Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Трьом – син – Борис

Трьом – син – Борис

   Як був собі чоловік та жінка — та й пішли вони на поле жати. Була в них маленька дитинка; вони повісили її в колисці під лісом. Де не взявся орел — украв ту дитинку та й поніс та й поклав у своє гніздо, у тім же лісі. От жило там у лісі три брати нарізно. Вийшов один брат — слухає, щось кричить. Увійшов він у хату й каже:

— Брати! Щось кричить — людський голос чути. Ходімо, пошукаємо!

   Пішли й знайшли того хлопчика-дитинку, понесли до попа й гомонять утрьох, яке йому ім'я дати. Як нас три брати, даймо йому ім'я: Трьом-син-Борис. Ну, взяли його до зросту, вигодували утрьох. Тепер він і каже їм:

— Я хочу, батьки, від вас іти.

Вони питають його:

— Що ж тобі дати за те, що ти у нас служив?

— Не хочу, — каже, — нічого у вас. Дайте мені коника.

— Що ж ти, сину, будеш робити з коником? Бери більше!

— Ні, — каже, — не хочу. Дайте мені маленького коня.

— Ну, бери.

   Він собі взяв і поїхав. їде лісом і дивиться: щось блищить. Треба поїхати — дізнатися.

— Ах, якби ти мене, конику, хоч трішки підвіз! Він, бач, усе йшов, заморивсь, а коник малий.

— Е, Трьом-сину-Борисе, підожди ще хоч трошки, — відказав коник. — Я тобі скажу сам, коли сідати на мене.

   Дійшли до того, що блищало, аж то перо із жар-птиці. От Трьом-син-Борис і каже:

— Візьму це перо.

— Ні, — каже коник, — не бери: це не перо, а найперо! Буде тобі за це перо велика вина.

   Але він таки взяв його. Дійшли до царського палацу: найнявся Трьом-син-Борис у царя конюхом, таким, що тільки чистить коні. Усе вночі чистять коні. Там були й такі коні, що ними тільки гній вивозять, — так йому дали на руки їх чистити. Він їх тим пером тай почистив, що вони аж сяють. Усі стали тому дивуватись, і ті коні, що під царя підкладали, стали цареві непотрібні, а ті, що гній вивозили, стали підкладати під нього. Цар так полюбив того Трьом-сина-Бориса!.. Став його допитува­тися:

— Ти, — каже, — до коней щось знаєш, що вони стали гарні.

   Став він божитися, що не знає нічого. От інші конюхи стали підглядати за ним і сказали цареві, що в нього є із жар-птиці перо.

— Він, — кажуть, — не тільки дістав із жар-птиці перо, — він може дістати й саму жар-птицю.

От цар його й покликав до себе:

— Що, Трьом-сину-Борисе? Дістав ти із жар-птиці перо?

— Дістав, — каже.

— Дістань же мені жар-птицю. А як не дістанеш — мій меч, а тобі голова з плеч!

Іде Трьом-син-Борис до коня до свого та й плаче.

— Чого ти, Трьом-сину-Борисе, плачеш? — питає лоша.

— Як мені не плакати, коли загадав цар таку загадку, що не можна ні мені, ні тобі відгадати.

— А що, — каже, — я тобі казав, що не бери цього пера із жар-птиці! А ти не послухав мене. Ну, не журися: піди скажи цареві, хай дасть четверть горілки та четверть гороху, та горілки найміцнішої.

   От він пішов і сказав цареві. Цар дав з радістю. Поїхав Трьом-син-Борис у чисте поле і викопав там яму глибоку: так йому порадив кінь. Дав йому цар чотири чоловіки на поміч. Насипав він у яму гороху і налив горілки. Прилетіла жар-птиця, наїлась гороху й напилась горілки. Кінь і каже:

— Гляди, як нап'ється жар-птиця, як перевернеться угору ніжками і так буде тримати — отоді лови!

Він її так і накрив, а вона й кричить:

— Не тобі, Трьом-сину-Борисе, малось, та тобі сталось.

   Приніс він її до царя, а цар такий радий, такий радий, що не знає, де й діти того Трьом-сина-Бориса й де посадити. Дуже, дуже він його нагородив за це.

   Стільки там було у тім палаці, — та нікого цар так не любить, як його. От інші заходилися підкушувати Трьом-сина-Бориса, зненавиділи його й стали казати цареві:

— Не тільки він міг дістати жар-птиці перо й жар-птицю, він може добути в морі прекрасну дівицю.

Покликав його цар до себе:

— Дістав ти, — каже, — із жар-птиці перо, дістав ти жар-птицю, дістань же ти мені в морі прекрасну дівицю. А як не дістанеш — мій меч, а твоя голова з плеч!

Іде Трьом-син-Борис до коня і плаче. А кінь і питає його:

— Чого ти, Трьом-сину-Борисе, плачеш?

— Як мені не плакати, коли загадав цар загадку — таку, що ні тобі, ні мені не відгадати!

— Яку?

— Загадав таку, щоб я дістав у морі прекрасну дівицю.

— А що? Я тобі казав — не бери із жар-птиці пера, бо буде тобі велика вина. Ну, не журися! Піди — скажи йому, хай дасть тенета із дзеркалами та хай дасть тисячу суконь та ящик великий.

   Пішов той до царя, цар і дав усе. Поїхав Трьом-син-Борис і поставив дзеркала навкруг моря і сукні повішав. От вийшла з моря Настася, прекрасна дівиця, одягалась у кожну сукню і в кожне дзеркало заглядала, сама собі дивувалась:

— Ах, яка я гарна.

   Одягла останню. Тоді її вхопив Трьом-син-Борис, а вона й крикнула:

— Ах, Трьом-сину-Борисе! Пусти мене з неволі на волю, я тебе нагороджу: дам тобі своє вінчальне кільце і будеш ти ним щасливий.

   Він її не пустив. От вона порвала на собі дванадцять разків намиста й кинула в море. Він привіз її у царський палац. Цар нагородив його знов і дуже радий був. Стали йому знову всі дивуватися і заздрити, стали знов його підкушувати, що він може знати все, що в світі робиться, але цар ні на кого не потурає. Коли це Настася сказала Трьом-синові-Борисові:

— Дістав ти жар-птицю, дістав ти й мене, прекрасну дівицю, — щоб ти дістав і моїх дванадцять разків намиста у морі.

А цар каже:

— Як не дістанеш — мій меч, а твоя голова з плеч!

Він іде до коня й плаче, кінь і питає:

— Чого ти, Трьом-сину-Борисе, плачеш?

— Як мені не плакати? Загадав цар таку загадку, що не можна ні тобі, ні мені відгадати.

— Яку?

— Щоб дванадцять разків намиста із моря дістав, того намиста, що Настася розірвала.

— Піди ж, — каже, — скажи цареві, хай дасть сто бочок м'яса і хай дає сто тисяч чоловік.

Цар дав. От кінь і каже:

— Гляди, як прийдеш до моря, поклади те м'ясо навкруги моря. Як повилазять раки те м'ясо їсти — хапай ти біленького: то їхній цар. Вони будуть у тебе прохати його, а ти не давай, поки намиста не поприносять усього.

   От він так і зробив. Тільки раки повилазили, він і вхопив біленького. Раки плачуть-кланяються:

— Що вам треба, ми те й приставимо, тільки верніть! Трьом-син-Борис і каже:

— Приставте мені намисто, що в морі розсипане, тоді пущу.

   Вони мотнулись усі: те — одно, а те — двоє, так і познаходили все намисто. Він і хотів пустити біленького, а кінь і кричить:

— Не пускай, ще нема однієї намистинки!

   От раки як мотнулися шукати, як мотнулись, так йому і витягли щуку; у тій щуці намистинка. Він розпоров щуку, знайшов намистину, пустив біленького рака.

   Привіз Трьом-син-Борис намисто, дивуються всі. От Настася й сказала цареві:

— Пошліть його взнати до сонця: колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло, то чого це воно так?

Іде Трьом-син-Борис до коня і плаче:

— Чого ти плачеш? — питає кінь. — Не журись: уже такі цар загадував загадки, та знали, що робити!

От і поїхав він. Коли стоять біля саду сторожі й питають його:

— Куди ти, Трьом-сину-Борисе їдеш?

— Піду, — каже, — до сонця взнати, чому колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло.

— Нагадай же там, — кажуть, — і про нас, що колись цей сад родив та весь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує.

— Добре, — нагадаю.

От їде далі, коли стоїть два солдати прикутих і питають його:

— Куди, Трьом-сину-Борисе їдеш?

— Піду до сонця взнавати, чого колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло?

— Нагадай там про нас, доки ми будемо стояти приковані?

  От їде далі, коли на дубові жінка та чоловік пару голубів ловлять і питають його, куди їде. Він їм і сказав.

— Нагадай там, — кажуть, — і про нас: доки ми ловитимемо цих голубів?

— Добре, нагадаю.

   Їде-їде далеко, коли там стоїть шинкарка і переливає воду з колодязя в колодязь.

— Куди ти, Трьом-сину-Борисе їдеш? Він сказав.

— Нагадай там і про мене, доки я переливатиму воду з колодязя в колодязь?

— Добре, нагадаю.

   Їде далі. Коли лежить кит-риба. Через неї люди їздять і вже таку дорогу зробили, що аж ребра видно. А вона пити хоче й ніхто їй не дасть. Вона тільки ротом булькає. От вона й питає:

— Куди ти, Трьом-сину-Борисе їдеш? Сказав він і їй.

— Нагадай там і про мене, доки через мене будуть люди ходити та їздити?

— Добре, нагадаю.

   Поїхав він далі. Коли дивиться — стоїть хатка. Вже перед вечором приїхав у ту хатку. Ввійшов у неї, а там баба, стара-стара, сонцева мати.

— Куди ти, — каже, — Трьом-сину-Борисе, йдеш?

— Піду до сонця взнавати: колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло?

— Я ж, — каже, — сину, його мати! Він їй розказав:

— Бачив я, — каже, — солдатів на ланцюгу, бачив я і сад великий: колись родив, увесь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує. Бачив я чоловіка і жінку, що голубів ловлять на дубові і ніяк не піймають. І бачив я шинкарку, що з колодязя в колодязь воду переливає, — ніяк не переллє. Бачив я кита-рибу, що лежить і через неї люди їздять, ходять, аж ребра видно, а води не дають — вона ротом булькає.

   Баба йому дала повечеряти. Прийшло сонце, вона заховала Трьом-сина-Бориса. Полягали спати. Встали вранці. От вона й каже сонцеві:

— Що мені, сину, снилося!

— А що, мамо?

— Снилось мені, що десь є сад великий: як родив, увесь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує.

— Еге, мамо, є великий сад, у ньому закопані розбійницькі гроші. Тоді він почне родити знов, як викопають їх.

— І ще мені, сину, що снилося.

— А що, мамо?

— Десь стоять два солдати на ланцюгу прикуті.

— Еге: якби вони ті гроші, що в саду закопані, пожертвували на бідних, то пішли б по своїх містах.

— І ще що мені, синку, снилося.

— А що?

— Десь є чоловік та жінка, пару голубів ловлять на дубові і ніяк не піймають.

— Еге, ловитимуть, поки світ сонця: вони як були молоді, пару дітей своїх згубили.

— І ще що мені, синку, снилося.

— Що?

— Десь є шинкарка: із колодязя в колодязь переливає воду, ніяк не переллє.

— Еге! За шинкарство — найгрішніш! Вона перели­ватиме, поки й світ сонця! Вона як була молода, то кому переллє, а кому недоллє.

— І ще що мені, синку, снилося.

— Що?

— Десь лежить кит-риба, і через неї люди їздять.

— Еге, й це є! Якби вона вихрякнула корабель людей, так пішла б у море.

— І що ще мені, синку, снилося.

— Що, мамо?

— Що колись ти сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло.

— Еге, і це було. Як була моя дівчина у морі, то вона вийде — я засоромлюсь та й почервонію. Я зійду рано і зайду червоно. А тепер немає моєї дівчини, то я зійду пізно і зайду біло.

   От пішло сонце. Здивувалося, що таке його мамі приснилося, що в світі робиться. Пішло воно. А мати дала поснідати Трьом-синові-Борисові й розповіла йому все.

Іде він назад. Лежить кит-риба.

— А що, нагадував?

— Казало, — відповідає, — якби ти вихаркнула кора­бель, пішла б у море.

   Тоді кит-риба як харкнула, увесь світ стрепенувся. Йде далі: стоїть шинкарка.

— А що, нагадував про мене?

— Нагадував. Казало, що будеш переливати, поки світ сонця.

— То я, — каже, — не буду поспішати.

Йде далі. Коли стоять чоловік і жінка, ловлять голубів.

— А що? Нагадував про нас?

— Нагадував. Казало, що будете ловити, поки світ сонця.

— Ну, ми не будемо й поспішати. А то все така думка, що от-от скоро впіймаєш.

Іде, коли стоять ті два солдати й питають:

— А що? Нагадував?

— Нагадував. Казало сонце, —  як  пожертвуєте на бідних ті гроші, що закопані у саду, то по своїх містах підете.

   Вони сказали, що пожертвують, — зараз так і пішли. Йде далі. Сторожі питають:

— Чи нагадував? — Нагадував. Казало: як викопаєте ті гроші розбійницькі, що тут закопані, то сад буде знов родити.

Вони викопали, сад почав родити.

   Прийшов він додому, до царського палацу. Усе взнав і цареві розказав. Цар його нагородив, половину царства наділив йому. У себе тримав його і як із братом з ним жив.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар