
Три брати і кицька
Три брати і кицька
Жили колись на світі чоловік та жінка. Вони мали трьох синів — Іванка, Штефанка й Романка. Коли сини підросли, чоловік сказав жінці:
— Ану спечи паляницю Іванкові. Хай іде у світ — може, десь знайде свою долю.
Жінка спекла паляницю, поклала хлопцеві в торбинку і сказала:
— Щасливої дороги, синку! Йди у світ, але не будь там довго. Знайди хоч трошки гаразду й вертайся додому, бо нам сумно без тебе.
— Добре, мамо, я скоро повернуся.
Пішов Іванко. Йшов день, два, три. На четвертий день дуже змучився. Сів собі на камінь, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Звідкись прийшла до нього біла кицька.
— Няв-няв-няв…
— Чого тобі, кіточко? — спитав. — їсти захотіла?
— Няв-няв-няв…
— На, мені не жаль паляниці. Ади, яку велику спекла мама.
Кицька з'їла шматок паляниці й питає Іванка:
— Куди йдеш, легіню?
Парубок здивувався:
— Де це ти навчилася по-нашому?
— Живу між вами все життя, то й навчилася,— відповіла кицька. — Куди, питаю, йдеш?
— Іду служби шукати.
— Служи у мене.
Іванко знову витріщився:
— Яка в тебе робота?
— А мишей ловити! Як зловиш золоту мишу, то дам тобі великий подарунок.
— Така робота не для мене. Я вмію орати, сіяти, молотити. Якби в селі дізналися, що я в кицьки наймався ловити мишей, то ні одна дівчина не вийшла б за мене.
— Послужи мені хоч трошки, Іванку,— умовляла кицька.
І хлопець дав згоду:
— Коли так гарно просиш, то хай буде.
Кицька повела Іванка до великого палацу. Брама відчинилася, і він увійшов на широке подвір'я. Брама заперлася за ним, а кицька — шусть, сховалася. Іванко бачить, що палац — із самого золота і срібла. А довкола зелена травичка, косиці розквітли. Раптом перед ним стала золота миша, така блискуча, що не міг дивитися на неї. Довкола миші бігали срібні мишенята. Вони йому нічого не казали, і Іванко їх не чіпав. Дістав із торби паляницю та й сів собі їсти. Золота миша озвалася:
— А я теж голодна.
— Мені не жаль паляниці, мишко, — відповів Іванко і кинув їй шматок.
Минула ніч. Ранком знову з'явилася кицька. Іванко втішився. Сказав:
— Шукай собі, газдинько, кота, бо ловити мишей — не моє ремесло.
— Послужи ще одну ніч,— просила його кицька.
— Не можу, бо вже з'їв усю паляницю. Треба повертатися додому.
Кицька насипала йому до торби срібла й сказала:
— Нікому не кажи ні слова, що ти бачив.
— Добре, кицько, не скажу.
Іванко повернувся додому. Того самого дня, коли він повернувся, чоловік сказав жінці:
— Спечи дві паляниці, і хай Штефанко йде у світ шукати гараздів.
Жінка спекла дві паляниці, поклала синові в торбину і сказала:
— Іди у світ, Штефанку, але не будь там довго, бо нам сумно без тебе.
— Не журіться, мамо, я скоро повернуся.
Штефанко пішов. Ішов один день, другий, третій. У дорозі змучився і дуже зголоднів. Сів коло кринички, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Раптом чув:
— Няв-няв-няв…
— А ти звідки взялася тут, кицько? — зрадів хлопець кішці. — Що, сапаєш у полі і їсти захотіла? Мені не Шкода паляниці. На, трохи поїж.
Кицька з'їла шматок його паляниці й спитала:
— Куди йдеш, легіню?
— Йду у світ шукати служби.
— Ти наймися до мене.
— А що робити в тебе? — здивувався хлопець.
— Будеш мишей ловити.
— Е, ні, це мені не пасує. Потому люди скажуть, що я є той леґінь, який шукає легкої роботи.
— Ти послужи у мене хоч дві ночі. Я тобі добре заплачу.
— Дві ночі можу послужити.
Кицька наказала, щоб він зловив їй золоту мишу, і повела Штефанка до великого палацу. Брама відчинилася, а потім заперлася. Кицька ніби здиміла — пропала.
Штефанко ходить по двору, щипає паляницю. Коли дивиться — а перед ним золота миша зі своїми срібними мишенятами.
— Дай мені шматок паляниці,— попросила мишка.
— Мені не шкода паляниці, але так блищиш, аж очі болять. Ти з чистого золота?
— Із чистого, Штефанку.
— Ти, мабуть, дуже дорога.
— Дуже, легіню,— відповіла мишка.
Минув ще один день. Штефанко поділився із золотою мишкою й другою паляницею. Прийшла біла кицька:
— Няв-няв-няв… Ти зловив мені золоту мишу?
— Ні, мишей ловити — не моє ремесло. Це ти можеш зробити сама. Відчини браму, піду додому, бо з'їв паляниць.
Кицька насипала йому до торбини срібла й попросила:
— Не говори нікому, де ти був і що бачив.
— Буду мовчати як риба,— пообіцяв хлопець.
Повернувся він додому, а батько каже матері:
— Спечи, жінко, аж три паляниці та хай іде Романко у світ шукати гараздів.
Жінка спекла три паляниці, поклала в торбину й сказала наймолодшому:
— Іди, Романку, та не будь там довго, бо нам сумно без тебе.
— Не переживайте, мамо,— відповів їй син і подався у світ.
Ішов день, другий, третій. Четвертого дня вийшов на широке поле і сів коло криниці, витягнув з торбини паляницю й почав їсти. Раптом звідкись прийшла біла кицька.
— Няв-няв-няв!
— Чого тобі, кицько? Захотіла їсти? На, мені не шкода паляниці,— відламав шматок і дав кіточці.
Вона поїла і спитала:
— Куди йдеш, Романку?
— У світ.
— Чого?
— Шукати служби.
— Наймися до мене.
— Та що в тебе робити?
— Якщо мені зловиш золоту мишу — живою або мертвою,— то я тобі віддячу.
Хлопець почухав потилицю:
— Хоч мишей ловити — не моє ремесло, але два-три дні зможу послужити.
Романко поклав у пазуху камінь і пішов за кицькою, яка повела його до великого палацу. Брама відчинилася, увійшли на подвір'я. Кицька несподівано зникла. Там, де вона стояла, з-під землі вийшла золота миша із своїми срібними мишенятами. Романко спочатку дивився на ту мишу й нічого не сказав, а відтак розсердився:
— Якого ти дідька ходиш довкола мене? Не маєш що робити?
— Ходжу, бо я тебе не боюся,— відповіла мишка.
Хлопець розсердився ще дужче і дістав камінь з пазухи. Прицілився й попав миші в саму голову. Та підскочила, упала і більше не встала. І дивно, миша зникла, а на її місці з'явилася дівчина — така гарна, як квітка. Вона сказала:
— Дякую, Романку, що врятував мене від миші-чарівниці. То вона обернула мене, найгарнішу на світі царівну, в білу кицьку. Чари тривали доти, поки вона була жива. Що хочеш за те, що визволив мене?
— Хочу, щоб ти стала моєю жінкою,— відповів Романко.
Дівчина дала йому свої обидві руки, й пішли до палацу. Там справили велике весілля.