Тридцять перший

   Це було тоді, коли ще мій прадід ходив без портяниць, а моя прабаба у попелі гралася. В одного чоловіка було тридцять синів. Не мав бідняк чим їх годувати, а жінка народила ще одного хлопця. Його назвали Тридцять Першим.

Сини повиростали і кажуть старому:

— Ми підемо, батьку, у світ. Може, собі знайдемо жінок. Тридцять Перший теж хотів піти із старшими братами, але вони не хотіли й слухати.

— У тебе ще молоко не висохло під носом! — насміхалися. Тридцять Перший залишився вдома. Плакав три дні й три ночі. Тоді батько мовив:

— Збирайся і ти. Наздоганяй своїх братів.

   Пішов Тридцять Перший. Ішов один день, ішов другий, а на третій вийшов на широке поле. Серед шовкової тра­ви стояв кінь. Тридцять Перший підійшов до нього.

— Конику любий, поможи мені догнати братів.

— Сідай на мене, — заговорив кінь.

   Сів Тридцять Перший на коня і полетів під самим не­бом. Летів день, летів ніч, а вранці кінь промовив:

— Візьми із мого вуха скельце, подивися крізь нього й скажи, що видиш на землі.

Подивився хлопець крізь скельце й відповів:

— Виджу рідних братів. Вони такі маленькі, як ті го­робці.

Летіли ще три дні й три ночі. Кінь із хлопцем спустив­ся на землю.

— Отут ми їх почекаємо.

   Приїхали брати і дуже здивувалися, що зустрілися у світі з Тридцять Першим.

— Ти чого тут? — питають.

— І я піду з вами шукати собі жінку. Батько мене відпустив.

Рушили всі разом. Надвечір зустріли стару-престару бабу.

— Бабко, пустіть переночувати!

— Заходьте, заходьте, мої дорогі, — сказала стара. — Якраз маю тридцять одну доньку, хотіла б мати таких зятів, як ви.

Кінь прошепотів Тридцять Першому на вухо:

— Коли будеш заходити в хату, візьми з порога пати­нок. Сядете з бабиними доньками вечеряти — штовхни стіл ногою. Як будете йти спати, то на подушках бабиних дівчат побачите віночки, а на ваших — капелюшки. Штовхни ліжко ногою і тоді лягайте. А коли баба засне, ти розбуди своїх братів і тікайте геть. Кинеш у море патинок, і на ньому перепливете.

   А бабина хата стояла серед моря. На березі стара роз­перезалася і кинула баюрки у воду. Всі перейшли по тих баюрках, як по кладці.

   На порозі наймолодший брат побачив патинок сунув його в пазуху.

   Хлопці зайшли в кімнату, де на столах чекала вечеря. Баба сплеснула в долоні, й з'явилася тридцять одна донь­ка. Це були дуже гарні дівчата, але жодна з них не усміхнулася і не вклонилася гостям.

   Тридцять Перший штовхнув стіл ногою, і склянки з ви­ном пересунулися миттю від бабиних доньок до хлопців, а від хлопців — до дівчат. Цього ніхто не бачив, але так було. Коли випили вино, бабині дівчата попадали на землю. Вони рвали на собі одежу і так дико ревіли, що страшно було слухати. А стара подумала, що вона сама переплутала склянки. Швидко наварила якогось зілля і напоїла доньок, щоб видужали.

   Після вечері перейшли в сусідню кімнату. Там, де на подушках були капелюшки, мали спати хлопці, а на тих постелях, де були віночки, баба хотіла вкласти своїх доньок.

   Тридцять Перший штовхнув одне ліжко, і тої ж миті усі ліжка помінялися місцями. Цього ніхто не бачив, але так було.

   Брати полягали і міцно заснули. Серед темної ночі баба увійшла і побила доньок. Потім лягла в куток і захропіла. Тридцять Перший розбудив братів.

— Тікаймо, бо тут чекає нас біда!

   Хлопці вибігли на берег, Тридцять Перший кинув пати­нок на хвилі, та й на ньому перепливли море.

   Пішли зеленими полями. Ішли, скільки йшли, й стали на роздоріжжі. З нього на всі боки розходилася тридцять одна дорога.

— Тепер іди своєю дорогою, — сказали брати наймоло­дшому. Та найстарший брат подумав собі, що з Тридцять Першим варто іти в світ, бо в нього добрий кінь і сам він не з дурних.

— Я піду з тобою, — сказав він.

   Наймолодший втішився, що має хоч одного приязного брата. І рушили разом. За три дні прибули до царя і найнялися в нього на роботу: старший вартував на воро­тах палацу, а менший потрапив служити на кухню. Стар­шому здавалося, що менший живе ліпше, і його почала мучити заздрість. Пішов до царя й каже:

— Царю, брат хвалився, що може дістати такий буха­нець хліба, що весь час буде його їсти й ніколи не з'їсть.

Покликав цар до себе Тридцять Першого і наказав йому:

— Принеси мені такий буханець, який би весь час їв й ніколи не з'їв.

— Звідки я дістану? Я навіть не чув про такий буха­нець.

— Як цього не зробиш, твоя голова буде лежати там, де стоять тепер ноги! — погрозив цар хлопцеві.

Тридцять Перший розповів своєму коневі про розказ царя.

— Не журися, — заспокоїв кінь. — Ми принесемо той буханець. Сідай на мене.

   Сів парубок на коня, і вони полетіли до моря. Пере­пливли на патинку і рушили до бабиної хати. Кінь обер­нув хлопця на малого песика й сказав:

— Баба пустить тебе до комори. Ти хапай хлібину, яка покрита пліснявою й павутиною, та й тікай до моря. Я буду чекати на тебе.

   Так і сталося. Песик бігав сюди-туди коло бабиної хати, доки стара не побачила його і не впустила до комори.

   У сирому закутку песик знайшов хлібину, що була геть покрита пліснявою і павутиною. Схопив — і до коня. А той обернув песика знову в чоловіка, і полетіли до царя.

   Цар тішився буханцем, бо він став біленьким і смачним, а скільки з нього не різали, залишався цілим.

   Відтоді Тридцять Перший зажив у пошані, а старший брат ще більше йому заздрив. Він нашептав цареві:

— Мій братик хвалився, що може дістати таку пляшку вина, з якої буде пити усе твоє військо, а вона ніколи не буде порожня.

Покликав цар до себе Тридцять Першого і наказує:

— Принеси пляшку вина, з якої буде пити усе моє військо, а вона ніколи не стане порожня, або розлучишся з головою!

Засумував хлопець і розповів коневі про новий розказ царя.

— Не журися, легіню, — сказав на те кінь. — Сідай на мене.

   Перепливли море і знову опинилися перед бабиною хатою. Кінь обернув хлопця на мітлу і порадив так:

— Скачи у сіни, сядь там в кутку і сиди тихенько, доки служниця не кине тебе до комори. Тоді хапай із полиці найбруднішу пляшку і тікай сюди.

   Мітла поскакала й стала собі в кутку. А служниця побачила її і кинула в комору. Тридцять Перший одразу схопив найбруднішу пляшку й пустився до моря. Там обернувся чоловіком, сів на коня і — до царя.

   Тим часом пляшка стала з діаманту, а у ній за­грав сонячний напій. Цар пив і пив, а пляшка була повна.

   Тридцять Перший знову жив у великім гонорі, а стар­ший брат від заздрощів аж сохнув. Він придумав:

— Мій брат нахвалявся, що може принести і пташку-віщунку!

Покликав цар до себе Тридцять Першого і наказав йому:

— Принесеш пташку-віщунку, або станеш коротшим на голову!

Пішов хлопець, засмучений, до свого коня.

— Не плач, легіню. У баби-чарівниці буде така пташка.

Перелетіли море, кінь обернув хлопця на мурашку  і пояснив:

— Залізь під ліжко баби та чекай, доки не засне. Як від її хропіння буде трястися хата, хапай зі стіни клітку з пташкою і тікай до мене.

   Тридцять Перший добре запам'ятав пораду. Він заліз під ліжко, а коли баба почала хропіти, що аж хата тряс­лася, схопив золоту клітку із пташкою-віщункою і дре­менув до моря. Сів на коня і прилетів до свого царя.

   За пташку-віщунку цар ще більше полюбив Тридцять Першого. А старший брат мучився від заздрості, що аж помирав. Пішов знову до царя і каже:

— О ясний царю, мій брат похвалявся, що він може тобі привести таку гарну дівчину, якій пари немає на світі.

   Цар ще не був одружений і дуже хотів мати вродливу жінку. Покликав легіня і погрозив йому:

— Як не приведеш мені таку дівчину, якій пари немає на світі, то твоя бідна голова заплаче.

Пішов Тридцять Перший до свого коня.

— Що маю робити? Де знайду таку дівчину?

— Не переживай, — мовив кінь. — Іди й скажи цареві, аби дав тобі шовкового полотна, золотих перснів, діамантових ковтків, коштовних намист і срібний корабель.

Цар дав Тридцять Першому все, що той попросив.

   На срібному кораблі хлопець поплив зі своїм конем по синьому морю. Пливли три дні й три ночі, а відтак причалили до Зеленої землі. За порадою коня, хлопець порозвішував на щоглах шовкові полотна, поначіпляв, де тільки міг, золоті персні, діамантові ковтки, коштовні на­миста. Сам сів і чекає.

   На березі з'явилася така гарна дівчина, якій пари не було на світі. На сонце — і те можна було дивитися, а на неї — ні. Прийшла на срібний корабель і почала собі вибирати шовк, приміряти ковтки, персні та намиста.

— Ой, які чудеса ви привезли! — хвалила.

   Дивилася у люстерко й милувалася прикрасами. А в цей час повіяв сильний вітер, і корабель полетів від бере­га. Коли дівчина схопилася, було уже пізно.

Цар зрадів красуні й хотів повінчатися. Але вона ска­зала:

— Я не буду твоєю, поки не приведеш сюди усе моє стадо.

Тоді цар покликав Тридцять Першого:

— Як не приженеш її стадо, станеш коротшим на голову!

Хлопець пішов до коника уже сам не свій.

— Не сумуй, легіню, — порадив йому кінь. — Скажи цареві, аби дав нам три бочки смоли, дев'ять волових шкір і ще аби підкував мене п'ятикірцевими підковами.

   Цар наказав усе приготувати. Тоді кінь загорнувся в дев'ять волових шкір, обмастився смолою і попливли вони в Тридцять Першим на срібному кораблі до Зеленої землі.

— Копай глибоку яму, а потім лізь на найвище дере­во, — порадив далі кінь.

   Засукав хлопець рукави і викопав глибочезну яму. Потім виліз на найвище дерево й чекає. А кінь скочив у яму, витягнув з неї голову і так заіржав, аж листя затрусилося. Це вчув дикий кінь, який доглядав стадо, і прибіг на іржання, сиплючи іскри з ніздрів. Тим часом кінь хлопця сховався у ямі. Коли дикий кінь відійшов, знову почулося іржання. Прибіг — ніде нікого. Отак кінь-вартівник кидався два дні та вже ледве ноги волочив за собою.

   На третій день кінь легіня вискочив із ями, і почалася битва. Билися так, що в обох копита палали, як вогонь. Кінь-вартівник не витримав, звалився на землю. Хлопець спустився з дерева, загнуздав його і погнав на корабель. Услід рушило все стадо.

   Перепливли море прийшли до царя. Але дівчина знову відкладає весілля:

— Поки моє стадо не подоять, я не піду до шлюбу! Цар нараз покликав Тридцять Першого і передав ба­жання красуні.

— Подоїш її стадо або голову втратиш! — пригрозив. Пішов леґінь до коня і розповів про свою біду.

— Не переживай, — втішив кінь. — Вдариш обухом по го­лові безрогу корову, і стадо саме подоїться.

   Тридцять Перший все так і зробив. Величезні казани були повні молока.

— Ходімо тепер вінчатися, — умовляє цар дівчину-красуню.

А вона відказує:

— Треба молоко ще скип'ятити, і хай у ньому скупає­ться той, що подоїв стадо.

   Цар знову покликав Тридцять Першого. Коли почув леґінь його розказ, то перелякався. Та коник заспо­коїв:

— Лізь у той казан, який я оббіжу три рази.

   На видовище зібрався увесь двір. Кінь оббіг три рази той казан, у якому молоко кипіло. Хлопець шубовс­нув, покупався і зробився у тисячу раз гарнішим, як царя теж закортіло стати таким вродливим, і він, не довго думаючи, стрибнув у гаряче молоко. За ним тільки забулькало. Тоді Тридцять Перший оженився на дівчині-красуні і сам став царем. А старший брат від заздрощів тріснув.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒