Циганське прокляття

   Один ґазда найняв косарів. Між ними був циган. Посідали вони відпочивати й викурити люльки. Так відпочивали, що й обід застав їх під вербою. Косарі сказали:

— Беремося до кіс, бо сонце вже над головою.

А циган говорить:

— Нащо пилувати? Ґаздиня несе обід. Добре по­їмо, і робота піде, як по маслу.

   Пообідали. Ґаздиня забрала торбу з мисками і пішла. Косарі понабивали люльки і знову запалили. Попльовува­ли далі в некошену траву. Хтось із них сказав:

— Уставаймо, бо вечір от-от…

— Ти чого такий прудкий? — заперечив циган. — Хто серед дня косить? Попідвечіркуємо і візьмемось за коси.

   Попідвечіркували. Потому палили й попльовували в некошену траву, що й сонце зайшло. Повставали й пішли до господаря — щоб дав вечерю.

   Ґаздиня наклала повну макітру пирогів. А циган дуже жвавий: один пиріг у рот, а два — в пазуху. За кілька хвилин макітру спорожнили. Подали варені яйця. Циган бере одне яйце в рот, друге — в пазуху.

   Косарі повставали з-за столу голодні. Посідали на призь­бу і запалили люльки. Один із них сказав:

— Потанцюймо з ґаздинею. Ану, цигане, проси куму до танцю…

   Той не хотів іти до танцю, та ґаздиня потягла його. Циганова пазуха підскакувала, сорочка стиха вилізла — і пироги посипалися на землю.

— Що сталося? — здивувався ґазда.

— У мене черево діряве, — мовив циган.

Коли голодні косарі пішли, він попросив:

— Дай, ґаздо, кусень солонини, бо із того дірявого че­рева тільки добрий шмат не вивалиться.

— Доста маєш на сьогодні! — розсердився господар.

— Що, шкодуєш мені солонини? А бодай та трава, яку ми скосили, знову піднялася! — пішов циган, лаючись.

   Другого дня господар пішов на своє поле — вся трава стояла, ніби коса зовсім її не торкалася.

— Який я дурний! — вдарив себе по чолі. — Через якийсь шмат солонини пропала вся робота. Прокляв циганисько. Треба ще раз наймати людей…

повернутися до: Українські народні казки⇒