Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Царевичі Васильки

Царевичі Васильки

   Був собі цар, а в нього син. Цар старий, що уже скоро йому не годиться царювати, бо по­мре, а син підходящий, щоб жениться. Він його й оженив. А цар уже не годен царювати, то здав царювання на сина. Синові присягли, і він став царювати. І пожив він з жінкою своєю уже два роки царем. І в такому стані вона ста­ла, що він уже скоро чекає родів. Його палац був біля моря. Вони часто гуляють з жін­кою по березі, і там човен у них є; і вони сіда­ють, проїжджають і повертаються, бо далеко боя­ться їздити. І пішла цариця із служницями, і сіли на човен утрьох. Служниці взяли весла, управляють і їдуть втрьох. Проїхали від берега так, як разів три палицею кинути, човен перекинувся, служниці потопилися, а цариця кач­кою зробилася і полетіла поверх води по морю. А то чарівниця їх перевернула, а сама стала, як цариця — і так лице підібрала, як у цариці, прийшла до царя і каже:

— Ось нещастя яке трапилося! Переверну­лися у морі, так я вихопилася, а служниці потонули.

   І живе цар з нею, як з тою жінкою справж­ньою жив — він і не догадується, що це вже друга. Ось і їде цар туди чи сюди (тоді ще заліз­ниць не було, а набере собі шестірку коней, кучерів і їде), а цариця (жінка його справжня) качкою стає і дивиться, куди він їде. Він стов­повою дорогою їде, а вона верстів за десять наперед полетіла, спустилася, стала знов жін­кою і родила два сина. І дала їм по голуб'ячому яєчку кожному під плече, під праве, і сказа­ла:

— Їжте, сини мої, — не заїдайте, спіть — не засинайте. Пийте — не запивайте!

   Обгорнула їх коленкором хорошим і на стовповій дорозі поклала.

   Доїжджає цар, дивиться: коленкору жмут великий. Доїхали і стали. Коні ворохобляться.

— Піди, — каже цар кучерові, — подивись, що таке?

Схопився один кучер, побіг подивився, при­бігає і хвалиться:

— Це двоє діток маленьких, тільки що на­роджених.

І цар схопився, подивився на них і каже:

— Беріть їх у коляску.

   (То мали їхати у чужу землю до принца чужоземського, а то узяв діток і повернувся до­дому.) Вернувся додому, зараз позвав свяще­ника і похрестив тих дітей, і дав їм обом ім'я Васильки. Ростуть вони не по годинах, а по хвилинах. За один місяць стали вони ходити, стали й говорити. На другий день стали вже й грамоти вчиться. І красиві такі дітки, що не можна на них і надивиться. А його жінка, те­перішня цариця, ненавидить їх так, що як би із світу зігнала. Пішов цар з дому на троє діб у якесь місто у велике. І вона знає, у який час він буде дома. Узяла вона і тих діток потруїла. Повбирала їх гарно і поклала на стіл обох.

   Приїздить цар додому, доносять йому, що ті дітки, що ви знайшли на дорозі, Васильки, померли. Уходить він у кімнату — дітки ле­жать на столі мертві. Узявся він за голову, заплакав.

— Чого вони умерли? То б один, а то обидва разом?

Жінка каже:

— Хіба я винна? Вони як попили, похворі­ли і вмерли разом!

   Зробили столяри труну, і цар позолотив і з середини та зверху, призвали священика і внес­ли в церкву, а на завтрашній день щоб похова­ти на цвинтарі.

Проситься дяк:

— Дозвольте,  ваша царська величність, переночувати коло тих діток. Буду я псалтир над ними всю ніч читати.

— Читай, брате, — каже цар, — я дурно не хочу. Я заплачу грішми.

   Ну, і ночує дід там, і читає. Темна ніч. Біжить піп, що над ним орудує, і каже:

— Чого ти убрався? Ступай, там справи є!

   Він не слухає, читає. Піп пішов, прибігає дя­чок за наказом поповим — гонив, гонив дя­ка, він одне робить — читає! Тут біжать три жандарми із шаблями:

— Чого ти не слухаєш? Зараз біжи до свя­щеника, а то голову тобі знімемо геть!

   А він одне робить: читає, нікуди й не дивить­ся. Не стало раптом того нічого. Шибочка угорі у церкві брязнула, спускається качечка на зем­лю. Спустилася, стала панею. Давай плакати над дітками над своїми. І каже:

— Любимі дітки мої! Я вам яєчка дала. Я ж вам казала: їжте, їжте, сини мої — не заїдай­те, спіть — не засинайте. Пийте — не запивай­те! А ви заїли, запили і заспали! Якби вас, діточки, не хоронили ще одну ніч, то я б вас, діточки, оживила у ту ніч.

   Дяк усе це чує. А вона плаче — так золото з очей, як сльози, сиплеться, а говорить що — так срібло з рота дрібне сиплеться. Знов уда­рилася качечкою і в ту саму шибочку і вилеті­ла. Стало світло, приходить той дяк, що читав, до царя:

— Дозвольте, ваша царська величність, речі говорить.

— Говори, брате, — цар каже.

— Ті дітки, нехай вони ще одну нічку пере­ночують.

— Ну, нехай. На тобі тисячу карбованців і йди собі.

   Він узяв, пішов додому, випив чаю і ліг, спить. Виспався, узяв псалтир і пішов знов у церкву. Увійшов у церкву, окреслив себе кру­гом і поробив хрести навкруг того круга, посе­редині став і почав читати: він уже знає, що буде. Читав і читав до темної ночі.

Являється до нього повний полк солдат, штовхають його:

— Геть із нашого міста! — (А круга вони не перейдуть.) Він одно робить, читає. Гонили, гонили, піками, шаблями махали — нічого йо­му не зроблять. Зникло це — з'явилися змії огненні, кричать:.

— Тікай! Оце церква горить!

Вона ніби й горить — вогонь так і сиплеться.

   А він усе читає. Зникли оці змії, являються чорти, найголовніші:

— Тікай, дяче, а то зараз бездна прова­литься!

   Гонили, гонили, а він усе читає. Зникло оце усе, з'являється качечка, залітає в ту саму ши­бочку, спускається, плаче й каже:

— Чи цілющої я вам води дістала? Підняла головку одному, влила раз, два.

Не цілюща водичка, не ожили діти.

— Мені вас так жаль. Я поспішала, так не з того колодязя води ухопила! — Убива­лась, убивалась і вилетіла через ту саму ши­бочку.

   Дяк узяв тоді, позмітав срібло і золото, яке качечка наплакала. Те — в один краєчок хус­тинки, а те — у другий, у вузличок.

Тоді йде він до царя. Доповів.

— Дозвольте, ваша царська величність, речі говорить?

— Говори, брате, — цар каже.

— Ті дітки нехай ще одну нічку переночу­ють.

— Ну, нехай. На тобі тисячу карбованців і йди собі. Аби вони ожили, я тебе нагороджу ще й не так.

Поклонився дяк, узяв гроші й пішов собі додому.

   Діждав третьої ночі й пішов собі у церкву, круг зробив і у крузі став собі, читає. Тут на­стала глуха ніч. Прибігають жандарми із шаб­лями, із піками й кричать:

— Ступай з церкви!

   Він одне робить — читає. Гонили, гонили — не зігнали. Вони й зник­ли. Явилися тоді чорти самі:

— Тікай, — кричать. — Це бездна буде, ті­кай, бо оце усе провалиться!

А він собі одне робить — читає.

   Вони його вогнем засипали — церква так і горить, і на нього саме полум'я сиплеться, а він одне робить — читає.

   Гонили, гонили — не зігнали. Ті чорти зник­ли — хтозна, де вони й поділися. Прилітає те­пер качечка до того вікна, де шибочка виби­та. Влетіла, стала жінкою.

   А дяк тоді вже з крилоса переліз і під сукно й сховався. Вона як стала жінкою, стала пла­кати.

— Тепер, — каже, — я, любі мої синочки, праведної води дістала!

   Підвела головку одному, потім другому, по­наливала їм води в рот — вони й ожили і да­вай з нею балакати.

— Дивіться ж, діточки мої, тепер ви живіть, яєчка вже не заїдайте, пийте — не запивай­те, і спіть — не засинайте. І хай вам Бог помагає, а я собі уберуся.

   Балакала над ними і пішла, а як сказала «прощайте», так дяк схопив її за ноги. Вона стала вириватись, а він усе тримає. Як півні заспівали, вона й каже:

— Тепер пусти, вже пройшов час, я тікати вже не буду.

   А він не вірить і все коло неї сидить. Проспався цар, о дванадцятій годині попив чаю і питає:

— Чи не було дяка?

Кажуть:

— Не було.

   Цар і послав якогось там посланця, чи жан­дарма, чи кого, щоби спитати дяка. Той посла­нець пішов до дяка додому, аж там кажуть, що не було, усе в церкві. Він — у церкву, аж дяк і каже тому посланцеві:

— Іди ж тепер і скажи царю, що його дітки ожили і жінка його перша тут з ними.

   Посланець повернувся до царя. Каже йому, що дітки живі і жінка перша коло них. У царя чуприна вгору полізла:

— Як же то жінка? А жінка ж моя коло мене?

— Я не знаю, — каже посланець, — так мені дяк сказав.

— Зараз запрягай у коляску коні!

   Сів і поїхав. Доїхав до церкви, вскакує в церкву — аж там і дітки, і цариця. Пізнали вони один другого, почоломкалися. Він і пи­тає:

— Як же то?

Вона й каже:

— То чарівниця, що ти з нею жив. Вона слу­жниць згубила і мене хотіла згубити, так я перекинулася качечкою і полетіла, а вона ду­мала, що усіх нас потопила.

   Сіли вони на коляску, діток узяли. Цар од­ного за руку, вона другого і поїхали додому.

   Приїхали до рундука а в чарівниці миш’як готовий був. Вона вхопила й випила його.

Цар увійшов:

— Ну приберіть її, вирийте яму на роз­путті.

   А з цією живе, дітками втішаються, діточки хороші, Васильки обидва.

Живуть, хліб жують, постолом добро возять.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар