
Царський зять-селянин
Царський зять-селянин
Жив якось у бідному верховинському селі хлопець-сирота. Пішов він до одного великого ґазди і найнявся до нього служити. А той ґазда мав дуже іржаву-преіржаву шаблю і наказав новому слузі, аби він ту шаблю чистив цілий рік. За один рік служби ґазда пообіцяв сто крейцерів платні. Хлопець нічого іншого не робив, лише чистив шаблю — отак цілий божий рік. Останнього дня служби ґазда закликав хлопця в хащу і наказав, аби він одним махом зрубав шаблею бука — товстого, як бочка.
Хлопець попробував рукою гостре лезо, потім як розмахнувся, то зрубав бучиська за одним ударом. Ґазда почав казати, аби селянський син служив у нього далі — обіцяв сто крейцерів ще за один рік служби, а роботу давав таку саму, яку слуга мав досі.
Хлопець залишився ще на один рік. Знову нічого іншого в ґазди не робив, лише чистив та гострив ту шаблю. Коли своє відслужив, ґазда закликав його в хащу і знову наказав, аби він одним махом зрубав шаблею бука, товстішого за бочку. Леґінь повертів шаблею, потім замахнувся і стяв бука за одним ударом.
Тепер уже ґазда не наполягав, аби хлопець лишався служити, а виплатив йому обидва роки служби. Але той дістав платню і почав просити:
— Пане ґаздо, вам і так не треба стару шаблю — вона у вас, як видите, іржавіє. Дайте її мені, і я верну вам гроші за один рік служби.
Ґазда погодився на те, і хлопець повернув йому сто крейцерів, а шаблю взяв та й пішов собі.
Мандруючи по світу, навідався він якось до одного царя і теж попросився до нього служити. Цар зволікав із відповіддю, але його доньки, котрим леґінь дуже полюбився, доти просили дати згоду, що той найняв хлопця вівчарем. Увечері, коли старий вівчар вернувся із отарою, цар сказав, що далі він не робить, та завтра ще вижене овець, бо треба показати новому вівчареві, до якої межі їх пасти.
Другого дня старий вівчар вийшов із молодим слугою на цареву толоку і показав йому межу, доки мають право пасти своїх овець. При тому застеріг:
— Видиш, синку, далі зеленіють три красні луги: над першим панує шестиголовий змій, над другим — восьмиголовий, а над третім — дванадцятиголовий. Туди овець не виганяй, бо як виженеш, тобі і вівцям буде смерть.
І старий пішов собі додому, лишив молодого вівчаря самого.
Повівчарив хлопець до полудня, а далі не міг утриматися, аби не пустити овець за межу. Вівці радо побігли туди та й геть випасли, стоптали траву на змієвому лузі. Увечері хлопець загнав їх до кошари, а наймолодша царська донька винесла йому їсти: леґінь і дівка від першого дня сподобалися одне одному.
Опівночі молодий вівчар несподівано увидів, як на стоптаному лузі щось дуже заблищало. А звідти почулися страшні окрики. То лаявся шестиголовий змій. Леґінь вихопив шаблю і вибіг туди. Дивиться, а змій уже посунувся у другий кінець лугу та й далі страшно лає і вівчаря, і його овець, котрі наробили великої шкоди. Раптом вівчар помітив у землі розколину. Глипнув туди й увидів під землею світлу, красно прибрану кімнату, а на столі — всяке їсти й пити. Спустився леґінь сходинами до тої кімнати, узяв на себе парадне плаття змія, сів на стілець і запищалив. Почувши гру сопілки, змій відразу скочив у кімнату і заревів на хлопця:
— Що ти тут глядаєш, грішна душа? Та ще й сюди прийшов сердити мене? Не доста мені з того, що царський вівчар із своїми вівцями потолочив шовкову траву на моєму лузі? Але завтра буде смерть і йому, і його вівцям, а тепер я вб'ю тебе!
Леґінь схопився із стільця і крикнув:
— Гей, чуєш, змію, я — царський вівчар! Але тебе я не боюся!
Почувши ті слова, шестиголовий змій розсердився ще дужче і заревів на повний голос:
— Та ти ще смієш так зі мною говорити? Зараз тобі кінець!
Але доки змій сягнув за шаблею, вівчар своєю гострою шаблюкою відтяв йому всі шість голів. Потім рушив з-під землі до розколини, але коли проходив попри хлів, у котрому змій держав свого чарівного коня, почув такі слова:
— Чоловіче добрий, ти мого пана зарубав, тепер будь сам мені за господаря, бо інакше звідси не виберешся.
— Добре, — відповів на те вівчар, — віднині ти мій і, коли буде нагода, послужиш мені!
Вернувся до кошари і солодко спав коло овець до самого ранку. Молодша царівна принесла йому поїсти, а з тим — і поцілунок.
По сніданку хлопець вигнав вівці пастися і пустив їх просто на шовковий луг восьмиголового змія. Отара геть випасла його красну траву. Коли вівчар вернувся з вівцями в кошару, принцеса принесла йому вечерю, і вони знову любилися.
Опівночі молодий вівчар несподівано почув, що восьмиголовий змій страшенно лається. Леґінь глипнув у той бік і видить, що змій ходить з ліхтарем по лугу і визначає шкоду. Недовго думаючи, хлопець вискочив із кошари, підперезався шаблею і вибіг на луг. Змій був у другому кінці, і вівчар, ідучи так, аби той не видів, знову помітив світло, що било з-під землі крізь розколину. Глипнув він туди і десь на два сажні у заглибині увидів світлицю. Спустився леґінь сходинами до підземної кімнати й найшов там на столі добрі напої та всякі калачі. Сів до столу і пив-їв… Потім заграв собі на сопілці. Зачувши ту гру, змій забіг до кімнати і загорлав на вівчаря:
— Що ти тут глядаєш? Звідки ти узявся і як посмів сюди зайти? Тепер тобі нараз буде смерть!
— Я — царський вівчар, — відповів леґінь.
Тоді змій аж заревів:
— Добре, що ти тут! Я хотів лиш завтра тебе збавити життя, ліпше зроблю це одразу!
Змій сягнув за шаблею, та доки її взяв, вівчар своєю гострою шаблюкою постинав йому всі вісім голів — і рушив з-під землі до розколини. Але з хліва, що був недалеко, заговорив до нього зміїв кінь:
— Раз уже ти, чоловіче добрий, зарубав мого пана, то будь тепер мені за господаря, бо як не захочеш, то звідси не вийдеш.
— Вдячно тебе прийму, — відповів вівчар, — радо стану тобі за господаря. Коли буде потрібно, заграю на сопілці — і ти мусиш одразу стати коло мене із найкраснішим платтям зарубаного пана!
По тих словах леґінь спокійно вийшов, ліг собі в колибі й солодко заснув. На зорі царська донька принесла йому снідати, і вони поговорили, як милий із милою.
Третього дня хлопець вигнав вівці простенько на луг дванадцятиголового змія і стоптав траву аж до землі. Увечері вернувся із отарою в кошару, а царська донька вже чекала його із вечерею. Вівчар поїв і ліг собі спати. Раз десь коло півночі дванадцятиголовий змій з'явився на лузі й почав страшенно нарікати. Леґінь виглянув і видить: довкола змія щось блищить. Скочив на ноги, схопив шаблю і вибіг на луг. Змій був уже в другому кінці — оцінював шкоду й, погрожуючи, бурмотів собі під ніс:
— Ну, чекай ти, злодію! Завтра буде кінець і тобі, і твоїм овечкам!
Леґінь помітив розколину, глипнув туди і десь на два сажні під землею увидів світлицю. Сходинами спустився до кімнати і найшов там на столі усякі добрі напої та смачні калачі. Вівчар їв і пив, потому взяв на себе найліпше плаття змія і заграв на сопілці. Оту гру почув дванадцятиголовий змій, кинувся до світлиці, страшенно сердитий, і загорлав на вівчаря:
— Що ти тут глядаєш? Ти ще й моє плаття взяв на себе? Тепер тобі нараз буде смерть!
І змій сягнув за шаблею. Та доки її взяв, леґінь своєю шаблею так ударив його по потилиці, що йому одразу відлетіли всі дванадцять голів. По такій роботі молодий вівчар вийшов із кімнати. Але з хліва до нього заговорив зміїв кінь:
— Якщо вже ти, чоловіче добрий, зарубав мого пана, то будь тепер мені за ґазду сам, бо інакше звідси не вийти тобі!
— Добре, — відповів на те вівчар, — буду я тобі за ґазду, але коли заграю на сопілці, маєш одразу стати коло мене і принести із собою найкрасніше плаття свого зарубаного пана.
А треба ще сказати, що від усіх трьох коней вівчар дістав по чарівній сопілці. Коли взяв сопілку від третього коня, пішов у колибу і спав собі солодко, як мала дитина, до самого ранку.
Повинищував леґінь проклятих зміїв. Тепер ніхто не заважав йому свобідно пасти вівці на шовкових лугах. А наймолодша царська донька відвідувала вівчаря кожного дня двічі, на зорі й увечері, але про те не знали ні отець, ні мати, ні брати, ні сестри.
З часом дівчина прийшла до царя та й каже:
— Няньку мій солодкий, мушу вам признатися, що я вівчаря люблю, і будьте такі добрі, віддайте мене за того легіня.
Цар дуже заганьбився, але чи міг зробити щось ліпше, як віддати доньку за молодого вівчаря? Та не пустив молоду пару до свого палацу. Мусили жити по-селянськи — коло кошари, у малій хижчині, і той хлопець далі попасував овець.
По їх весіллю віддалися за багатих принців дві старші царівни. Та через рік один король оголосив цареві війну. Цар попросив на допомогу своїх двох зятів.
Прийшли вони й разом з тестем радяться, як їм воювати. Наостанок один із принців каже:
— На війну годен піти і швагер вівчар — хоч більше нас буде. А якщо його уб'ють — тим ліпше: не будемо ним більше ганьбитися!
Другого дня закликали до себе вівчаря і сказали, що йдуть на війну, та най іде й він. А хлопський син відповів їм так:
— Ви йдіть уперед, а я потім вирушу за вами, бо ще мушу забігти додому — сказати жінці, куди хочу йти.
Два принци разом із царем пішли на війну, а молодий вівчар вийняв сопілку і заграв. Нараз коло нього тупнув кінь шестиголового змія і приніс із собою найкращий мундир свого першого пана. Вівчар узяв на себе мундир, прив'язав гостру шаблю, взяв собі й канчук і сів у сідло. Тоді кінь заговорив:
— Ґаздо мій, твої швагери кличуть тебе на війну, аби ти впав на полі бою, бо вони ганьбляться тобою, простаком. Як ми їх доженемо, ти на скаку добре сягни їх канчуком. Ворога переможемо ми, а не вони. А будемо вертатися назад — то дай їм так само пару разів по спинах.
Вони рушили в дорогу й незабаром догнали двох принців. Молодий вівчар, котрий у змієвому платті визирав, як цар, скачучи попри швагерів, огрів кожного із них чотири рази. Покрививши писки, ті почали казати:
— Ей, бо простак той витязь! Шкода, що у нього таке парадне плаття і такий красний кінь!
Поскакали далі й прибули на поле бою. Ворог уже тішився, що він переможе, бо з війська царя, на котрого він пішов війною, багато полягло, лишилося якихось сорок вояків, що були здатні воювати далі. Та молодий вівчар, який стояв збоку, вихопив шаблю і промовив:
— Шабелько вірна, вискочи з моєї руки і порубай усіх до одного, котрі перемагають.
Шабля на те слово вилетіла із його руки й винищила всіх ворогів. Потім вона вернулася до свого господаря і лягла в піхву. То виділи всі — і старий цар, і два зяті-принци — і вони признали перемогу лише за тим невідомим витязем.
Рушили додому. Вівчар мало лишився позаду, а як догнав їх, то вдарив канчуком і одного, і другого швагера по чотири рази. Вони лише почухалися в спини.
Вівчар прибув додому скоріше на півдня. Він скочив із коня, зняв із себе парадний мундир і пішов у простому вівчарському платті назустріч тестеві й двом швагерам. Ті звідають вівчаря:
— Куди тебе несе?
— Я йду на війну.
— Ей ти, нещаснику! Хіба тепер треба туди йти, коли ми вже вертаємо звідти? Був би ти там з нами, то видів би витязя, котрому не є пари на цілому світі! Тільки він нам допоміг!
Через один місяць побитий король зібрався із силами й оголосив нову війну старому цареві. А той знову закликав до себе двох зятів, аби йшли на допомогу. Принци стали кликати й швагера-вівчаря, чи не пішов би з ними воювати. Але він відповів:
— Ви лиш ідіть, ідіть! Я спочатку забіжу додому і дам жінці знати, куди буду йти, а потім одразу піду слідом за вами.
Вівчар прийшов додому, вийняв другу сопілку й заграв. Нараз перед ним тупнув копитом кінь восьмиголового змія та ще й приніс прекрасний мундир свого першого пана. Хлопський син убрався в той парадний одяг, припоясав шаблю, взяв у руку канчук і сів на коня. Коли догнав швагерів, знову сягнув їх канчуком по спинах та й не один раз, а по чотири рази. Принци мало що не розревілися.
На полі бою й сього разу перемагав напасник. Увидів то вівчар, вихопив шаблю і промовив :
— Шабелько вірна, вискочи з моєї руки і постинай геть до одного усіх ворогів!
Шабля одразу вискочила і порубала королівське військо. То виділи старий цар і його зяті й не могли не сказати:
— Ну, та в сього витязя справді велика сила! Йому, тільки йому, маємо завдячити нашу перемогу. Коби лише не був злий на нас!
Коли верталися назад, вівчар знову пошмагав принців-змовників так, що вони ледве не поумлівали. Витязь-вівчар прискакав додому на півдня раніше, зняв із себе парадний мундир і переодягнувся у просте, вівчарське. Потім на якійсь шкапі подріботів назустріч швагерам. Десь на дорозі зустрілися, і ті звідають:
— Куди тебе несе?
— Я йду на війну, — відповідає їм вівчар.
— Та тепер туди іти, коли всього кінець? Ей, бо ти смішний! Вертайся назад!
А десь через місяць ображений король наново оголошує старому цареві війну, а той швидко скликає своїх зятів-принців, аби радити раду. Коли всі були вкупі, закликали й селянського сина. Той прийшов і знову сказав швагерам:
— Ви ідіть! Я спершу забіжу додому — приготуюся, а тоді дожену вас!
— Ой так ти нас доженеш, як уже двічі доганяв! — глумилися принци.
Вони й не чекали, вирушили на війну самі. Правда, воліли рушити разом із вівчарем, бо радо би поставили його під першу ж кулю, аби лише їх царська родина позбулася селянського родича.
А вівчар тим часом повернувся додому, подув у сопілку, і нараз перед ним тупнув копитом кінь дванадцятиголового змія. Третій кінь був не такий, як два попередні, але він так само приніс із собою найкращий мундир свого першого пана. Вівчар узяв на себе те парадне плаття, прив'язав собі до пояса шаблю, затис у руці канчук і рушив у дорогу. Незабаром він догнав двох швагерів і вклонився їм аж шістьма ударами свого канчука. На принцах навіть шкіра порепалася, мусили злягти.
Невдовзі сяк-так вийшли на поле бою. Знову очевидячки щастя було на боці противника. Увидів то витязь, вихопив із піхви свою шаблю і промовив:
— Шабелько вірна, вискочи з моєї руки! Посічи військо короля геть, як ту капусту, най буде раз кінець нашому воюванню!
Шабля нараз вискочила і за півгодини порубала всіх ворогів до останньої ноги. Цар і двоє принців заговорили між собою й чесно визнавали :
— Що там говорити, ніде в білому світі не є тому витязеві пари! Коби лишень не злився на нас!
А молодий вівчар, переодягнений у хороброго витязя, перебив вороже військо та й прийшов у табір царя. Швагери страшенно злякалися, бо думали, що витязь уже хоче порубати їх. Але він сказав:
— Не бійтеся мене! Я — ваш родич, той самий вівчар, котрого ви хотіли занапастити на війні.
І принци попадали перед вівчарем, але він гукнув:
— Переді мною не падайте, а ліпше подивіться на мене і знайте, що я такий самий царський зять, як ви!
Увидів і цар, що селянський син — таки вартий високої честі, та ще й більшої, як два зяті-принци.
Вернулися з великої війни і вчинили гостину, ніби вдруге справляли весілля. Вівчар залишився славним витязем, а по смерті старого царя він сів на престол. І ніколи та й ніде у світі не було добрішого й мудрішого правителя, як він.