Ванько та кінь

   Жив цар і цариця. Тоді в цього царя вмерла жінка. І він узяв другу собі жінку, мачуху (у нього залишився син). А в цього сина був кінь такий, що розмовляв з людьми. І цього сина не любила мачуха. Одного разу він іде в школу, заходе до коня, а кінь і каже:

— Іди, Ванько, в школу, а із школи як ітимеш, обов’язково зайдеш до мене.

Він заходить із школи до коня, а кінь і каже йому:

— Сьогодні, Ванько, усе-все їж, а молока не пий, віддай котові.

Він так і зробив. Прийшов у хату, мати каже:

— Сідай, Ванько, обідати.  

Насипала йому їсти, він поїв усе: перше й друге, а молоко…

— Пий молоко гаряче!

Каже:

— Я не хочу.

   Взяв та й вилив котові. Кіт через певний час пропав. Іде в школу, знов заходить до коня. Кінь і каже:

— Сьогодні, Ванько, як ітимеш із школи, обов’язково зайдеш до мене.

Ось він приходить із школи, до коня заходить, кінь і каже:

— Сьогодні, все їж, а м’яса не їж, віддай його собаці.

   Він так і зробив: все-все поїв, а м’яса не схотів їсти, віддав собаці. Собака через певний час і пропав.

   Тоді мачуха бачить, що він заходить до коня і кінь йому про все розповідає. «Захворіла» вона ніби й каже:

— Щоб мені вбили коня й дали з нього печінку.

   Цей Іван пішов у школу. Із школи йде, заходить до коня. Кінь плаче і каже: «Ваньку, доведеться нам розстатися з тобою. Мачуха захворіла і сказала: щоб мене вбили і дали з мене печінку, тоді вона видужає».

Цей хлопчик пішов до батька:

— Тату, давайте вб’ємо отого коня, що воду возить!

   Вони вбили того коня, витягли печінку, дали мачусі. Вона з’їла її й одужала. Знов іде хлопець у школу. Із школи заходить до коня, а кінь плаче, аж по копитах сльози ллються.

Каже:

— Сьогодні, Ваньку, усе-усе їж, а пирогів з маком не їж.

   Він так і зробив: усе-усе поїв, а пиріг віддав котові, пропав і цей кіт.

Тоді мачуха зрозуміла, що кінь живий, і каже:

— Я так захворіла, що мені треба печінку з оцього коня. Тільки щоб перед моїми очима його розстріляли і витягли печінку, я тоді видужаю.

Приходить Ванько із школи, а кінь плаче і каже:

— Ваньку, як виведуть мене розстрілювати, так ти скажи: «Дайте, тату, я на цьому коневі покатаюся в останнє».

Ну, приходе він додому, а батько й каже:

— Так, Ваньку. Наша мама дуже захворіла і просить із коня печінку, і щоб його на її очах розстріляли.

Виводять цього коня, а Ванько й просить:

— Дайте, тату, я на ньому покатаюсь в останнє.

   Він сідає на коня, а кінь і каже йому: «Сідай рівненько, Ваньку, і держись міцненько!»

   Він як сів, раз об’їхав кругом дому по дворі, другий раз об’їхав, а третій раз як розігнався, перескочив через ворота і пішов у степ. Ждали вони, ждали, думали, що він покатається та й приїде, а його немає.

   А ті тікають у чужу землю. Ось цей батько осідлав коней хороших і посилає вершників, щоб його забрали.

А вони їдуть, та їдуть усе, далеко вже заїхали. Тоді кінь і каже:

— А встань, Ванько, прислухайся до сирої землі, чи нічого не чути?

Він встав і каже:

— Кінський тупіт, людський шум.

— То ж, — каже, за нами женуться. Давай я стану отарою овець, а ти пастухом. Як будуть під’їжджати, скажеш: «Двадцять п’ять років я служу, пасу вівці, та нікого не бачив. Найперших вас».

   Ось доїжджають три вершники, а він пасе овець. (Кінь став отарою овець, а цей Іван пастухом.) Вони приїжджають, привіталися та й кажуть:

— Сюди ніхто не проїжджав?

Каже Ванько:

— Ні, двадцять п’ять років служу, пасу овець, а нікого не бачив, найперших вас.

Ну, вони побалакали й повернулись. 

Вернулися, приїхали до царя, а цар і каже:

— Ну що, догнали?

— Ні.

— А що ви бачили?

Кажуть:

— Пастух пас вівці.

— Ото ж, — каже, — й вони. Треба було над вівцями шаблею махнуть навхрест і з них була б кров, а пастуха забрати. То ж був Іван, так і зробите.

Ванько з конем їдуть і їдуть, а ці навздогін за ними!

Знов кінь каже:

— А встань, Ванько, прислухайся до сирої землі. Чи нічого не чути?

Каже:

— Кінський тупіт, людський шум.

— То ж за нами женуться. Давай я стану церквою, а ти попом. Будеш, — каже, — правити. Як зайдуть, спитають, чи ніхто не заходив, скажеш: «Двадцять п’ять років служу, нікого не бачив, найперших вас».

Ось він, кінь, став церквою, а Ванько попом.

Приїжджають ці вершники, заходять у церкву, питаються:

— Отче, давно служите?

Каже:

— Двадцять п’ять років служу.

— Ніхто до вас не заходив?

Каже:

— Не було нікого, найперші ви.

   Ну що ж, обернулися вони і поїхали назад. Приїжджають до царя, а цар і питає:

— Наздогнали?

— Ні.

— Що ви бачили?

Кажуть:

— Доїхали — церква, а в церкві править отець. Більш нікого не бачили. 

Попиталися, каже: «Нікого не бачив, найперших вас».

— Ото ж, — каже, — й вони. Треба було по церкві махнути навхрест шаблею, а попа забрати — ото ж і він. Гайда, так і зробите.

   Тільки вернулися вершники, перетворилися: священик — в Івана, а церква — у коня, і поїхали далі їдуть і їдуть.

Знов кінь каже:

— Встань, Ванько, прислухайся до сирої землі, чи нічого не чути?

Він устав, каже:

— Кінський тупіт, людський шум.

— То ж, — каже, — за нами женуться. 

   Давай, я стану морем, а ти качуром, до берега не припливай, а плавай, — каже, — посередині, щоб не вловили.

   Вершники приїхали. Море… і качур плаває. Обернулися, постояли… Не видно ніде ні кого і нема ніде нічого, повертаються назад до царя, а цар і питає:

— Ну що, догнали?

— Ні.

— А що ви бачили?

Кажуть:

— їхали, їхали, кругом — степ, а тоді стало море і качур плаває.

— Ото ж, — каже, — й вони. По морю треба було шаблею навхрест махнути — з його була б кров, а качура забрати — то ж саме й Іван. Гайда, так і зробите.

   Поки ті вернулися назад, а Ванько з конем приїхали в чужу землю, переїхали границю та й досі живуть там. Бачив, ходять уже старенькі.

повернутися до: Українські народні казки⇒

One Response to “Ванько та кінь”