коня, хочуть Марту стягнути своїми руками. А в Марти серце козацьке, вона не боїться їх, хоч вони рогаті, з довгими вухами та козячими борідками, а на ногах у них копита. Нараз загриміло, папороть зацвіла червоним цвітом, аж прогалина й лісовики стали червоні від того блиску. Марта зловила цвіт у кулак, і кінь поніс її додому. Зіскочила перед ґанком з коня, вбігла в світлицю, поклала козакові цвіт на серце, обернулася й пішла до Києва. Помолилася в Печерській Лаврі до всіх святих, купила у ченців шапочку святого Миколи, а на базарі срібний гребінь. На другий день, ідучи попри Дніпро, кинула гребінь у ріку та й сказала так, як її кінь навчив. Приходить на своє подвір'я, там людей повно, а в світлиці панотці співають та кадилом кадять.

«Це що такого?» — питає Марта.

   «Та ж то по тобі поминки справляють. Розголосили, що тебе топельник забрав», — кажуть люди.

   «Коли моя Марта в Київ на прощу ходила й здорова додому вернулася, запрошую вас всіх на весілля до моєї дочки. Ви, дівчата, приходьте сьогодні увечері на вінко-плетини», — просив щасливий сотник.

   Плетуть дівчата вінок, співають весільні пісні, а Марта одягла на козака шапочку святого Миколи та й післала його на Дніпро по перстень до русалки.

   Минула одна година, минула й друга, вже Марті косу розплели й у вінок убрали, сотникова свячені стьожки від маковейської трійці до вінця дочці прив'язала, а козак ще не повернувся.

   «Співайте, дівчата. Я зараз між вами буду», — сказала молода та й побігла через поле на берег Дніпра, звідки була кинула свій перстень у воду на русальний Великдень. Прибігає, а там б'ються козак і топельник шаблями. Марта стала між них, відіп'яла собі свою весільну китицю, пришпилила її топельникові до мокрого жупана та й каже: «Прошу тебе, топельнику, за мого старшого дружбу».

   На весіллі ніхто не знав, що топельник був дружбою, бо він прийшов на весілля в шовках та оксамитах.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар