Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 3161 0352
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Царський зять-селянин

Царський зять-селянин

  Жив якось у бідному верховинському селі хлопець-сирота. Пішов він до одного великого ґазди і найнявся до нього служити. А той ґаз­да мав дуже іржаву-преіржаву шаблю і нака­зав новому слузі, аби він ту шаблю чистив ці­лий рік. За один рік служби ґазда пообіцяв сто крейцерів платні. Хлопець нічого іншого не робив, лише чистив шаблю — отак цілий бо­жий рік. Останнього дня служби ґазда закли­кав хлопця в хащу і наказав, аби він одним махом зрубав шаблею бука — товстого, як бочка.

   Хлопець попробував рукою гостре лезо, по­тім як розмахнувся, то зрубав бучиська за од­ним ударом. Ґазда почав казати, аби селян­ський син служив у нього далі — обіцяв сто крейцерів ще за один рік служби, а роботу да­вав таку саму, яку слуга мав досі.

   Хлопець залишився ще на один рік. Знову нічого іншого в ґазди не робив, лише чистив та гострив ту шаблю. Коли своє відслужив, ґаз­да закликав його в хащу і знову наказав, аби він одним махом зрубав шаблею бука, товсті­шого за бочку. Леґінь повертів шаблею, потім замахнувся і стяв бука за одним ударом.

   Тепер уже ґазда не наполягав, аби хлопець лишався служити, а виплатив йому обидва ро­ки служби. Але той дістав платню і почав про­сити:

— Пане ґаздо, вам і так не треба стару шаб­лю — вона у вас, як видите, іржавіє. Дайте її мені, і я верну вам гроші за один рік служ­би.

   Ґазда погодився на те, і хлопець повернув йому сто крейцерів, а шаблю взяв та й пішов собі.

   Мандруючи по світу, навідався він якось до одного царя і теж попросився до нього служи­ти. Цар зволікав із відповіддю, але його донь­ки, котрим леґінь дуже полюбився, доти про­сили дати згоду, що той найняв хлопця вівча­рем. Увечері, коли старий вівчар вернувся із отарою, цар сказав, що далі він не робить, та завтра ще вижене овець, бо треба показати но­вому вівчареві, до якої межі їх пасти.

   Другого дня старий вівчар вийшов із моло­дим слугою на цареву толоку і показав йому межу, доки мають право пасти своїх овець. При тому застеріг:

— Видиш, синку, далі зеленіють три красні луги: над першим панує шестиголовий змій, над другим — восьмиголовий, а над третім — дванадцятиголовий. Туди овець не виганяй, бо як виженеш, тобі і вівцям буде смерть.

І старий пішов собі додому, лишив молодого вівчаря самого.

   Повівчарив хлопець до полудня, а далі не міг утриматися, аби не пустити овець за межу. Вівці радо побігли туди та й геть випасли, стоптали траву на змієвому лузі. Увечері хлопець загнав їх до кошари, а наймолодша цар­ська донька винесла йому їсти: леґінь і дівка від першого дня сподобалися одне одному.

   Опівночі молодий вівчар несподівано увидів, як на стоптаному лузі щось дуже заблищало. А звідти почулися страшні окрики. То лаявся шестиголовий змій. Леґінь вихопив шаблю і вибіг туди. Дивиться, а змій уже посунувся у другий кінець лугу та й далі страшно лає і вів­чаря, і його овець, котрі наробили великої шко­ди. Раптом вівчар помітив у землі розколину. Глипнув туди й увидів під землею світлу, крас­но прибрану кімнату, а на столі — всяке їсти й пити. Спустився леґінь сходинами до тої кім­нати, узяв на себе парадне плаття змія, сів на стілець і запищалив. Почувши гру сопілки, змій відразу скочив у кімнату і заревів на хлопця:

— Що ти тут глядаєш, грішна душа? Та ще й сюди прийшов сердити мене? Не доста мені з того, що царський вівчар із своїми вівцями по­толочив шовкову траву на моєму лузі? Але завтра буде смерть і йому, і його вівцям, а те­пер я вб'ю тебе!

Леґінь схопився із стільця і крикнув:

— Гей, чуєш, змію, я — царський вівчар! Але тебе я не боюся!

   Почувши ті слова, шестиголовий змій роз­сердився ще дужче і заревів на повний голос:

— Та ти ще смієш так зі мною говорити? За­раз тобі кінець!

   Але доки змій сягнув за шаблею, вівчар своєю гострою шаблюкою відтяв йому всі шість голів. Потім рушив з-під землі до розко­лини, але коли проходив попри хлів, у котро­му змій держав свого чарівного коня, почув такі слова:

— Чоловіче добрий, ти мого пана зарубав, тепер будь сам мені за господаря, бо інакше звідси не виберешся.

— Добре, — відповів на те вівчар, — віднині ти мій і, коли буде нагода, послужиш мені!

   Вернувся до кошари і солодко спав коло овець до самого ранку. Молодша царівна при­несла йому поїсти, а з тим — і поцілунок.

   По сніданку хлопець вигнав вівці пастися і пустив їх просто на шовковий луг восьмиголового змія. Отара геть випасла його красну тра­ву. Коли вівчар вернувся з вівцями в кошару, принцеса принесла йому вечерю, і вони знову любилися.

   Опівночі молодий вівчар несподівано почув, що восьмиголовий змій страшенно лається. Ле­ґінь глипнув у той бік і видить, що змій ходить з ліхтарем по лугу і визначає шкоду. Недовго думаючи, хлопець вискочив із кошари, підпе­резався шаблею і вибіг на луг. Змій був у другому кінці, і вівчар, ідучи так, аби той не ви­дів, знову помітив світло, що било з-під землі крізь розколину. Глипнув він туди і десь на два сажні у заглибині увидів світлицю. Спустився леґінь сходинами до підземної кімнати й на­йшов там на столі добрі напої та всякі калачі. Сів до столу і пив-їв… Потім заграв собі на со­пілці. Зачувши ту гру, змій забіг до кімнати і загорлав на вівчаря:

— Що ти тут глядаєш? Звідки ти узявся і як посмів сюди зайти? Тепер тобі нараз буде смерть!

— Я — царський вівчар, — відповів леґінь.

Тоді змій аж заревів:

— Добре, що ти тут! Я хотів лиш завтра тебе збавити життя, ліпше зроблю це одразу!

   Змій сягнув за шаблею, та доки її взяв, вів­чар своєю гострою шаблюкою постинав йому всі вісім голів — і рушив з-під землі до розко­лини. Але з хліва, що був недалеко, заговорив до нього зміїв кінь:

— Раз уже ти, чоловіче добрий, зарубав мо­го пана, то будь тепер мені за господаря, бо як не захочеш, то звідси не вийдеш.

— Вдячно тебе прийму, — відповів вівчар, — радо стану тобі за господаря. Коли буде по­трібно, заграю на сопілці — і ти мусиш одразу стати коло мене із найкраснішим платтям за­рубаного пана!

   По тих словах леґінь спокійно вийшов, ліг собі в колибі й солодко заснув. На зорі царська донька принесла йому снідати, і вони погово­рили, як милий із милою.

   Третього дня хлопець вигнав вівці прос­тенько на луг дванадцятиголового змія і стоптав траву аж до землі. Увечері вернувся із ота­рою в кошару, а царська донька вже чекала його із вечерею. Вівчар поїв і ліг собі спати. Раз десь коло півночі дванадцятиголовий змій з'я­вився на лузі й почав страшенно нарікати. Ле­ґінь виглянув і видить: довкола змія щось бли­щить. Скочив на ноги, схопив шаблю і вибіг на луг. Змій був уже в другому кінці — оці­нював шкоду й, погрожуючи, бурмотів собі під ніс:

— Ну, чекай ти, злодію! Завтра буде кінець і тобі, і твоїм овечкам!

   Леґінь помітив розколину, глипнув туди і десь на два сажні під землею увидів світлицю. Сходинами спустився до кімнати і найшов там на столі усякі добрі напої та смачні калачі. Вів­чар їв і пив, потому взяв на себе найліпше плаття змія і заграв на сопілці. Оту гру почув дванадцятиголовий змій, кинувся до світлиці, страшенно сердитий, і загорлав на вівчаря:

— Що ти тут глядаєш? Ти ще й моє плаття взяв на себе? Тепер тобі нараз буде смерть!

   І змій сягнув за шаблею. Та доки її взяв, ле­ґінь своєю шаблею так ударив його по потили­ці, що йому одразу відлетіли всі дванадцять голів. По такій роботі молодий вівчар вийшов із кімнати. Але з хліва до нього заговорив зміїв кінь:

— Якщо вже ти, чоловіче добрий, зарубав мого пана, то будь тепер мені за ґазду сам, бо інакше звідси не вийти тобі!

— Добре, — відповів на те вівчар, — буду я тобі за ґазду, але коли заграю на сопілці, маєш одразу стати коло мене і принести із собою найкрасніше плаття свого зарубаного пана.

   А треба ще сказати, що від усіх трьох коней вівчар дістав по чарівній сопілці. Коли взяв сопілку від третього коня, пішов у колибу і спав собі солодко, як мала дитина, до самого ранку.

   Повинищував леґінь проклятих зміїв. Тепер ніхто не заважав йому свобідно пасти вівці на шовкових лугах. А наймолодша царська донь­ка відвідувала вівчаря кожного дня двічі, на зорі й увечері, але про те не знали ні отець, ні мати, ні брати, ні сестри.

З часом дівчина прийшла до царя та й каже:

— Няньку мій солодкий, мушу вам призна­тися, що я вівчаря люблю, і будьте такі добрі, віддайте мене за того легіня.

   Цар дуже заганьбився, але чи міг зробити щось ліпше, як віддати доньку за молодого вів­чаря? Та не пустив молоду пару до свого па­лацу. Мусили жити по-селянськи — коло ко­шари, у малій хижчині, і той хлопець далі по­пасував овець.

   По їх весіллю віддалися за багатих принців дві старші царівни. Та через рік один король оголосив цареві війну. Цар попросив на допо­могу своїх двох зятів.    

   Прийшли вони й разом з тестем радяться, як їм воювати. Наостанок один із принців каже:

— На війну годен піти і швагер вівчар — хоч більше нас буде. А якщо його уб'ють — тим ліпше: не будемо ним більше ганьби­тися!

   Другого дня закликали до себе вівчаря і сказали, що йдуть на війну, та най іде й він. А хлопський син відповів їм так:

— Ви йдіть уперед, а я потім вирушу за ва­ми, бо ще мушу забігти додому — сказати жі­нці, куди хочу йти.

   Два принци разом із царем пішли на війну, а молодий вівчар вийняв сопілку і заграв. На­раз коло нього тупнув кінь шестиголового змія і приніс із собою найкращий мундир свого пер­шого пана. Вівчар узяв на себе мундир, прив'я­зав гостру шаблю, взяв собі й канчук і сів у сід­ло. Тоді кінь заговорив:

— Ґаздо мій, твої швагери кличуть тебе на війну, аби ти впав на полі бою, бо вони ганьб­ляться тобою, простаком. Як ми їх доженемо, ти на скаку добре сягни їх канчуком. Ворога переможемо ми, а не вони. А будемо вертатися назад — то дай їм так само пару разів по спинах.

   Вони рушили в дорогу й незабаром догнали двох принців. Молодий вівчар, котрий у зміє­вому платті визирав, як цар, скачучи попри швагерів, огрів кожного із них чотири рази. Покрививши писки, ті почали казати:

— Ей, бо простак той витязь! Шкода, що у нього таке парадне плаття і такий красний кінь!

   Поскакали далі й прибули на поле бою. Во­рог уже тішився, що він переможе, бо з війська царя, на котрого він пішов війною, багато по­лягло, лишилося якихось сорок вояків, що бу­ли здатні воювати далі. Та молодий вівчар, який стояв збоку, вихопив шаблю і промовив:

— Шабелько вірна, вискочи з моєї руки і по­рубай усіх до одного, котрі перемагають.

   Шабля на те слово вилетіла із його руки й винищила всіх ворогів. Потім вона вернулася до свого господаря і лягла в піхву. То виділи всі — і старий цар, і два зяті-принци — і вони признали перемогу лише за тим невідомим витязем.

   Рушили додому. Вівчар мало лишився по­заду, а як догнав їх, то вдарив канчуком і од­ного, і другого швагера по чотири рази. Вони лише почухалися в спини.

   Вівчар прибув додому скоріше на півдня. Він скочив із коня, зняв із себе парадний мун­дир і пішов у простому вівчарському платті назустріч тестеві й двом швагерам. Ті звідають вівчаря:

— Куди тебе несе?

— Я йду на війну.

— Ей ти, нещаснику! Хіба тепер треба туди йти, коли ми вже вертаємо звідти? Був би ти там з нами, то видів би витязя, котрому не є па­ри на цілому світі! Тільки він нам допоміг!

   Через один місяць побитий король зібрався із силами й оголосив нову війну старому царе­ві. А той знову закликав до себе двох зятів, аби йшли на допомогу. Принци стали кликати й швагера-вівчаря, чи не пішов би з ними воюва­ти. Але він відповів:

— Ви лиш ідіть, ідіть! Я спочатку забіжу додому і дам жінці знати, куди буду йти, а по­тім одразу піду слідом за вами.

   Вівчар прийшов додому, вийняв другу сопіл­ку й заграв. Нараз перед ним тупнув копитом кінь восьмиголового змія та ще й приніс прекрасний мундир свого першого пана. Хлоп­ський син убрався в той парадний одяг, припоясав шаблю, взяв у руку канчук і сів на коня. Коли догнав швагерів, знову сягнув їх канчу­ком по спинах та й не один раз, а по чотири ра­зи. Принци мало що не розревілися.

   На полі бою й сього разу перемагав напас­ник. Увидів то вівчар, вихопив шаблю і про­мовив :

— Шабелько вірна, вискочи з моєї руки і по­стинай геть до одного усіх ворогів!

   Шабля одразу вискочила і порубала королів­ське військо. То виділи старий цар і його зяті й не могли не сказати:

— Ну, та в сього витязя справді велика си­ла! Йому, тільки йому, маємо завдячити нашу перемогу. Коби лише не був злий на нас!

   Коли верталися назад, вівчар знову пошма­гав принців-змовників так, що вони ледве не поумлівали. Витязь-вівчар прискакав додому на півдня раніше, зняв із себе парадний мун­дир і переодягнувся у просте, вівчарське. По­тім на якійсь шкапі подріботів назустріч швагерам. Десь на дорозі зустрілися, і ті звідають:

— Куди тебе несе?

— Я йду на війну, — відповідає їм вів­чар.

— Та тепер туди іти, коли всього кінець? Ей, бо ти смішний! Вертайся назад!

   А десь через місяць ображений король на­ново оголошує старому цареві війну, а той швидко скликає своїх зятів-принців, аби ра­дити раду. Коли всі були вкупі, закликали й селянського сина. Той прийшов і знову сказав швагерам:

— Ви ідіть! Я спершу забіжу додому — приготуюся, а тоді дожену вас!

— Ой так ти нас доженеш, як уже двічі до­ганяв! — глумилися принци.

   Вони й не чекали, вирушили на війну самі. Правда, воліли рушити разом із вівчарем, бо радо би поставили його під першу ж кулю, аби лише їх царська родина позбулася селянсько­го родича.

   А вівчар тим часом повернувся додому, подув у сопілку, і нараз перед ним тупнув копитом кінь дванадцятиголового змія. Третій кінь був не такий, як два попередні, але він так само приніс із собою найкращий мундир свого пер­шого пана. Вівчар узяв на себе те парадне плаття, прив'язав собі до пояса шаблю, затис у руці канчук і рушив у дорогу. Незабаром він догнав двох швагерів і вклонився їм аж шість­ма ударами свого канчука. На принцах навіть шкіра порепалася, мусили злягти.

   Невдовзі сяк-так вийшли на поле бою. Знову очевидячки щастя було на боці противника. Увидів то витязь, вихопив із піхви свою шаблю і промовив:

— Шабелько вірна, вискочи з моєї руки! По­січи військо короля геть, як ту капусту, най буде раз кінець нашому воюванню!

   Шабля нараз вискочила і за півгодини пору­бала всіх ворогів до останньої ноги. Цар і двоє принців заговорили між собою й чесно ви­знавали :

— Що там говорити, ніде в білому світі не є тому витязеві пари! Коби лишень не злився на нас!

   А молодий вівчар, переодягнений у хороброго витязя, перебив вороже військо та й при­йшов у табір царя. Швагери страшенно зляка­лися, бо думали, що витязь уже хоче порубати їх. Але він сказав:

— Не бійтеся мене! Я — ваш родич, той са­мий вівчар, котрого ви хотіли занапастити на війні.

І принци попадали перед вівчарем, але він гукнув:

— Переді мною не падайте, а ліпше подивіться на мене і знайте, що я такий самий царський зять, як ви!

   Увидів і цар, що селянський син — таки вар­тий високої честі, та ще й більшої, як два зяті-принци.

   Вернулися з великої війни і вчинили гос­тину, ніби вдруге справляли весілля. Вівчар залишився славним витязем, а по смерті ста­рого царя він сів на престол. І ніколи та й ніде у світі не було добрішого й мудрішого прави­теля, як він.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар