Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Три брати і кицька

Три брати і кицька

   Жили колись на світі чоловік та жінка. Вони мали трьох синів — Іванка, Штефанка й Романка. Коли сини підросли, чоловік сказав жінці:

— Ану спечи паляницю Іванкові. Хай іде у світ — може, десь знайде свою долю.

   Жінка спекла паляницю, поклала хлопцеві в тор­бинку і сказала:

— Щасливої дороги, синку! Йди у світ, але не будь там довго. Знайди хоч трошки гаразду й вер­тайся додому, бо нам сумно без тебе.

— Добре, мамо, я скоро повернуся.

   Пішов Іванко. Йшов день, два, три. На четвертий день дуже змучився. Сів собі на камінь, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Звідкись прийшла до нього біла кицька.

— Няв-няв-няв…

— Чого тобі, кіточко? — спитав. — їсти захотіла?

— Няв-няв-няв…

— На, мені не жаль паляниці. Ади, яку велику спекла мама.

Кицька з'їла шматок паляниці й питає Іванка:

— Куди йдеш, легіню?

Парубок здивувався:

— Де це ти навчилася по-нашому?

— Живу між вами все життя, то й навчилася,— відповіла кицька. — Куди, питаю, йдеш?

— Іду служби шукати.

— Служи у мене.

Іванко знову витріщився:

— Яка в тебе робота?

— А мишей ловити! Як зловиш золоту мишу, то дам тобі великий подарунок.

— Така робота не для мене. Я вмію орати, сіяти, молотити. Якби в селі дізналися, що я в кицьки най­мався ловити мишей, то ні одна дівчина не вийшла б за мене.

— Послужи мені хоч трошки, Іванку,— умов­ляла кицька.

І хлопець дав згоду:

— Коли так гарно просиш, то хай буде.

   Кицька повела Іванка до великого палацу. Брама відчинилася, і він увійшов на широке подвір'я. Брама заперлася за ним, а кицька — шусть, сховалася. Іванко бачить, що палац — із самого золота і срібла. А довкола зелена травичка, косиці розквітли. Раптом перед ним стала золота миша, така блискуча, що не міг дивитися на неї. Довкола миші бігали срібні мишенята. Вони йому нічого не казали, і Іванко їх не чіпав. Дістав із торби паляницю та й сів собі їсти. Золота миша озвалася:

— А я теж голодна.

— Мені не жаль паляниці, мишко, — відповів Іван­ко і кинув їй шматок.

   Минула ніч. Ранком знову з'явилася кицька. Іванко втішився. Сказав:

— Шукай собі, газдинько, кота, бо ловити ми­шей — не моє ремесло.

— Послужи ще одну ніч,— просила його кицька.

— Не можу, бо вже з'їв усю паляницю. Треба повертатися додому.

Кицька насипала йому до торби срібла й сказала:

— Нікому не кажи ні слова, що ти бачив.

— Добре, кицько, не скажу.

   Іванко повернувся додому. Того самого дня, коли він повернувся, чоловік сказав жінці:

— Спечи дві паляниці, і хай Штефанко йде у світ шукати гараздів.

Жінка спекла дві паляниці, поклала синові в тор­бину і сказала:

— Іди у світ, Штефанку, але не будь там довго, бо нам сумно без тебе.

— Не журіться, мамо, я скоро повернуся.

   Штефанко пішов. Ішов один день, другий, третій. У дорозі змучився і дуже зголоднів. Сів коло кринич­ки, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Раптом чув:

— Няв-няв-няв…

— А ти звідки взялася тут, кицько? — зрадів хлопець кішці. — Що, сапаєш у полі і їсти захотіла? Мені не Шкода паляниці. На, трохи поїж.

Кицька з'їла шматок його паляниці й спитала:

— Куди йдеш, легіню?

— Йду у світ шукати служби.

— Ти наймися до мене.

— А що робити в тебе? — здивувався хлопець.

— Будеш мишей ловити.

— Е, ні, це мені не пасує. Потому люди скажуть, що я є той леґінь, який шукає легкої роботи.

— Ти послужи у мене хоч дві ночі. Я тобі добре заплачу.

— Дві ночі можу послужити.

   Кицька наказала, щоб він зловив їй золоту мишу, і повела Штефанка до великого палацу. Брама відчинилася, а потім заперлася. Кицька ніби здимі­ла — пропала.

   Штефанко ходить по двору, щипає паляницю. Коли дивиться — а перед ним золота миша зі своїми сріб­ними мишенятами.

— Дай мені шматок паляниці,— попросила мишка.

— Мені не шкода паляниці, але так блищиш, аж очі болять. Ти з чистого золота?

— Із чистого, Штефанку.

— Ти, мабуть, дуже дорога.

— Дуже, легіню,— відповіла мишка.

   Минув ще один день. Штефанко поділився із золо­тою мишкою й другою паляницею. Прийшла біла кицька:

— Няв-няв-няв… Ти зловив мені золоту мишу?

— Ні, мишей ловити — не моє ремесло. Це ти мо­жеш зробити сама. Відчини браму, піду додому, бо з'їв паляниць.

Кицька насипала йому до торбини срібла й по­просила:

— Не говори нікому, де ти був і що бачив.

— Буду мовчати як риба,— пообіцяв хлопець.

Повернувся він додому, а батько каже матері:

— Спечи, жінко, аж три паляниці та хай іде Ро­манко у світ шукати гараздів.

   Жінка спекла три паляниці, поклала в торбину й сказала наймолодшому:

— Іди, Романку, та не будь там довго, бо нам сумно без тебе.

— Не переживайте, мамо,— відповів їй син і подався у світ.

   Ішов день, другий, третій. Четвертого дня вийшов на широке поле і сів коло криниці, витягнув з торби­ни паляницю й почав їсти. Раптом звідкись прийшла біла кицька.

— Няв-няв-няв!

— Чого тобі, кицько? Захотіла їсти? На, мені не шкода паляниці,— відламав шматок і дав кіточці.

Вона поїла і спитала:

— Куди йдеш, Романку?

— У світ.

— Чого?

— Шукати служби.

— Наймися до мене.

— Та  що в тебе робити?

— Якщо мені зловиш золоту мишу — живою або мертвою,— то я тобі віддячу.

Хлопець почухав потилицю:

— Хоч мишей ловити — не моє ремесло, але два-три дні зможу послужити.

   Романко поклав у пазуху камінь і пішов за киць­кою, яка повела його до великого палацу. Брама відчинилася, увійшли на подвір'я. Кицька несподі­вано зникла. Там, де вона стояла, з-під землі вийшла золота миша із своїми срібними мишенятами. Романко спочатку дивився на ту мишу й нічого не сказав, а відтак розсердився:

— Якого ти дідька ходиш довкола мене? Не маєш що робити?

— Ходжу, бо я тебе не боюся,— відповіла мишка.

   Хлопець розсердився ще дужче і дістав камінь з пазухи. Прицілився й попав миші в саму голову. Та підскочила, упала і більше не встала. І дивно, миша зникла, а на її місці з'явилася дівчина — така гарна, як квітка. Вона сказала:

— Дякую, Романку, що врятував мене від миші-чарівниці. То вона обернула мене, найгарнішу на світі царівну, в білу кицьку. Чари тривали доти, поки вона була жива. Що хочеш за те, що визволив мене?

— Хочу, щоб ти стала моєю жінкою,— відповів Романко.

   Дівчина дала йому свої обидві руки, й пішли до палацу. Там справили велике весілля.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒ 

Додати коментар