Три персні

   А це було за тих часів, коли моя прабабка у попелі гралася, а прадід повзав по дворі рачки і збирав курячки. Жив-був чоловік, що мав трьох синів. Коло його хати не могла й кішка втриматися, бо навіть миші виздихали з голоду. З біди нещасник швидко постарів. Коли відчув, що смерть із косою стоїть за плечима, покликав своїх хлопців і сказав:

— Я, діти мої, буду вже вмирати. Не сумую за життям, бо прожив у бідності. Сумую лиш за тим, що не лишаю вам ні волів, ні корів, ні коней. Та є в мене три персні — то кожному даю по одному. Кому з вас стане тяжко, хай кине перснем об землю, і тоді сповниться бажан­ня. Але пам'ятайте: перстень можна кидати один єдиний раз.

   І чоловік помер. Сини красно поховали батька і пороз­літалися по світу, як липове клиння.

   Старший блукав селами і пантрував, де з комина йде дим. Шукав таких господарів, які б ним журилися. А бу­ла неділя. Ґазди і ґаздині повиходили з хат — посідали на призьби, на краї шанців і відпочивають. Тільки один чоловік і жінка сидять собі осторонь, зажурені.

— Чого ви сумуєте? — питає їх леґінь.

— Як не сумувати, — каже чоловік, — коли у нас і хлоп­чик і дівчинка горбаті і ніхто їм не може нічим допо­могти.

Леґінь подумав і говорить:

— Вони стануть такими, як усі людські діти! Але за то будете мене все життя годувати й одягати. Нічим не маю журитися.

Господарі погодилися.

   Мандрівник зайшов у двір, кинув перстень об землю, і діти одразу випросталися.

   Зажив старший син бідного чоловіка у ґаздівській хаті. Його вбирали й годували, як великого благодійника. Ходив у файному вбранні, нічого не робив, а на обід казав, аби давали йому щодня смажену курку.

   Минули роки. Діти помалу виросли. Але від ранку до ночі так тяжко гарували на свого благодійника, що знову стали горбатими. А він побачив, що життя спливло, що нікому не зробив добра, — і з жалю помер.

   Скоро вмер і середущий брат. Ловив рибу в глибокому озері, та дно човна випало, і він почав топитися. Згадав про свій перстень, та стало жаль його кидати. Думав, мо­же, врятується, і перстень знадобиться. Але в ту ж мить захлинувся хвилею — пішов на дно раків годувати.

   Найменший брат жив бідно, але не журився. Ходив по заробітках і перебивався — де з хлібом, де з водою. А ко­ли вже набурлакувався, знайшов собі дівчину — бідну, як він сам, та й оженився. Зліпили хатку з глини і жили там, як каганець без лою.

Настав голодний рік. У хаті — ні крихти. Жінка запи­тала:

— А чи нема в тебе, чоловіче, родичів, аби нам допо­могли?

— Нема, жінко, нікого. Але тато, коли помирав, покли­кав нас, трьох братів, до себе і кожному дав перстень. Сказав: як буде тяжко, аби перснем кинути об землю — тоді сповниться одне найбільше бажання.

   Жінка знала, що її чоловік розумний, і як він зробить з перснем, так буде добре.

   Після довгої спеки прийшла страшна буря. Вітер зем­лю рвав, хмарами колотив. Відтак настав потоп. Хвилі несли хати, горожі, худобу.

   Шкода стало молодшому братові нещасних людей. Узяв татів перстень, кинув об землю й каже:

— Хай грозові хмари позатикають свої діри, хай озеро вернеться у свої береги і хай стане на своє місце.

   Його бажання сповнилося. Буря ударилась об скелю і затихла, хмари розповзлися котра куди. Хати поверну­лися на старі місця. Тоді люди підійшли до свого рятів­ника. Питають:

— Якщо в тебе був чарівний перстень, то чому ти не став найбагатшим на світі?

— А він відповів:

— Хіба можна бути щасливим серед нещасливих? Те­пер чую себе найбагатшим, бо зробив для всіх добро.

   З того часу люди не давали йому бідувати: хто як міг — допомагав молодшому братові.

повернутися до: Українські народні казки⇒