Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Ведмідь – Іванко,Товчикамінь і В’яжимотузок

Ведмідь Іванко,Товчикамінь і В’яжимотузок

   Раз пішла одна дівчина в ліс по горіхи. Там її здибав ведмідь та й забрав до своєї берлоги. Стали вони жити разом. Ведмідь ходив скрізь по лісі і, як вертався додому, то приносив з собою тій дівчині їсти. Так вони й жили собі довгенько. І родилась у неї дитина, якій вона дала ім’я Ведмідь – Іванко. Цілих два роки годувала вона його своїм молоком.

   На третьому році Іванко, щоб спробувати свою силу, пішов та потрусив одну грушу, що росла тут недалеко біля берлоги. Як труснув він її, то з неї зразу попадала додолу половина всіх груш. З’їв Іванко ті груші, а потім пішов та й каже матері:

— Мамо, погодуйте мене ще молоком, щоб я був ще дужчий!

   Годує вона його ще один рік. Намислив Іванко знову спробувати свою силу. Пішов та ще раз труснув ту грушу, і всі груші, що були на дереві, відразу попадали додолу. Він сів, поїв усі струшені груші і, впоравшись з ними, пішов до матері.

— Бувай здорова, мамо, бо я оце маю лишити тебе та піду в світ! — каже Іванко.

   Дуже прохала вона сина, щоб той не кидав її. Та Іванко таки не послухав матері, попрощався з нею та й подався в світ. Ідучи дорогою, зустрів він людей, що везли на дванадцятьох возах купи заліза. На тій дорозі, зараз же біля битого шляху, було дуже велике болото, в якому вони застряли. Побачив Іванко, що таке лихо трапилося людям, та й каже їм:

— Люди добрі! Як дасте мені заліза стільки, скільки я зможу підняти на мізинному пальці, то я вас вирятую!

 — Дамо, — кажуть вони Іванкові, — тільки врятуй, будь – ласка, хутчій.    Витяг тут Іванко всіх коней, вивів їх на дорогу і поставив збоку. Потім велів зв’язати шнурком усі вози докупи, а як позв’язували їх, то він зачепив один мотузок за мізинець і відразу витяг усі вози на дорогу.

   Тоді почали люди складати Іванкові на мізинець залізо. Вже половину всього заліза, що везли з собою, склали йому на мізинець, а він і не думає приймати пальця, неначе на ньому нічого ще й не було. Так вони склали йому на один палець усе своє залізо та й поїхали, спорожнивши всі вози. А Іванко ще міг би тримати мізинець, якби залізо було.

   Пішов він з тим залізом до ковалів та й каже їм:

— Зробіть мені з цього заліза таку палицю, щоб я міг обертати її на своєму мізинці!

   Та й вносить у кузню все залізо, кузня мало не розвалилася. Ковалі зразу не згоджувалися робити таку величезну та дивовижну палицю, але він сказав їм, що як не зроблять, то всім їм тут смерть буде. Мусили таки зробити Іванкові палицю. Потім він узяв її в руки та й каже ковалям:

 — Дуже дякую вам, чесні майстри, за те, що ви зробили мені палицю, але немає у мене грошей, щоб заплатити вам за роботу! Та й пішов собі по світу.    Одного разу, йдучи, він побачив, що при дорозі сидить якийсь чоловік, товче він камінь та пече з нього калачі. Підійшов Іванко ближче до нього, подивився, що він робить, а потім і каже йому:

 — Чоловіче, ходімо зі мною по світу, спробуємо життя та заразом і побачимо, як то інші люди живуть на світі! Товчикамінь — так звали цього чоловіка — кинув свою роботу та й пішов з Іванком.

   По дорозі зустріли вони ще одного чоловіка, що рубав хмиз та витягував із землі траву й в’язав з цього мотузки, через що вони і назвали його В’яжимотузком. Взяли й В’яжимотузка з собою та й пішли далі.

   Нарешті прийшли вони до одної галявини в лісі та й лишилися там. Тоді Іванко пішов та роздобув десь великого казана, що важив аж двадцять пудів, начепив його на свою палицю, взяв на плечі і приніс до того місця, де лишив товаришів.

— Ви ж тут зоставайтесь! Розпаліть вогонь під казаном та наносіть у нього води, а я піду та роздобуду попоїсти чого – небудь для нас усіх, — промовив Іванко до товариства та й зник десь у лісі.

   Почали робити Товчикамінь і В’яжимотузок та й зробили, що їм Іванко звелів. Коли ось незабаром і він повернувся, ще й приніс із собою на плечах вола, якого він убив своєю палицею, і положив його цілого в казан. Потім, повештавшись біля них трохи, пішов знову, бо згадав, що у них ще солі не було. Сидять собі товариші та доглядають за стравою, аж ось підходить до них старий дід з довгою сивою бородою аж по коліна та й каже:

 — Ой синки мої, коли б ви знали, як я змерз! Чи не можна у вас часом попоїсти чого – небудь гарячого?

— Страва – то є, ось вона вариться: але ж це треба не тільки для нас, а ще і для нашого товариша, що пішов десь за сіллю, а без нього ми не можемо розпочинати їсти страву, — відповів дідові Товчикамінь. Дуже розсердився на них дід за таку відповідь.

— То я ж у вас на животах поїм усе, що ви наварили, та й товариша вашого не чекатиму, — сказав він і відразу схопив той казан, підняв і поставив його на животи Товчикаменеві та В’яжимотузку. Спересердя він живо поїв усе з казана, ще й розхлюпав трохи юшки та обпік їм животи і подався собі у ліс.

— Чесні товариші! А де ж поділася наша страва? — спитав Іванко В’яжимотузка та Товчикаменя, як повернувся та зазирнув у казан і побачив, що там нічого немає.

— Не знаємо, — відповіли вони Іванкові, соромлячись сказати йому щиру правду. Що маєм робити? Пішов Іванко знову, приніс другого вола й каже В’яжимотузку:

 — Починай знову варить їсти, бо як не звариш на цей раз, то з цього часу я не матиму тебе за товариша. Промовив це та й знову подався десь у ліс, ще й Товчикаменя взяв з собою. Тільки що впорався В’яжимотузок, зваривши обід, аж ось і дід приходить.

— Ой синку мій, я дуже змерз! — каже він. — Чи є в тебе їсти?

— Є, та тільки не для тебе, діду, а лише для нас, — трохи сміливіше відповідає йому В’яжимотузок.

— Ще не вгадано! — промовив на це дід та схопив казан, поставив його В’яжимотузку на живіт, знову виїв усе, що наварено, та й пішов собі геть.    Після того вернувся Іванко з Товчикаменем та й питає товариша, чи є що їсти.

 — Ой немає! — відповідає йому В’яжимотузок, але соромиться все – таки правду казати.

   На третій день Іванко лишився сам варити страву, а товариші пішли в ліс, щоб дечого роздобути. Коли приходить і до нього той ненажерливий дідуган.

— Ой синку, я дуже змерз! — каже він Іванкові. — То сядь погрійся біля вогню та й іди собі далі, бо їсти тут усе одно не доведеться тобі, — догадавшись, до чого воно йдеться, відповів Іванко дідові.

   Певно, не сподобалася тому Іванкова відповідь, бо він і йому сказав, що поїсть на животі все, що той наварив, а промовивши це, підійшов та вдарив Іванка раз, потім удруге, а далі вдарив і третій раз, але той не падав, бо був міцний на силу. Після цього Іванко взяв діда за бороду та струснув його добре, щоб той знав, з ким йому доведеться діло мати, а далі взяв у руки свою палицю, поклав діда собі на плечі і приніс його до найтовстішого дуба в лісі. Тут він ударив палицею по дубі і, розколовши його, всунув у тріщину дідову бороду та й защемив її там, а сам пішов знову до казана, де варилася страва. Незабаром повертались з лісу Товчикамінь та В’яжимотузок а тут і страва поспіла, вони посідали та й пообідали як слід, усі гуртом.

— Ану, В’яжимотузок, покажи лиш мені свій живіт! — по обіді каже Іванко. Хоч і не хотілося В’яжимотузку показувати, але мусив таки згодитися. Підняв він сорочку, і Іванко побачив, що у нього все тіло на животі спечене. — От тобі й парубок! — каже він. — Як же це ти, парубче, згодився, щоб такого сміху з тебе наробили? Показуй вже, Товчикаменю, заразом і свій живіт! — каже він, — Чи і з тобою таке лихо трапилось?

   Подивився Іванко та й побачив, що і в того живіт був дуже спечений.

— Славне ж парубоцтво! Немає що й казати! Два таких парубки та не справилися з одним старим дідом!

   Після цього він узяв казан на палицю та й пішов з товаришами, щоб показати їм, що він зробив з тим шкідливим дідом. Але як прийшли вони гуртом до того місця, то ні діда, ні дуба там уже не було. Дід витяг дуба з корінням та й поволік десь за собою. Дуже довго йшли вони через лани та ліси по знаку, що показував, куди потягнено дуба, і нарешті дісталися до однієї здоровенної нори. Тут Іванко поміркував щось трохи, догадався, з ким має справу, а потім і каже В’яжимотузку та Товчикаменеві:

— Шановне товариство! Зараз мені треба іти в далеку дорогу. Там я відомщу і за вас, і заодно визволю трьох царівен, що їх змій з братами своїми поневолили. То ти, В’яжимотузок, в’яжи мотузка, бо я цілий рік ітиму з тим мотузком униз, а ти, Товчикаменю, будеш тримати один кінець того мотузка у себе в руках. Тільки щоб випускали мене чимскоріше далі та далі та все щоб в’язали мотузок.

   Так ішов Іванко з мотузком цілісінький рік і нарешті прийшов аж на той світ. Там він зустрівся з однією царівною і гарненько вклонився їй. Вона дуже зраділа, як побачила його, бо вже дванадцять років минуло, як не бачила ні одного чоловіка з цього світу, відкіль її украли. Розбалакались вони, Іванко й спитав у неї, чи дужий на силу її володар, у якого вона пробуває в неволі.

— Ой, дуже, дуже сильний, та до того ще з дванадцятьма головами! — каже вона Іванкові.

— А я оце прийшов поборотися з ним! — каже він.

   І стояло тут багато всякого вина у кухлях. У деяких кухлях було таке вино, що як вип’є його хто – небудь, то послабшає на силу, а в інших таке, що як випити, то можна зробитися ще дужчим. Іванко взяв попереливав те вино з однієї посудини у другу й поставив їх знову на те саме місце, де вони й були, тільки тепер стало так, що в тих кухлях, де було послабляюче вино, опинилося зміцнююче, а послабляюче — в тих кухлях і на тому місці, де перше було зміцнююче. Сидять вони та розмовляють разом, аж ось зверху по землі щось загуркотіло.

   То змій оповіщає, що скоро вернеться на обід додому. Іванко й собі гупнув угору, щоб попередити змія, що у нього вдома є новина й що чекають його повернення.

   Після цього він пішов та й сховався під один міст, через який належало йти тому змієві, та й почав виглядати. Коли бачить: біжить якесь величезне чудо з дванадцятьма головами. Кінь, на якому їхало те чудовисько, вибіг на міст, став та й не хоче йти далі, а потім і заіржав.

— Конику, може, ти бажаєш їсти або пити? — питає у нього змій.

— Ні того, ні другого я не бажаю, — відповідає йому кінь, — а не хочу я йти далі через те, що тут близько немовбито чоловічим духом запахло!

 — А це я тут! — обізвався тоді з – під мосту Ведмідь – Іванко.

— То вилазь же сюди на міст! — каже йому змій, а потім і питає:

— Ну, то як же воно буде, чи будемо тут битись, чи, може, додому підемо? — Ходім краще додому та відпочинемо трохи! — каже Ведмідь – Іванко.

   Як прийшли вони додому, то змій звелів зараз же спекти залізного хліба та зварити олов’яних галушок. Незабаром страва поспіла, і вони посідали вдвох їсти; змій їсть відразу по дві галушки, а Іванко по одній; як же змій кладе у рот три галушки, то Іванко по дві. Нарешті змій почав класти у рот аж по десять галушок, а Іванко все – таки менше однією. По обіді вони випили з кухлів вина та й почали боротися. Поборолись трохи, але ніяк не поборе один другого. Кинули на хвилину боротись та випили ще вина, але після цього змій почав щораз більше слабнути, а Іванко ще дужчий став. Дуже довго боролись вони, нарешті Іванко поборов – таки змія, а потім узяв у руки свою палицю, позбивав нею всі дванадцять голів змієві і, повідрізувавши всі язики, поскладав їх собі у хустку й заховав у кишеню.

   Дуже зраділа царівна, як побачила, що Іванко вбив змія і визволив її з неволі, бо вона була певна в тому, що вже ніколи не побачить ні батька, ні неньки і що їй весь вік тут гинути доведеться.

— Нехай же за це я навіки буду твоєю! — щиро та вдячно промовила вона Іванкові.

 — Добре! Починай же лагодитись у далеку дорогу! — ласкаво промовив їй на це Іванко.

   Вона взяла перстень, переломила його пополам, потім сховала одну половину собі, а другу віддала Іванкові та й каже йому:

— То ходім же відсіля, бо мені нема чого лагодитись, я і зараз готова!

— Почекай же! Тобі, певно, не відомо, що й сестри твої обидві теж у неволі? Треба піти пошукати, де вони, та їх визволити. Знайшов він другу царівну та, вклонившись їй, і спитав, чи давно вже вона тут перебуває.

— Та вже минуло десять років, як не бачила я живої людини! — відповіла та Іванкові.

 — А чи дужий твій володар, і скільки він голів має? — спитав він царівну. — Десять…

   При цьому слові щось загуркотіло зверху по землі; це змій з десятьма головами дає звістку, що вертається додому. Іванко пішов та й знову сховався під міст, через який належало йти тому десятиголовцеві. Потім так само він убив другого і третього змія і визволив усіх трьох сестер з неволі.    Після цього одна царівна віддерла половину своєї хустки, а друга розломила надвоє шаблю та по одній половині віддали Іванкові, а по другій собі заховали. Все це зробилося в один рік після того, як Іванко почав господарювати під землею.

   Потім зібралися вони всі четверо та й пішли до тієї нори, якою він вліз на той світ. Тут він погойдав мотузок, а потім прив’язав до нього першу царівну.

   Товчикамінь та В’яжимотузок витягли та як побачили її, то хотіли вже битися між собою за те, кому з них повинна дістатись така гарна та вродлива дівчина, а вона й каже їм:

 — Нащо вам битись, добрі люди! Там унизу є ще і для Іванка, і для вас, ви лиш мотузок пускайте знову під землю та тягніть угору.

   Вони послухали її, пустили знову мотузок і витягли другу царівну, а далі так само й третю. Лишився тільки один Іванко під землею.

— Тепер ходім собі геть відсіля! — кажуть тут до царівен Товчикамінь та В’яжимотузок.

— Нема вже чого нам тут робити.

   Дуже царівни прохали Іванкових товаришів, щоб вони витягли й Іванка, але ті перше не згоджувалися, а далі таки спустили мовчки мотузок, до якого Іванко, немов знав, прив’язав свою палицю та й дав знак, щоб тягнули. Вони дотягли її до півдороги, а потім і пустили мотузок з рук, палиця полетіла вниз та так загрузла в землю, що Іванко ледве витяг її.

   Гірко тут заплакав він, сердешний, що товариші зрадили його. Та що ж  робити?! Втративши вже надію побачити той білий світ, з якого прийшов сюди, подався він шукати собі долі попід землею.

   Ненароком якось зайшов він в одну хатку, де жили дід та баба, обоє сліпі. Баба зварила горщик лемішки та й пішла надвір, щоб корову видоїти, а дід хоч і був у хаті, але не бачив, як Іванко виїв усю лемішку. Вернулась баба, налила молока в горщик, і почали з дідом удвох їсти, але так і зостались голодні. Зварила вона знову лемішку, а Іванко знову з’їв, а потім уже сказав їм про себе, і баба почала тоді і для нього варити. Так годувався Іванко під землею.

   Одного разу почав іти вогняний дощ, а там недалечко біля хати на дереві було орлине гніздо, в якому сиділи молоденькі орлята. Іванко видерся на дерево, накрив гніздо і врятував орлят від дощу, що міг попалити їх.

 — Тепер же сховайся, чоловіче, щоб тебе часом старі орли не побачили; бо як позлітаються вони сюди, то вб’ють Тебе! — сказала баба Іванкові.    Прилетіли орли. Так зраділи, коли побачили, що діти їхні живими зосталися; нагодували вони їх, а потім і питають бабу:

— Чи не відомо вам, бабусю, хто це наших діток врятував від вогняного дощу?

— Один чоловік. Але ж ви, певно, з’їсте його, як він вийде до вас?

— Ні, не з’їмо! — відповідають їй орли.

   Після цих слів Іванко вийшов із своєї схованки та й підійшов до них.

— Чоловіче добрий, що ти бажаєш у подяку собі за це? — питають у нього орли.

— Я багато не хочу,— промовив до них Іванко. — Зробіть тільки так, щоб оці сліпі люди знову прозріли та ще щоб я міг як – небудь знову вибратися відсіля на той надземний світ, де щодня світить сонце, а вночі сяють зорі та місяць.

   Зараз же орли дістали та дали Іванкові якогось зілля; він потер тим зіллям бабині та дідові очі, і відразу в них з очей сліпота зійшла. Потім пішов він та вбив тридцять волів собі й орлові на дорогу, набрав ще з річки дванадцять бочок води й поприв’язував усе це з обох боків біля себе, так що як обернеться на правий бік, то можна вола їсти, а як на лівий — воду пити.

— Тримайся міцно, щоб не впав часом! — крикнув орел, взяв його собі на крила та й полетів.

   Як не було вже їм чого їсти в дорозі, то Іванко відтяв кусок м’яса з ноги у себе та й дав орлові підживитися. І так вони долетіли аж до того місця, де Іванко колись розлучився з своїми товаришами.

— Що це ти мені напослідок дуже смачне їсти дав? — каже Іванкові орел.

— На подивись! — каже Іванко.

   Тут орел виплюнув з рота той кусок м’яса, а він відразу і прилип до ноги Іванкової.

   Вернувшись додому, дуже сумували царівни, що не було з ними Іванка. Цар і сам дивувався, чого це його дочки такі сумні, та питав їх частенько, але вони не казали йому нічого, бо заприсяглися Товчикаменеві та В’яжимотузку, що не казатимуть про Іванка нікому в світі.

   Аж ось і він сам прийшов. Зраділи тут царівни, і не знати де той сум та туга поділися. Пішли вони з ним по місту гуляти, а про тих двох товаришів і забули.

   Не витерпіли цього Товчикамінь та В’яжимотузок і пішли до царя скаржитися на Іванка, щоб цар розсудив їх. А цар довідався вже про те, як воно насправді було, та й звелів покликати сюди Іванка. А той прийшов та й каже цареві:

— Що з такими людьми зробити, які товариша свого хотіли з світу згубити?

— Таких людей треба повбивати! — рішуче відповідає йому цар, а потім, звернувшись до двох товаришів, спитав їх:

 — А які ж ви маєте докази, що саме ви визволяли моїх дочок?

— Не мають ніяких!.. – сказав Іван.

   Тоді Іванко вийняв половинки персня, хустки та шаблі, і як почали стуляти їх з тими половинками, що лишились у царівен, то все якраз прийшлося одно до одного. До того ж він вийняв з кишені всі язики, що повирізував у зміїв… — Прив’язати їх до коней, — звелів цар, розсердившись на Товчикаменя та В’яжимотузка за їх брехню, — і пустити в чисте поле!

   Але Ведмідь – Іванко випрохав у царя, щоб той дарував їм життя. Зраділи вони і майнули чимдуж з того царства.

   А Ведмідь – Іванко одружився тоді з старшою царівною, та й живуть собі.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒ 

Додати коментар