Вовчик – братик і лисичка – сестричка
Вовчик – братик і лисичка – сестричка
Як був собі дід та баба, а в них не було дітей; так і постарілись — удвох собі.
Раз у неділю баба напекла пиріжків з маком, поставила їх на віконці та й каже: «Оце тобі, дідусю, а це — мені; це тобі, дідусю, а це — мені». А лисичка підкралась та й ухватила пиріжок з вікна — була така та й нема. Вибігла на поле, зараз сіла, виїла мачок із пиріжка, а в пиріжок наклала поганого… Стулила його і пішла. Недалеко пастухи пасли телята. Вона прибігла до тих пастухів.
— Здоров, хлопці!
— Здоров!
— Проміняйте мені бичка на маковий пиріжок!
Ті довго не хотіли; далі таки вона одурила найдурнішого: проміняв їй бичка.
— Глядіть же, — каже, — хлопці, не їжте пиріжка, аж поки я зайду за гору.
От загнала вже того бичка за гору, догнала до лісу, прив’язала до дубка, а сама пішла в ліс рубати дерева на саночки.
— Рубайся, деревце, криве і праве! Рубайся, деревце, криве і праве!
Нарубала дерева, зробила саночки, запрягла бичка, сидить і поганяє: «Гей-гей, бичок – третячок, виміняний за маковий пиріжок!» Це де не взявся їй назустріч вовчик – братик.
— Здоров була, лисичка – сестричка!
— Здоров, вовчику-братику!
— Де ти була, лисичко – сестричко?
— У лісі, саночки робила.
— Гарні саночки! Підвези ж мене, лисичко – сестричко!
— Так саночки поламаєш.
— Ні, не поламаю: я тільки одну лапку положу.
— Та положи вже, ніде тебе діти. Вовк положив лапку, а саночки — трісь!
— Вовчику – братику, саночки ламаються.
— Та ні, лисичко – сестричко, — то я горішки кусаю.
— Дай же і мені.
— Та то в мене тільки один і був, лисичко – сестричко. Положу я і другу лапку?
— Саночки поламаєш.
— Ні, не поламаю.
Положив і другу лапку, а саночки — трісь!
— Ой, лишечко, саночки тріщать!
— Та то я, лисичко – сестричко, горішок розкусив.
— Дай же й мені.
— Так нема більше. Положу бо я, лисичко, й задні лапки?
— Саночки поламаєш.
— Та ні, лисичко!
— Та положи вже!
Положив він, а саночки знову — трісь!
— Ой, вовчику, саночки тріщать!
— То я, лисичко – сестричко, горішки кусаю.
— Дай же й мені!
— Так оце бо останній розкусив. Лисичко – сестричко, положу бо я і хвостик?
— Та положи вже, хай тобі…
Убрався зовсім у саночки, а саночки — трісь-трісь-трісь!.. Так і розпались.
— А щоб тобі добра не було, проклятий вовцюган! Що це ти мені наробив? Іди ж тепер у ліс та рубай дерево!
— Як же його рубати, лисичко – сестричко? Я не вмію.
— Кажи: «Рубайсь, деревце, криве й праве! Рубайсь, деревце, криве й праве!»
От він увійшов у ліс та: «Рубайсь, деревце, саме праве! Рубайсь, деревце, праве!»
Нарубав самого правого деревця та й волоче до лисички.
— Чого це ти нарубав? Я ж тебе вчила, як казати.
— Та я ж і казав: «Рубайсь, деревце, саме праве!»
— Я тобі веліла казати: «Рубайсь, деревце, праве й криве!» Піди ж знову та так і кажи.
От він знов увійшов у ліс та: «Рубайсь, деревце, саме криве! Рубайсь, деревце, саме криве!» Нарубав самого кривого і волоче до лисички.
— Нащо ж ти самого кривого нарубав?
— Та ти ж мені так веліла.
— Тьфу, противний же який! Постій же, коли так, тут погляди бичка, я сама піду по дерево.
Побігла, нарубала дерева і живо вернулась. Гляне — вовка немає, а бичок стоїть під тином. Лисичка до нього, а в нього під пузом солом’яний віхоть заткнутий. Лисичка – сестричка хап за той віхоть, а відти горобці — кшшш!!! Що за знак? Коло бичка паличка стоїть. Вона взяла ту паличку, а бичок і впав. «Ну, — дума лисичка, — постривай же ти, проклятий вовцюган! Прийдеться і тобі». Подивилась, подивилась на бичка та й побігла скрізь шляхом.
Бігла, бігла, дивиться — іде валка чумаків. Вона впала серед дороги, укачалась в пісок і лежить, мов нежива. Передній чумак зараз її побачив. «Дивіться, — каже, — хлопці, яка здорова лисиця лежить!» Усі її обступили, перевертають її. — «Та вона дохла, цур її!..» Та й минають. А самий останній у валці чумак і каже:
«Вже ж я візьму, дарма, що дохла, пригодиться дітям на шапочки». Узяв та й укинув її у віз, аж на самий низ, під рибу.
Лисиця прогризла дірку у возі і давай викидати рибу. Кидає та й кидає по одній, поки і викидала піввоза. Тоді і сама виплигнула. Позбирала ту рибку, сіла під копицею та й їсть. Це де не взявся вовчик – братик іде…
— Здоров була, лисичко – сестричко!
— Здоров!
— Що ти їси, лисичко – сестричко?
— Рибку.
— Дай же і мені покуштувати.
— Піди собі налови.
— А де ж її ловити?
— У річці.
— Так дай же я покуштую, хоч хвостика дай, — тоді й я піду ловити.
Вона дала йому хвоста. Покуштував він.
— А, добра! Поведи і мене, лисичко – сестричко, то й я собі наловлю.
— Ходімо.
Привела вона його до річки. Це було восени, і вода починала вже замерзати.
— Стромляй же, — каже, — хвіст у ополонку!
Він встромив хвіст, а лисичка бігає округи та приказує: «Мерзни, мерзни, вовчий хвосте, мерзни, мерзни, вовчий хвосте!»
— Що ти там, лисичко – сестричко, кажеш?
— Та то я кажу: «Ловись, рибка, мала й велика». Як хвіст уже став замерзати, лисичка і каже: «Ану, потягни — чи важко?»
Вовчик – братик потяг хвіст:
— Та важко вже.
— Ото вже рибка почала чіплятися.
А сама все біга округи ополонки та: «Мерзни, мерзни, вовчий хвосте!»
— Та що ти там, лисичко – сестричко, все кажеш?
— То я кажу: «Ловись, рибка, мала і велика!»
Як вода зовсім уже замерзла, тоді вона і каже: «Тягни, вже багато риби начіплялось».
Вовк тягне, тягне — не витягне хвоста.
— Що це ти мені наробила, лисичко – сестричко? А вона кричить:
— Ідіть, люди, вовка бити!
Як назбігалось людей!.. Хто з сокирою, хто з ціпом, хто з вилами, а жінки з кочергами та з рогачами. Давай локшити того вовка. А лисичка тим часом пробралась у село, забігла в хату. А в тій хаті стояла діжа немішана (хазяйки не було: побігла вовка бити). Вона взяла вивернула діжку, укачалась – укачалась у тісто, вибігла і прямо на поле. Коли дивиться — і вовк іде, та тільки – тільки тиняється: побили добре його сердешного. Порівнявся з лисичкою та й каже:
— Спасибі, лисичко – сестричко: наробила ти мені добра, віддячила!
— Ох! Ох! Цур тобі! Хіба не бачиш, що й з мене мозок тече — це мене так побили і голову провалили мені. Вовчику – братику, підвези мене!
— Так я і сам нездужаю.
— Та все ж таки ти здоровіший від мене. От не дійду додому.
— Так сідай же. Нічого з тобою робити.
А вона стогне. Злізла йому на спину і умостилася та: «Битий небиту везе, битий небиту везе».
— Що ти там, лисичко – сестричко, кажеш?
— То я кажу: «Битий биту везе».
— Та воно, бач, і правда.
А вона знову своє: «Битий небиту везе».
— Та що ти там усе балакаєш, лисичко – сестричко?
— То я кажу: «Битий биту везе».
От став вже доходити до лисиччиної хатки.
— Тепер же вставай, лисичко – сестричко! А вона тоді — плиг до дому та:
— Битий небиту привіз! Битий небиту привіз!
— Не ти катова і лисичка. Отак мене піддурила!
Та за нею. Хотів був її вдарити. А лисичка в хатку та й зачинилась. Дивиться в віконце та ще й дражне вовка: «Битий небиту привіз».
Потяг вовк додому — ледве – ледве лізе сердешний та проклинає лисичку.
А вона собі живе — під’їдає свою рибку та курей ловить.
