Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Царевич-дурень

Царевич-дурень

   Був собі цар, і було в нього три сини: два розумних і третій дурний. Він був найменший. От цар до найстаршого й каже:

— Якби ти пішов у світ та походив, побачив би багато всього й мені б, старому, оповідав, що ти бачив.

— Добре, — каже той, — піду. Дайте ж мені грошей і хліба на дорогу.

   Другого дня цариця пошила своєму синові таку торбу, як пани на полювання беруть, чи, може, ще й кращу, поклала туди хліба, масла, ковбас і віддала синові; а цар — йому грошей, карбованців, може, п’ятдесят, а може, й сто, й каже йому:

— На ж тобі, сину, ці гроші на дорогу, та гляди, не повертайся, поки не знайдеш де в якому царстві гарної звістки, щоб вона мене, старого, звеселила.

   От той царевич узяв торбу з хлібом та з маслом, забрав гроші й пішов у дорогу.

   Іде він та й іде, йде та й іде, вже, може, з місяць ходив, аж чує, що в такому-то царстві, далеко за синім морем, є така вдова: вона була царева жінка, а як цар помер, то вона зосталась вдовою, і скільки-то вже царів і царевичів, королів і королевичів до неї хотіли достатись, але ні один не зміг. У брамі перед палацом, де вона мешкала, стояла гостра варта: у першій брамі лежали два ведмеді, у другій — два леви, а в третій ходила гостра пила, й нікого крізь ті брами не пускали. Як часом ведмеді не доглядять, то леви роздеруть на кавалки; як леви не заборонять, то вже тут йому пила голову зотне.

Думав той царевич, думав, а далі каже сам до себе:

— Піду, може, й дістануся до неї.

От і пішов він. Іде та й іде, аж приходить до моря.

«Ну, — думає собі, — тут трохи сяду та спочину й пополудную».

   Розложив він над берегом свої торби, нарізав по-панськи хліба, намазав зверху досить маслом, сів і їсть. Коли тут зараз виходить із моря дід старий-старий, аж мохом поріс, та такий білий-білий, як молоко; а борода аж блищить, як сніг на морозі. Підходить той дід до царевича та й каже:

— Дав би ти, синочку, і мені кавалок хліба.

— Е, — каже, — де ж я тобі візьму? Ти ж бачиш, що я й сам небагато маю.

   Той дід посварився на того царевича пальцем, так він зараз і став каменем і лежить над морем.

Через рік посилає цар другого сина по світу ходити.

   Пішов і той; узявши в дорогу хліба та сала. Підходить він якраз до того моря, де його старший брат каменем лежить. Уже так стомився, що насилу ноги волочить. Підходить він до моря, аж дивиться — камінь.

   «Сяду я, — думає собі, — на тому камені та пополудную, чи не хутчій піду».

   Сів він на тому камені й полуднує, аж виходить із моря той самий дід.

— Дай, — каже, — синку, і мені, старенькому, кавалок хліба.

— Е, дай… У мене й самого нічого нема. Чи тобі повилазило, що ти не бачиш? Як же я тобі дам?

   Не дав і той хліба. Дід посварився на нього пальцем, став уже й другий каменем і лежить.

   Чекає цар своїх синів додому, — нема. От пройшов і рік, пройшов уже й другий, а сини — як у воду впали: нема та й нема. Звернуло вже й на третій рік. Цар і каже до найменшого сина, що всі його дурнем звали:

— Вибирайся, — каже, — й ти в дорогу: може, хоч ти мені яку звістку принесеш або, може, знайдеш своїх братів, то скажи, щоб хутчій повертались додому.

— Добре, — каже дурень. — Дайте мені грошей на дорогу.

   Дав він йому грошей і вирядив з дому. Пішов дурень. Там чи довго він ішов, приходить до одного царства. Йому там і розказують, що є на такому-то морі острів, на тім острові стоїть скляний палац, і в тім палаці живе така гарна цариця, що ні в письмі описати, ні в казках розказати. От дурень і думає собі: «Чи не дійду сам я до неї? Піду!»

   Пішов. Іде, може, там місяць, а може, й рік. Доходить він до того моря, де і його брати. Захотілось йому сісти. Сів він на камені й почав їсти. Підходить до нього знову той дід і просить хліба.

— На, — каже дурень, — чоловіче добрий, на! Я сам знаю, як-то недобре бути голодним.

Той дід узяв хліб, подякував йому й каже:

— Куди ж тебе, сину, Бог несе?

— Я, — каже, — зачув, що за морем є така-то й така цариця, так от я до неї йду.

— Де там тобі, сину, самому дійти до неї? Як хочеш, то я тобі допоможу.

— Добре, — каже, — дідусю, допоможіть, як ласка ваша!

   Дід той пішов до моря, коли так, може, за хвилинку виводить з моря коника та такого ж то маленького, що хто не знає, то й не сказав би, що то кінь, просто лоша.

— На, — каже, — синку, сядь на цього коня, може, й доїдеш.

   Той наївся, сів на того коня й поїхав. Уже й сонце зайшло, вже й півні запіли, а той дурний царевич усе їде та й їде.

— Ей, — каже царевичу кінь, — не гони хутенько, ще біля палацу гостра варта стоїть. Хоч ведмеді не заборонять, то леви роздеруть, а як і леви не заборонять, то вже пила напевне стратить нас.

   Зачекали ще трохи, опівночі, йдуть — варта спить. Царевич хутчій у браму — ведмеді сплять. Він у другу — і леви сплять. Він до третьої підійшов — і пила спочиває. Він так хутенько попід нею пробіг і до палацу. Пройшов один покій — на столах стоять меди та вина; він напився й пішов до другого покою. А тут на столах і тарілки стоять, і ножі, і виделки, і страви всякі-всякі, які тільки на світі бувають. Він сів на кріселко, наївся й пішов далі. А там усе покої ліпші й ліпші — все люстра, та золото, та срібло. Коли дивиться він, аж на ліжку лежить сама цариця, та така гарна. Він так аж затрусився, побачивши її, і сам не знає, чи він злякався, чи він зрадів. Потім побіг до неї. Чи довго там був, чи недовго — пора хутчій від’їжджати, щоб варта не затримала. Дивиться — стоїть чорнило і папірець лежить коло нього. Він написав маленький лист, що такий-то такий тут був, те й те їв, те й те пив, заложив той лист за шибку і хутчій у двері. Приходить до першої брами — пила ще спочиває; він пробіг попід нею і сам не знає як. До левів — аж вони вже не сплять: один потягується, реве і лапою махнув, і другий теж. А царевич пригнувся попід лапами, проскочив і в третю браму йде. Аж і там уже ведмеді протягаються та ревуть так, що аж земля гуде. Він як почув, так і охолов, але все-таки поспішає до коня. Приходить до третьої брами — ведмідь його спросоння лапою цап! Він пригнувся, ведмеді заревли ще гірше. Він на коня, а кінь і каже:

— Еге, спізнились! Але, може, Бог дасть, що ще втечемо.

   Проїхали вони там, може, день, а може, більше, — ніхто не женеться. Вони відпочили трохи й поїхали до діда. Приїжджають до моря, а дід уже стоїть край моря й виглядає їх.

— А що, синку, був у цариці?

— Був.

— А знаєш ти, що це за камені лежать?

— Ні, — каже, — не знаю.

— Оце ж твої ріднесенькі брати. Я у них хліба прохав, вони не дали. Я їм і поробив, що вони камінням стали.

— Ей, будь ласкав, діду, зроби так, щоб вони ще побачили світ Божий.

   Дід знову на них посварився, — вони з каменя зробилися людьми, так і одягнуті, так і торби біля них лежать, як їх держали. Тоді дурень подякував дідові за коника, забрав своїх братів і пішов додому.

— Де ж ти, дурню, був? — питають брати.

— Де ж був? За морем у цариці.

— Що ж ти там бачив?

— Еге! Чого я тільки не бачив?!

— Що ж ти там робив?…

— Що ж я робив?.. Наївся, напився, переночував та й вернувся додому.

Ті й радяться між собою.

— А знаєш, — каже, — брате, що?

— А що?

— Встид нам буде перед батьком, перед мамою і перед людьми, що менший наш брат дурний, а до цариці доїхав, а ми розумні, та й не доїхали. Убиймо, — каже, — брате, його та скажемо вдома, що ми його не бачили в дорозі. А як спитають нас удома, де ми були і що ми бачили, то ми будемо казати, що були у цариці за морем, і будемо розказувати те, що нам дурень розказав.

— Ні, — каже другий, — жалко брата рідного убивати. Хоч він і дурний, а все-таки жалко. Краще вкиньмо його у колодязь глибокий, що там край гостинця стояв, де ми воду пили.

— І то добре. Так і зробимо.

   Взяли вони дурня, вкинули в колодязь, а самі й пішли додому. Прийшли й розказують те, що їм дурень казав. Батько й мати раді такі стали, бал зробили, гостей закликають, щоб усі знали, що їх сини бачили й чули.

   А тим часом той дурень сидів у колодязі та кричав. Кричить та й кричить, коли їде якийсь купець. Під’їжджає до колодязя й кричить візникові:

— Стій!

Той став.

— Витягни води мені напитися!

Той візник до колодязя, аж там чоловік.

— Тут, — каже, — чоловік сидить.

— Ну, витягуй, витягуй і чоловіка.

Витяг візник того чоловіка. Пан подивився на нього й каже:

— Ти мені, братику, сподобався! Я тебе в лакеї візьму — ти будеш зі мною їздити по світу.

— Добре, — каже. — Дякую за те, що від смерті мене визволили. Я вже вам буду служити, скільки захочете.

   Взяв його той купець із собою, сіли й поїхали. Пройшло, може, вже з рік — той царевич усе за лакея у купця служить, аж ось і купець умер. От царевич той і пішов до свого батька. А туди вже від тієї цариці, що дурень ночував, прийшов лист. Так і пише: «Такий-то й такий царевич із такої-то й такої землі у мене був; нехай він прибуде до мене: я його царем зроблю, все своє царство йому віддам, сама йому за жінку стану».

   Прийшов той лист до царевича, а брати його й нарадились іти до тієї цариці. Пішов спочатку перший. Приходить він до цариці, вона його й питає:

— Ти був у мене?

— Я, — каже.

— Ну, як так, скажи мені, яка в мене була тоді варта?

— Солдати, — каже, — стояли скрізь на брамах.

— Не ти ж у мене був, коли так ти говориш.

   І прогнала його від себе. Прийшов він додому та й хвалиться братові, що так-то й так цариця мене не пізнала; каже, що не я в неї ночував, а я заприсягну, що я — дійсно я!

   А дурень слухає та й думає: «Підожду ще трохи, що то з того буде?»

   Виряджають другого брата до цариці. Нарадилися цар із царицею, що краще, як її царство перейде до їх рук.

— Пошлемо, — кажуть, — ще другого, може, чи не пощаститься йому.

   От послали й другого сина. Приходить він до цариці, вона його й питає:

— Ти був тоді й тоді у мене?

— Я, — каже.

— А в мене тоді яка варта стояла?

— Стояли, — каже, — москалі із крісами та з піками: були й такі, що й на конях коло палацу їздили.

   Прогнала вона й того. Пішов і той. Приходить додому й хвалиться, що йому було. Тоді дурень каже:

— Піду я. Мені вдасться, ось побачите.

Ті всі сміються і глузують над ним.

— Куди тобі! — кажуть. — Кращі за тебе ходили та й то повертались, а тебе й до цариці не допустять…

— Нічого, — каже, — піду. Що Бог дасть.

   Приходить він до тієї цариці, зайшов у палац, їй там сказали, що такий-то й такий царевич прийшов. Вона вийшла і питає:

— Був ти у мене тоді й тоді?

— Був, — каже.

— Що ж ти у мене пив і їв?

— От, — каже, — у тих палатах були накриті столи; там, на тих столах, різні напитки й наїдки; в тих покоях стояли вина: я те пив, те їв.

— Ну, тепер скажи мені, яка у мене тоді варта стояла?

— У першій брамі стояли ведмеді, у другій брамі стояли леви, а в третій брамі гостра пила ходила. А більш я ніякої варти не бачив.

— Так, — каже, — правда, правда. Все правда, що ти говорив.

Тоді обняла його, поцілувала й каже:

— Ну, тепер ти будеш моїм чоловіком і царем.

   Другого дня взяли вони шлюб, і він написав до свого батька, що вже відгуляли весілля й живуть собі. А його брати — не знаю, мабуть, ще й досі не женились, бо їм було встид хвалитися, що вони, розумні, нічого не зробили, а дурний пішов та й другого дня шлюб узяв.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар