Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Цар – пияк і дівчина, файніша від ружі

Цар – пияк і дівчина, файніша від ружі

   Жили цар і цариця, які мали три доньки і одного сина. Але цар був не такий, як інші царі, — вдень і вночі пиячив, як швець. Спочатку пропив те, що дала дер­жава, а потім те, що придбав за жінкою. Хотів узятися й за трон, та крісло прикували до стіни, а корону — до трону, і не можна було їх винести з палацу.

   Настав один день, коли вже цар не мав за що випити. Ходив сумний, аж горем прибитий. А потім подався до сусіднього села — думав, що там вип'є на дурничку. А дорога вела через ліс. Раптом із корчів вийшов вед­мідь Бурмило.

— Го-го, ваша величність, ви чомусь зажурилися? Що сталося?

— Нічого не сталося, але стою, як серед води. Не маю за що випити, а все одно вмреш — і пес про тебе не завиє, хоч ти й цар.

— Го-го, ваша величність, я вам дам мішок золота, як віддасте за мене найстаршу царівну.

— Приходь до палацу, але й гроші принеси.

— Го-го, ваша величність, гроші зараз будуть. Заче­кайте… — Ведмідь кинувся в корчі та й виніс мішок зо­лота. — Я прийду ввечері, — додав і знову зник у лісі.

   Цар затягнув мішок у яр й накрив його листям. Та взяв трохи золота й пішов до корчми. Налився так, що хоч йому зуби рви. Іде і співає, аж ліс розлягається. Дома сказав найстаршій дочці:

— Ходім прогуляємося.

   Вони пішли помалу до лісу. З корчів вискочив вед­мідь, схопив царівну і побіг.

Цар жив, як у раю. Візьме трохи золота і — гуляй душе!

   Але з часом мішок спорожнів, і цар ходив знову без крейцера в кишені. Подався за дурничкою в сусіднє село. Дорогою його побачив орел. Помахав крильми і спи­тав:

— Чому, ваша величність, так засумували?

— Як не сумувати, коли я доцарювався, що й випити не маю за що. Колись були в мене усілякі вина та меди, а тепер ходжу та й слину ковтаю.

Орел на те каже:

— Як віддасте за мене середущу доньку, то дістанете від мене аж два мішки золота.

Цар потер собі долоні:

— Давай сюди золото, а доньку віддам увечері!

   Орел полетів і приніс два мішки золота. Кинув цареві до ніг і полетів геть. Цар затягнув золото до лисячої нори і накрив там листям. Узяв трохи грошей і подався до корчми. Як напився, прийшов до палацу й каже своїй середущій доньці:

— Ходімо, доню, на прогулянку. Вечір такий файний, зорі світять, місяць вже зійшов.

— Ходімо, — сказала царівна.

   Як вийшли за браму, прилетів орлисько, схопив дів­чину й полетів у ліс.

   Цар мав два мішки золота і не хотів знати ніякої жу­ри. Йшов на гульки й витанцьовував, як перед кінцем світу.

   Та й два мішки золота випорожнилися. Наостанок його напоїли якісь волоцюги. Царя так почастували, що той, коли йшов, то ніби качок заганяв ногами. І не по­вернувся до палацу, а пішов на море — хотів утопитися… Але спочатку сів собі на камені й сумно заспівав. До берега на пісню припливла якась риба.

— Чому, ваша величність, так засумували?

— Як маю веселитися, коли в моїй кишені — ані крей­цера.

А риба сказала:

— У вас ще є наймолодша донька. Я вам дам за неї аж три мішки золота!

— Хай буде, давай. Але як ти візьмеш мою доньку, коли в тебе нема рук? А вона не ходить купатися до моря…

— Палац буде затоплений, і я її заберу, — відповіла риба.

Цар погодився й на те, бо дуже хотів грошей.

   Море захвилювало й викинуло на берег три мішки зо­лота. Аби далеко не нести, цар вигріб у піску величезну яму і сховав там золото. Відтак напився і пішов додому.

Цариця не відходила від найменшої доньки — боялася, аби й ця не пропала.

   Через кілька днів зчинилася страшенна гроза. Урвалися хмари — і море почало надуватися. Дулося, дулося та й надулося: вийшло з берегів і розлилося аж до царського палацу. Хвиля увірвалася якось до покою найменшої ца­рівни, схопила її і потягла углиб.

   Цариця тужила і плакала за дітьми. Та у неї був ще хлопчик Дмитрик. Коли він підріс і став парубком, то сказав цариці:

— Засвербіли в мене ноги до мандрів. Та й, може, се­стри десь визирають мене, поміг би їм у біді. А як знайду дівчину, файнішу від ружі, то на ній оженюся.

— Іди, іди, сину, та не забудь повернутися.

   Царевич узяв торбину на плечі, палюгу в руку і — гайда в дорогу. Зайшов у темний ліс. А там під дубом сидів дід з довгою бородою.

— Добридень, дідусю, що ви тут робите?— спитав ста­рого хлопець.

— Сів та й сиджу, синку, бо дуже голодний і не можу на ногах триматися.

   Дмитрик скинув торбу і дістав усілякої царської стра­ви. Дід трохи поїв і повеселішав. Потому спитав:

— Куди мандруєш, легіню?

— Шукаю сестер, які десь пропали. Хочу знайти й дівчину, файнішу від ружі, аби оженитися. Порадьте, дідусю, як то все зробити.

— Не можу сказати, де є твої сестри, зате добре знаю, що в тридев'ятім царстві живе дівчина, файніша від ружі. Вона якраз чекає на такого легіня, як ти.

   Царевич подякував за добрі слова і подався своєю доро­гою. Дійшов до гори, на якій була хатка. Виліз на ту гору, подивився у вікно. Раптом побачив свою найстаршу сестру. Дмитрик постукав і попросив:

— Пусти, сестро, переночувати.

Сестра сплеснула в долоні:

— Ой, братчику, швидше тікай звідси, бо як прийде мій чоловік, ведмідь, то він тебе роздере.

— А я не боюся. Ти маєш, сестричко, мені допомогти…

— Поможу, чим зможу. Тепер лізь під припічок.

Дмитрик заліз під припічок, і сестра накинула на нього верітку.

А ведмідь переступив поріг і заревів:

— Чую людський дух! Де тут сховалася людина?

   Дмитрик не злякався. Виліз із-під верітки і щосили вдарив кулаком по столу.

— Це ти, ведмедю, вкрав мою сестру? Гайда, будемо битися, бо не хочу миритися…

   Ведмідь не відповів. Він, як стояв, так на місці й зник. Перед царевичем з'явився вродливий леґінь, і були вже не в бідній хатині, а в чудовому палаці.

— Дякую тобі, Дмитрику, що ти визволив мене, — ска­зав отой красень.

— А ти хто будеш?

— Я — цісарський син. Мене й моїх двох братів зача­рувала ще в дитячі роки лиха чарівниця, і нас може ви­зволити лише такий витязь, котрий нічого не боїться. Коли він гаратає кулаком по столу, то чари зникають. Про це знають і мої брати, але якби комусь сказали, то ніколи не стали б людьми. Як ти сюди потрапив?

— Просто пішов від свого палацу до вашої хати. А ти б не порадив, де маю знайти дівчину, файнішу від ружі?

— Я не знаю нічого про неї, та зараз запитаю своїх приятелів.

   Цісарський син заклав пальці в рот і свиснув, аж лис­тя на деревах зашелестіло. Почали збігатися усілякі зві­рі — старі й молоді, великі й малі. Посідали на пеньки й чекають. А чоловік спитав:

— Кажіть, де живе дівчина, файніша від ружі?

— Ми навіть не чули про неї, — відповіли звірі.

— Коли так, щоб ніде не зачіпали цього мандрів­ника.

   На другий день царевич зібрався в дорогу. Сестра дала хліба і до хліба, а її чоловік — золотого ключика, яким можна відімкнути все на світі. Розлучаючись із ними, Дмитрик ще сказав:

— Йдіть до родичів, бо мама вже виплакала очі, а та­то хоче випити порцію горілки зі своїм зятем.

   Ішов цілий день — то полем, то лісом. Коли глип — сто­їть високий дуб, а до стовбура приставлена драбина. Не став довго думати — поліз по драбині щабель за щаблем. І добрався аж на вершок дуба. А там була хатина.

   Царевич постукав у двері. А з хатини вибігла середуща сестра, кинулася до нього:

— Чого ти, братчику, прийшов? Як надійде мій чоло­вік, орел, то він тебе задзьобає!

— А я не боюся… Пусти до хати, бо я прийшов визво­лити тебе від того орла.

— Тоді лізь під припічок, сховайся.

Дмитрик заліз під припічок, й сестра його накрила веріткою.

Почулося, як шелестять крила. То прилетів орел. Він вигукнув:

— Чую людський дух!.. Ану, де та людина, хай її задзьобаю і скину з цього дуба.

— Я ось де!

   Дмитрик вийшов з-під припічка і без слова гепнув ку­лаком по столу.

   Не минуло й хвильки — орел зробився файним, як со­нечко, легінем, а хатка стала — чарівним палацом.

— Дякую тобі, парубче, що врятував мене. Що хо­чеш за те?

— Скажи, де є дівчина, файніша від ружі.

— Зараз ми про неї дізнаємося.

   Як вийшли з палацу, то чоловік середущої сестри за­клав пальці в рот і так свиснув, аж листя зашелестіло. Позліталися всі птахи, що лише є на світі — великі й ма­лі, старі й молоді. Посідали й питають:

— Чого ти хочеш, братчику?

— Скажіть, де є дівчина, файніша від ружі?

— Не знаємо, — відповіли птахи. — Та можемо дати на дорогу чарівне перце, на якому легко полетіти.

   Царевич попрощався із середущою сестрою та її чоло­віком. Наостанок гукнув:

— Ану, не забудьте поїхати до родичів, бо мама вже чисто виплакала очі, а тато хоче випити порцію горілки із своїм другим зятем.

   Дмитрик узяв пір'ячко й вирушив у дорогу. Ішов, скільки йшов, коли глип — а перед ним широчезне море з хвилями, як хати. Він довго не думав, кинувся у воду і поплив. А серед моря стирчав якийсь комин, з якого ва­лив дим. Дмитрик спустився комином до хати. Молодиця, що була у хаті, дуже налякалася. Хлопець витер від са­жі лице, витріщився на неї й сказав:

— Не бійся, сестричко, це я — Дмитрик.

— Ой братчику, прийде мій чоловік, то із тебе й кіс­точки не лишиться! Сховайся під припічком.

   Дмитрик ліг під припічок. Сестра його накрила веріткою. Не минуло багато часу, як до хати запливла величезна риба.

— Чому тут чути людський дух? Дай мені ту люди­ну, хай я її з'їм…

— Я ось де! — вийшов з-під припічка Дмитрик, і вдарив щосили кулаком по столу.

   Риба кудись пропала, хатина також зникла. Перед Дмитриком стояв леґінь, як дуб, у дуже файному палаці. Він заговорив:

— Дякую тобі, Дмитрику, що ти мене врятував від ча­рів злої чарівниці й знову зробив людиною. Твоя сестра буде моєю жінкою, бо я є теж царського роду.

— Йдіть до родичів, хай вас благословлять, бо мама вже виплакала очі, а тато хоче випити порцію горілки із своїми зятями. А я маю йти далі — хочу знайти дівчину, файнішу від ружі.

— Ходімо надвір, — каже чоловік найменшої сестри.

   Він свиснув у всі пальці, й за хвильку всі риби зібра­лися довкола палацу — великі й малі, старі й молоді. Чо­ловік спитав:

— Скажіть, де є дівчина, файніша від ружі? Всі риби мовчали.

— Вони не знають, — мовив чоловік найменшої сест­ри. — Але я тобі пораджу, що маєш робити. Йди у світ шукати найстаршого орла. Він найвище літає, а тому все видить.

   Дмитрик попрощався, кинувся у море і поплив до бе­рега. Коли вибрався з води, пішов до середущої сестри і попросив її чоловіка:

— Порадь, брате, як мені піти до найстаршого орла. Кажуть, що він знає, де живе дівчина, файніша від ружі.

   Чоловік сестри вийшов надвір і свиснув. Прилетів старий орел і сів перед ним:

— Чого хочете? — спитав.

— Де живе дівчина, файніша від ружі?

— У тридев'ятому царстві…

— Понеси до неї цього легіня.

— Добре, завтра понесу. А тепер іду відпочивати, аби набратися сили.

   Коли орел полетів, чоловік середущої сестри порадив Дмитрикові:

— Найстарший орел бачить дуже далеко. Він цілу до­рогу буде тебе питати чи вже видиш замок, в якому живе дівчина, файніша від ружі. Кажи, що не бачиш, бо скине тебе на середині дороги, і не дійдеш до замка за все своє життя. Як будеш над замком, то аж тоді гукни, що при­летіли.

— Дякую тобі, брате, за добру пораду.

Вранці полетіли. Через якусь годину старий орел пи­тає:

— Видиш замок?

— Ні, не виджу.

Полетіли далі. Орел — знову:

— Вже видиш?

— Ще ні.

— Ти сліпий чи що?

— Не сліпий, але не виджу так далеко, як ви.

Летіли ще довго. Нарешті, замок був під ними.

— Аж тепер виджу, орлику. Сідаймо!.. — гукнув Дмит­рик.

   І опустилися на землю перед самим замком. Хлопець подякував орлові та й пішов до брами. Там були чотири леви, прив'язані грубезними ланцами. Коли вони поба­чили чужого, то так заревіли, аж мури затряслися. При­бігли жовніри й питають царевича:

— Чого тобі треба?

— Хочу видіти дівчину, файнішу від ружі.

— Видиш, яка висока башта? Отам, де ті вікна, й жи­ве наша красуня.

— Ведіть мене до неї.

   Та жовніри повели царевича до залізних дверей і штовхнули до темниці. Там було багато парубків — об­рослих, бородатих, худих і слабих.

— Що ви тут робите? — поцікавився Дмитрик.

— Скоро і ти будеш те саме робити. Ми теж хотіли увидіти дівчину, файнішу від ружі, та не сподобалися їй, наші родичі дають великі гроші, аби вона випустила нас, але все даремно.

— Увечері я вас випущу сам, — пообіцяв Дмитрик.

   Коли стемніло, він дістав з-за пояса золотого ключика і відімкнув двері. Парубки повислизали один за одним із темниці. А він пішов до дівчини, файнішої від ружі.

— Хто тебе впустив сюди? — спитала вона.

— Я сам прийшов.

— Ти смілий. А ще — дуже файний.

— Ти теж, як намальована.

— Хочеш бути моїм чоловіком?

— Щеб пак!

Уранці йому дівчина сказала:

— Я їду з дому на весь день. Лишишся тут господа­рем, що хочеш, те й роби. Та аби не зазирав у дванадця­ту кімнату.

— А що мені до неї?

   Коли дівчина поїхала, Дмитрик почав блукати по зам­ку. Заглядав у всі закутки. А потім подумав і відкрив двері у дванадцяту кімнату. Глип — а там прикутий лан­цюгами до стіни величезний лев. Він був такий худий, слабий і облізлий, що жаль дивитися на нього. Ледве за­говорив:

— Скинь, легіню, ланци з мене.

— А хто тебе прив'язав?

— Не скажу.

— Ну то сиди в ланцах.

— Як не хочеш мене відв'язати, то хоч нагодуй. Принеси сім хлібів, як млиновий камінь, і сім цебрів води.

— Це можу зробити.

   Царевич у пекарні замовив сім хлібів, як млиновий ка­мінь, і наказав слугам, аби їх понесли у дванадцяту кім­нату. Потім туди вкотили сім бочок води. Лев наївся і на­пився — а відтак дістав велику силу. Раз шарпнувся, і ланци порвалися, як мотузочки. Лев спитав царевича:

— Ти чого сюди прийшов?

— Посватати дівчину, файнішу від ружі.

— Вона буде моя, а не твоя!

   Лев вибіг надвір і став коло брами. Приїхала дівчина, файніша від ружі. Лев аж заревів:

— Мусиш бути моєю, бо тебе роздеру!

— Хай буде, — відповіла йому дівчина. — Але йди й по­клич всіх левів на весілля.

Лев побіг. А Дмитрик сказав дівчині:

— Я тебе так довго шукав по всьому світу. Будь моєю жінкою…

— Хай буде, але як нам врятуватися від лева?

   Хлопець згадав про чарівне перце. Взяв на руки дів­чину, файнішу від ружі, сів на те перце, і за якусь хвиль­ку був перед палацом свого тата. А там уже чекали три сестри зі своїми чоловіками.

На другий день справили весілля.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар